“В моральному плані на нас дуже тиснули. В Оленівці наглядачами були тільки чоловіки, а в Таганрозі – жінки. Який це жорстокий народ, які жалюгідні ці жінки. Я ніколи раніше не відчувала такої сильної ненависті, яку вони мали до нас. Боялася, що це почуття мене вб’є. ”
…
Я можу звільнитися в будь-який момент, але не робитиму цього. Коли проходила реабілітацію після полону, мене відправили на ВЛК для визначення придатності до служби. Дуже боялася, що визнають непридатною. Була щаслива, коли лікарі написали: “Обмежено придатна”.
Зараз продовжую служити в “Азові”. Лікую військових із тилових підрозділів: водіїв, службу забезпечення. Хотіла працювати на стабпункті, але командування проти того, щоб брати мене ближче до фронту. А в тилу теж треба комусь працювати.
Неприємно бачити, що українці в тилових містах ігнорують наш гімн, коли він десь звучить. Напевно, треба, щоб кожен хоч трохи поспівав чужий гімн, щоб поважали свій. Я російського гімну наспівалася.