Що відомо?

За оперативною інформацією, 19 листопада 2025 року під час штурму українських позицій окупанти взяли в полон п’ятьох бійців Збройних Сил України. Наші воїни були беззбройні та лежали на землі обличчям донизу — тобто не становили жодної загрози.

І саме в цей момент один із російських військових відкрив по них прицільний вогонь з автомата. П’ятеро українців загинули на місці. Без бою, без шансу, без навіть того мінімуму людяності, який вимагає міжнародне гуманітарне право.

Такі дії — чітко визначений міжнародний злочин.
Відео – за посиланням.

Дев’ятнадцятого листопада ввечері на завалах зруйнованої російськими фашистами дев’ятиповерхівки в Тернополі сталося те, що інакше як дивом не назвеш. Під час звичної «хвилини тиші» рятувальники вловили слабкі крики з-під бетону — хтось живий кликав на допомогу. Один із рятувальників одразу заговорив до постраждалого, намагаючись заспокоїти, пояснюючи, що зверху ще багато уламків і потрібно трохи витримки.

Тернопіль прокинувся серед ночі від вибухів. І наслідки цієї атаки важко назвати чимось іншим, ніж свідомим ударом по мирних людях. Тут не про “осколки”, не про “падаючі уламки”, не про “роботу ППО”. Те, що сталося — наслідок прямого влучання ракети Х-101 у житлові багатоповерхівки.

Відео з камер, свідчення рятувальників, характер руйнувань і офіційні дані чітко показують: це був усвідомлений ракетний удар по мирному місту, по кварталу, де жодної військової інфраструктури немає і близько.

🔻Щоразу гадаєш, що тебе вже нічого не може вразити, стільки всього пройшло за ці роки.
Але знайомишся з черговою історією війни – і бракує слів.

“Перше, що він сказав, коли приїхав: “Я не дитина”.

Платону лише 10 років, а його вже називають героєм. Понад рік хлопчик самотужки піклувався про хвору маму і двох братів з інвалідністю поблизу Покровська.

Більше відплати для росії, аніж рівно те, що вона сотворила з нами – і не треба. Все настільки жорстоко і жахливо.

Російська армія давно відпрацювала свою «логіку»: мобілізовані з тимчасово окупованих територій — перші у списку на списання. Їх не тримають у тилу, не готують місяцями, не обіцяють золоті гори. Їх переводять у штурмові роти «М» — підрозділи з найвищими втратами, де життя вимірюється не місяцями, а днями.

“Російське командування першими «списує» мобілізованих із ТОТ і переводить їх у штурмові роти «М» — підрозділи з найвищими втратами на фронті. Формально це подають як «контракт», але військові свідчать: підписання примусове. Відмова — автоматичне відправлення у штурмову роту,” – повідомляють у Центрі національного спротиву.

СБУ встановила підрозділ російських військ, який під час штурму Покровська прикривався цивільними

Служба безпеки України зафіксувала черговий воєнний злочин російської армії на Донеччині. За даними слідства, під час невдалої спроби штурму Покровська 10 листопада окупанти використали місцевих мешканців як «живий щит». Таке навіть у страшних фільмах виглядало б як перебір, але для російських військ це — сумна буденність.

За попередньою інформацією, мова йде про 1-й мотострілецький батальйон 506-го мотострілецького полку Збройних сил РФ. Саме він намагався прорватися з південно-східного напрямку райцентру. Під час боїв у житловому секторі штурмова група цього батальйону захопила трьох місцевих — чоловіка, жінку та 13-річну дитину.

Далі — ще гірше. По рації група отримала команду: використовувати цивільних як прикриття у разі вогневого контакту. Окупанти змусили людей рухатися попереду себе під час зачистки будівель. Тобто фактично зробили їх невольними «щитами», зневажаючи не лише міжнародне право, а й елементарні норми людяності.

Люди всюди однакові, як і українці, деякі мешканці Тулчі з комуни Чаталхій кажуть, що не хочуть залишати села, де вони народилися.

Один із місцевих, Марсель Ніцеа, розповідає, що бачив момент, коли уламки апарата, схожого на російський дрон, дісталися румунського берега. Спочатку його родину лякали вибухи, тепер — уже як буденність.

