Залужний: Херсонська операція стала останньою битвою чесної війни. Далі все змінилося
Поки інші наввипередки поспішають зі своїми розповідями про успіхи й поразки України в перші роки великої війни, маємо можливість ознайомитися з першоджерелом. Із викладом людини, на плечі якої випала надважка ноша — зустріти ворога в умовах, коли замість підготовки до великої війни країна роками жила в атмосфері популістичного асфальтоукладання. Людини, яка згодом разом із командирами, солдатами, хліборобами, бізнесменами й усіма, хто став на захист рідної землі, відвоювала так легко зданий чиїмись руками український Херсон.
Це погляд безпосереднього учасника подій. Хронологія подій і руху лінії фронту з точністю до метра. Політичний фактор, який тоді й досі заважає Україні воювати та чому Росія не відчуває тягаря війни. Небезпечні атаки з політичного табору на головнокомандувача, який мав тримати фронт, але мусив витрачати сили ще й на протистояння всередині країни. Критична залежність від своєчасності постачання зброї та наслідків затримок, зв’язані руки військового командування, планування операцій під віртуальні можливості замість реальних ресурсів країни, економіка якої так і не була належним чином переведена на воєнні рейки.
Валерій Залужний із гордістю згадує людей, на чиїх плечах тримався мужній опір українського народу.
«Говорячи про цю (Херсонську — ред.) операцію, варто написати цілу книгу про оборону Херсонщини і півдня України. Ця книга буде написана сльозами і гордістю. Вона буде про те, як хлібороби, бізнесмени, вчителі, чиновники, навіть кримінал разом вбивали ворога, захищали і звільняли кожний метр своєї рідної землі.
Книгу, де основою бойової спроможності були саме ті, кого сьогодні називають ТЦК. Саме вони будували вузли оборони і проводили рейди. Бо інших військ просто не було».
Це важливе нагадування всім, хто сьогодні дозволяє собі зводити роль ТЦК до карикатурного образу, забуваючи, хто саме в перші дні великої війни будував оборону, формував бойові спроможності й закривав проломи, коли регулярних сил катастрофічно бракувало.
Колишній головком пише про нинішні peace deals і тих, хто реально визначає долю окупованих територій. Жодні політичні папери, декларації чи домовленості не замінять реального контролю над територією.
«Кількість указів про приєднання цих територій до будь-кого не має ніякого значення. Бойове розпорядження командира зони відповідальності угруповання вирішує, чия ця земля фактично і юридично. Правда, добре, що про це творці нинішніх peace deal не здогадуються. А це значить, є час і можливість. Як і тоді. Час для кардинальних змін».
Про нову реальність міжнародної політики та загрозу повторення Мюнхена:
«Це реалії, в які потрапив весь світ. Вони більше не визначають кінець війни як початок трибуналу над військовими злочинцями. Ці реалії пропонують замість трибуналу вигідні угоди і взаємну торгівлю. Вони намагаються повторити те, що було 30 вересня 1938 року у Мюнхені».
Це, мабуть, один із найтривожніших акцентів у всьому тексті. Коли справедливість поступається місцем комерційній доцільності, а злочинців намагаються перетворити на прийнятних партнерів для переговорів, історія знову підсовує світу сценарій Мюнхена. І Україна має розуміти, що за красивими формулами про мир можуть ховатися домовленості за її рахунок.
Цей матеріал варто читати уважно. Особливо тим, хто сьогодні так охоче роздає оцінки подіям перших років великої війни, переписує відповідальність, забуває про ціну ухвалених тоді рішень і досі не хоче бачити, наскільки дорого Україні обходяться політична самовпевненість, популізм та неготовність державної системи до війни.














