«Мама, вы не волнуйтесь за меня. Я сделаю все, чтобы не пустить врага на мирную территорию, не дать ему грабить наши дома и насиловать наших девчат. А что со мной станется? Даже если пристрелят — не беда. Сестричкам достанется компенсация за меня. В любом случае, хоть живым, хоть мертвым, я вас не оставлю».
Ірина дуже добре знає, що таке “рускій мір”.
Це не був допит, просто били. За те, що волонтер, за проукраїнську сторінку у соцмережі, за те, що на фото в українському віночку. Били, тому, що це приносило їм задоволення.
Обстріл був здійснений попри домовленості про режим тиші (радість то яка, сказав би шоумен Сивохо). Окрім того, бійці мали білі каски – це ж підтверджують і кадри з дрона.
Фото переданого окупантами тіла настільки жахливі, що на них не можна дивитися і, тим більше, публікувати.
Фото – це ціна нашого спокою.
Колишній полонянці катівні “Ізоляція”, на яку окупанти намагалися «повісити» співучасть в організації вбивства бойовика Мотороли, немає спокою і на мирній території.
Крім того, застосовуючи фізичний і моральний тиск та погрожуючи зброєю, бойовик принижував полонених, змушував їх виконувати різні господарські роботи.
За пів року полону луганчанина Олександра жахів, які довелось йому побачити, вистачило б на кілька життів. Моторошні людські історії одним абзацом у розповіді колишнього плоненого бойовиків, які принесли “рускій мір” в Україну.
“Тільки коли діти відправляли мені книги, вони серед сторінок писали деякі слова підтримки. Писали, що мамочко, ми з тобою. Мамочко, ми тебе любимо. Я читала книгу, і чим більше я її читала, я старалась знайти ті рядки, які написані знайомим почерком”, – каже колишня полонена.
Она русскоговорящая луганчанка. Однажды в ее дом пришел “русский мир”.
Дни перетекали один в другой. Из-за постоянных избиений я в какой-то момент вовсе перестала «чувствовать сутки». Каждое утро – «допрос». Бьют, унижают, снова бьют. Иногда это происходило прямо в камере. Иногда –в специальной комнате для допросов в соседнем корпусе СБУ. Чтобы я не запоминала, кто надо мной издевается, на голове всегда был мешок. Но могу сказать точно: «допросы» проводили, как местные боевики, так и россияне, которых можно было узнать по характерному акценту. Я родилась и выросла в Луганске – поверьте, так, как они, у нас никто не говорит.
Це відео не покажуть на центральних ТВ-каналах.
Зараз в тренді ЗЕлені зашквари” та “медведчук-шоу”.
ЦЕ МАЄ ПОДИВИТИСЬ КОЖЕН!
Але був такий Стас Ричагов, він з Росії, шкутильгав на ногу. Так от його електрикою катували, типу «дзвонили Петру Порошенку», це виглядало так: підключали до нього тапік телефону (прим. польовий телефон ТА-57), в якому висока напруга, дзвонили, пускаючи по тілу струм, і жартували «дзвонимо Порошенку».
“Я буду повертатися. Я, коли був на підвалі, дав слово, що буду мститися, це пробачити неможливо”.
…
І Гриша казав, що найбільше він хотів померти. Тому що це біль, який неможливо пережити. Коли тобі до статевого органу підводять струм, коли по шість годин мій син висів на наручниках, його сильно били.
Кто-нибудь иногда не выдерживал пыток, у кого слабое сердце, кому противопоказано применение электричества. Фельдшер не всех смог потом реанимировать. Кого-то просто забивали во время пыток. Они говорили, что о вас все забыли, вы никому не нужны, родственники от вас отказались. Мне такое постоянно говорили. Сложно, на самом деле, все это описать, это надо почувствовать», – говорит он.
На ее фотографиях люди демонстрируют увечья, которые им причинили их пленители, или показывают, как происходили пытки – так, что зритель может ощутить пережитую ими боль. Шу не только снимает этих людей, но и рассказывает их истории.