У нього навіть балконне скло тріснуло від одного «бубуху», але чоловік залишається непорушним: каже, що має родину в Одесі й розуміє, наскільки там гірше. І це його своєрідно підбадьорює: мовляв, якщо вже комусь зовсім несолодко — то тримайся і ти.

Втім, є й інші голоси. Одна з мешканок Четалкьою з гіркою іронією згадує, як після повені 2010 року їм обіцяли компенсації, але гроші так і не надійшли повністю. Відтоді довіра до обіцянок у неї на нулі. Звідси й небажання кудись переїжджати: “Якщо знову пообіцяють, а потім забудуть — навіщо мені це?”

На українських полях лежать тисячі кілометрів оптоволоконних кабелів від дронів. Вони просто розкидані по ландшафту, мов сітки після шторму. Поки кабелі цілі — їх ще можна зібрати.
Через кілька років матеріал почне кришитися на мікроскопічні скляні голки. І ці голки — не те, що можна вимести віником. Вони опиняться в траві, у ґрунті, у шлунках тварин, що просто пасуться. Це забруднення, яке залишиться фактично назавжди. Екосистема таке «скляне сміття» не переробляє. І не навчиться.

“Ці голки будуть усюди як у траві, так і в ґрунті. Тварини їх ковтатимуть разом з травою. Це буде вічне забруднення, яке неможливо прибрати”,  – каже дослідник.

Є, як каже Василюк, один маленький плюс — але з категорії «встигнути, поки не пізно». Якщо війна закінчиться найближчим часом, кабелі залишатимуться достатньо міцними, їх можна буде фізично зібрати та утилізувати. Просто змотати, як шнур на барабан. Але варто дати цій історії ще 5–10 років — і ми отримаємо проблему, яку прибрати буде нереально.

Ресурс DeepState оприлюднив нові дані про воєнний злочин, який російські сили вчинили на Запоріжжі. На околиці Затишшя окупанти скористалися браком українського особового складу на ділянці оборони, просунулися вперед і атакували двох бійців Сил оборони України. Окупанти зайшли зі спини.

Українські військові, на жаль, загинули. Але ворог там довго не святкував. Через двадцять хвилин після того, як окупанти здійснили свій злочин, їх ліквідував FPV-дрон. Швидко, прицільно й без зайвих розмов — як і має бути, коли мова про тих, хто прийшов убивати.

Важливо фіксувати кожну історію. Кожен злочин російських окупаційних сил — це доказ, який рано чи пізно опиниться у справах міжнародного правосуддя.

Ніхто не має зникати у статистиці війни. І командири, які віддають такі накази, повинні знати: жоден «наступ зі спини» не врятує їх від відповідальності. І вона прийде — повільно, швидко, з FPV чи з трибуналу — але точно прийде.

У центрі столиці, на Софійській площі, з’явилася інсталяція, від якої мороз біжить по шкірі: ряд порожніх стільців з іменами людей, які мали б сидіти на них, але замість цього перебувають у неволі. Це акція «Порожні стільці», приурочена до Міжнародного дня ув’язненого письменника. Вона стала тихим, але впертим нагадуванням про тих, кого забрала в’язниця, окупація чи війна.

За даними Інституту масової інформації, зараз у полоні перебувають щонайменше 26 цивільних українських журналістів і один журналіст-комбатант. І це — лише підтверджені випадки. Правозахисники безперервно отримують нову інформацію про затримання, переслідування та зникнення медійників на окупованих територіях.

Поки Сергій ніс чергування, російський безпілотник влучив у будинок, де він жив із родиною. Квартира, яка ще вчора була звичайним теплим домом — дитячі іграшки, мамині речі, сон малюків, — за лічені хвилини перетворилась на руїну.

У цей момент вдома були його мама, дружина, 5-річний син і 8-місячна донечка. Вони почули тривогу й устигли спуститися в укриття — і це рішення стало рятівним. Коли підрозділ прибув на місце, Сергій побачив те, чого жоден рятувальник не хоче пережити: палає його власна квартира.

