«Якби я перейшла на ту сторону, моя дитина була би дитиною зрадниці»: Як судді із Маріуполя вдалось вижити в російському концтаборі

«Я чула сильні крики, весь час, що я там перебувала… Я досі не можу повірити, що чоловіки так кричать від болю. Це просто неприродні звуки… Я не знаю, що вони з ними робили. Тоді хотілося, щоб Бог забрав у мене здатність чути…».

Розповідь Олексія про москвинський полон, від якої холоне кров

А якось приніс із вулиці дощового черв’яка. Замотав у ганчірку, поклав у зливний бачок і забув на тиждень. Дістаю, а там уже був їх цілий виводок. Так я отримав перший білок за довгий час. З’їв усіх. Шоколад не їв після полону з таким задоволенням, як тоді дощових черв’яків.

Ромчик, який втратив маму під час обстрілу рашистами Вінниці і сам боровся за життя танцює!

У липні минулого року хлопчик з мамою прийшли на прийом до лікаря. У цей час стався масований обстріл Вінниці – жінка загинула.

Насильницький і ненасильницький: обидва типи опору в Україні важливі

Українці не скорилися російським варварам, українців в окупації не ламають тортури і страх бути вбитим, українське підпілля працює. На жаль, через зраду, катування і “стукачів” партизанські осередки зазнають краху. Буває, що вони відроджуються з нуля, вчаться на помилках і знову діють. Українці чинять опір, і це вони намагають донести навіть Маску, який заявив, що на окупованих територіях всі чекали росію (країна агресор і терорист).

“Смерть, як визволення. – Не смій! Спинись! Тримайся за будь-яку соломинку, пливи, не здавайся! ЖИВИ!” – мати чекає з полону сина

“Холод…

Найбільше зараз дошкуляє саме лютий холод… Не голод, бо шлунок уже зсохся до мінімуму. І як би він не просив, не стогнав, не бунтував, їжі не буде.”

Знаходять будь-які шляхи, щоб інформувати: Рух опору на ТОТ з Україною в серці

На тимчасово окупованих територіях України працює рух опору. Українці ризикуючи життям і здоров’ям близьких повідомляють про розташування російських фашистів, їхніх боєкомплектів і навіть протидіють російській пропаганді. Вони чекають звільнення, мріють обійняти солдата ЗСУ і колись розкажуть про людей зі сталі і з Україною в серці.

Загравання з росіянами зазвичай закінчувалося зґвалтуваннями – розповідь херсонської журналістки Вірлич

Херсонщину російські загарбники окупували за лічені години. Ми ще довго будемо аналізувати, як сталось так, що мешканці до останнього не вірили у можливість вторгнення. Навіть працівники медійної сфери, такі як авторка розповіді, не готувались заздалегідь, бо вірили, що все буде добре і чекали на травневі шашлики.

Чернігівщина, 150 км до Києва: Як українці 36 днів стримували навалу російських загарбників

Російські загарбники заходили хвилями через пункт прикордонного контролю “Сеньківка”. Там сходяться кордони трьох держав: України, Росії та Білорусі, там на полі є монумент Дружби слов’янських народів.

До центру Чернігова звідси — 9 км по прямій, до Києва — 150 км. П’ять тижнів, тобто 36 днів, від 24 лютого до 31 березня, на цих пагорбах і поблизу точилися криваві бої. Тут застрягли росіяни, які збиралися взяти Київ за три дні.

Селянин упізнав російського ката і свідчив проти нього в суді. 21-річний солдат Кузнєцов засуджений заочно

Від 13 до 17 березня Марусика тримали в холодному металевому вагончику – пораненого, зі зв’язаними руками й мішком на голові. Не давали ні їсти, ні пити, не виводили в туалет. Допитували про співпрацю з ЗСУ, катували. Стріляли над головою, били.

«У поліції Нової Каховки я бачив таке, від чого мені було дуже страшно» – український полонений про російських фашистів

У полоні Юрій Армаш став свідком жорстокого ставлення окупантів до українців, катування, зґвалтування неповнолітньої дівчини і багатьох жінок. У Новій Каховці він дізнався історії багатьох людей і як працює збудована росіянами система терору проти мирних місцевих мешканців. У тій катівні він зміг врятувати життя ув’язнених тим, що тільки було під рукою. 

“Ти в конвульсіях. Якщо піднімеш голову, знову б’ють. І так по колу” – українці про російський полон

Російські фашисти створили табори смерті для українських військовополонених. Без розподілу на жінок і чоловіків українців б’ють, катують, знущаються над ними. Часто навіть не для отримання зізнань у тому, чого не робив/ла, а просто заради розваги москвинських нелюдів. Якщо військовополонений каже, що ще немає дітей, його цілеспрямовано б’ють по статевих органах, як кажуть російські нелюди, це “для запобігання дітонародженню”. Правозахисники при цьому не мають доступу до російських катівень на відміну від вільного доступу до місць утримання російських полонених в Україні.

“Сьогодні буде важкий день. Доведеться показати партнерам катівні і місця вбивств на Київщині” – Спірін

“Мені боляче від цього, бо я тримаю відкритою таблицю вбитих. Там фото людей, в яких нема голови, або частини тіла і підписи: «розстрілян біля будинку. Закатована у підвалі». Як це ми забули? Нічого ми не забули.”

Пахне кров’ю, і десь дзвонить телефон, з мішка, “Ой у лузі червона калина”: село Гроза на Харківщині

Село Гроза на Харківщині з населенням приблизно 450 осіб.
В лютому-вересні 2022 року село перебувало під російською окупацією.
9 вересня 2022 року в ході слобожанського контрнаступу ЗСУ звільнили село.

“Перш ніж вбити, їм забивали цвяхи в очі, в ніздрі, в хребет”: як розкопували «Яблунівські криниці смерті»

Це були повстанці УПА, а також прості селяни з Яблунова і навколишніх сіл, яких запідозрили у співпраці з УПА. Перш ніж вбити, їх морили голодом, піддавали тортурам, «розтрощували голови кольбами рушниць, забивали цвяхи в очі, в ніздрі, в хребет». Мертвих або напівживих українців НКВДисти скидали в криниці. За час розкопок було знайдено 74 (за іншими даними 90) жертв окупаційного режиму СРСР.

Російський фашизм. Житомирська траса смерті: розслідування російського злочину

Автошлях М-06 — це траса Київ-Чоп, “Житомирська траса”, а віднедавна — “Траса смерті”. У людей, які бували на ній у перші дні й місяці після деокупації, вона вже давно не асоціюється зі звичайною дорогою на захід — лише з вервечкою згорілих автомобілів і згорьованих людей, тілами на асфальті й узбіччях, потрощеними будинками, купами російської техніки й табличками «міни» вздовж лісосмуг.