Він не зупинився ні на секунду, просто продовжив роботу. Гасив полум’я, яке знищувало його дім. Розбирав розбиті конструкції, щоб дістатися кімнати, де зазвичай спали його діти. Працював так само чітко, як на будь-якому іншому виклику.

На фото Сергій стоїть серед руїн своєї квартири, яку знищила росія.
Такі історії нагадують просту істину: рятувальники — не броня, не абстрактна служба, не статистика. Це живі люди. З домівками, родинами, малюками, які чекають на них після зміни. І навіть коли їхній власний дім перетворюється на жертву війни, вони першими кидаються рятувати інших.

Росія оголосила про старт масштабної “Програми розвитку Сибіру” — з гучними цифрами, обіцянками “індустріального прориву”.
Примітно і показово, що так званою “економікою” та депортацією українців, поставили займатись особисто ексміністра оборони рф Сергія Шойгу.
Хто ж поїде добровільно “в тайгу на двадцять років”?

Відповідь Шойгу, схоже, очевидна — ті, кого можна змусити. Кремль бачить “людський ресурс” не серед власних громадян, а серед мешканців новоокупованих українських територій — Херсонщини, Запоріжжя, Донеччини та Луганщини.
Аналітики Центру національного спротиву фіксують перші ознаки запуску цієї схеми. На окупованих територіях до адміністрацій, шкіл, лікарень і комунальних підприємств надходять службові листи з позначкою “терміново”. Зміст — визначити працівників для “довгострокових відряджень” до Сибіру та на Далекий Схід.
Подробиці читайте за посиланням.

«Взяти все, та й поділити», — казав персонаж із «Собачого серця». Саме так виглядає логіка будь-якого популіста, який приходить до влади з солодкими обіцянками справедливості, а населення радо за нього голосує. А інша частина населення, змучена “бандеровцамі” закликає “путін, ввєді войска”. Російські окупанти прийшли — і просто грабують Маріуполь під гаслами «націоналізації», без питань: хто тут за кого.

Закінчується все — як завжди: замість рівності приходить грабунок, а замість справедливості — кров і злидні. І сьогодні ми бачимо це на власні очі також і у Маріуполі.

Квартири «без хазяїна» — новий формат мародерства

За даними Центру вивчення окупації, у Маріуполі до так званого «реєстру безхазяйного майна» внесли близько 5 тисяч квартир, у яких досі живуть люди. Це родичі або знайомі власників, що були змушені покинути місто після російського вторгнення у 2022 році.
паралельно окупаційна влада будує іпотечні будинки — для росіян, яких масово завозять до міста. Місцеві ж — зайві у власних домівках.

Росія не квапиться обмінювати іноземців і недієздатних: журналіст пояснює, чому вони «не потрібні».
«Росіянам краще забрати молодого здорового співвітчизника, котрого можна знову відправити на штурм», – каже Дмитро Карпенко.
Росіяни залучають іноземців до війська обманом, обіцяючи високу зарплатню та роботу.
Неодноразово з’являлася інформація про полонених із інших країн, котрі потрапили у війну проти своєї волі. Так, бійці 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ» взяли в полон громадянина Сенегалу, який хотів лише дістатися до Європи і опинився на фронті. Раніше також повідомлялося про полонених із КНДР та двох громадян Китаю, захоплених українськими військовими на Донеччині.

Мама постійно вішала над ліжком Аріни російський триколор, а дівчина його зривала й вішала натомість український прапор — зшила його самотужки із жовтого й синього полотнищ, які купила в різних магазинах міста з перервою в кілька тижнів. 

«Мені казала і мама, і в школі, що я росіянка. Мама била мене за мій український акцент, за “шо” і “га”. Але я не відчувала себе росіянкою, бо я ніколи нею не була. Моя бабуся — українка з Києва, у Крим вона потрапила після закінчення медінституту. Я виховувалася у неї, у її кримському селі майже всі говорили суржиком, і я теж. І бабуся казала, що ми українці. 

Я не відчувала нічого спільного з однокласниками-росіянами, які після 2014 року приїхали в Крим десь з Уралу. Бабуся після приходу росіян мовчала, нічого не казала про окупацію, але мама все одно заборонила нам спілкуватися, узагалі бачитися», — розповідає Настя.