Важко зрозуміти, як це все може відбуватись просто в Україні, куди увірвались російські фашисти. Важко осягнути, як після цих випробувань можна вижити. А Олексій ще зберіг почуття гумору і позитив.
“Керівник табору, колишній український правоохоронець Валерій Астахов, котрий втік у 2014 році погрожував: якщо не підкорюся Росії, то просто помру у таборі, – свідчить Денис. – Я не хотів бути громадянином Росії. З російського номера подзвонив на гарячу лінію Save Ukraine і стрибав від радощів, коли дізнався, що по мене приїдуть. На кордоні фсбшники двічі допитували і перевіряли телефон. А коли я побачив напис “Україна”, я взяв в обійми важку сумку і просто закричав: “Слава Україні!”
Полон – це коли б’ють за українське слово. Московитам завжди була різниця, а малоросам – “кака разніца”
“Не дай Бог, вони почують українську мову. І так було всюди, не лише в Таганрозі. Я була свідком такої картини, коли дівчинка сказала українське слово – охоронець прийшов і побив її. Дівчинка сказала слово “бильце”.”
Душа Харкова, яку не зможуть знищити російсько-фашистські загарбники, на світлинах харківської ілюстраторки Саші Анісімової.
Найважчим у полоні зі слів прикордонника були не нелюдські тортури, не голод і не болючі рани, найважчим було очікування. Важко було віднаходити в собі терпіння, підтримувати побратимів, які вже втратили надію і життєву силу терпіти моральні і фізичні катування москвинських нелюдів.
“В одне з бомбосховищ на «Азовсталі» був приліт. Тут ховалися в основному цивільні: жінки та діти. Від потужного удару пробило бункер — завалило 75 людей… Вони задихнулися в цій пастці.”
Те, що твориться прямо зараз, але різко зникло з повістки дня окупаційного інформаційного простору.
Серед них є вбиті російські вояки, а також, можливо, українські бійці. Деякі тіла пролежали в районі Андріївки, Кліщіївки, Курдюмівки понад рік.
Як? Коштом чого витримують?.. Це важливо знати – таке знання є для кожного суспільства безцінним моральним капіталом на кілька поколінь наперед.
Те, що не можемо і не маємо права забувати. Картини мирних міст, де щойно панував страх і смерть, яку принесли дикуни, нелюди і виродки. Повітря, яке ще тхне русскім духом, де кожне посічене вибухами деревце кричить, де ще лежать свіжі тіла закатованих і вбитих українців. Це не путін, це конкретні росіяни, які з насолодою вбивають нас.
Коли московія приходить визволяти…
Розстріл підлітка стався 20 грудня.
У російських загарбників є імена, сім’ї, діти, рідня, і на них всіх потрібно проливати світло, називати їх, водночас ця інформація має бути доступною для ознайомлення кожній людині на цій планеті. Саме таку мету переслідує у своїй роботі Центр “Миротворець”. Кожен росіянин винен у цих смертях, кожен росіянин так чи інакше допомагає вбивати українців. Кожен з них має відчути відповідальність на собі.
Москвинські кати не мають мети, вони просто задовольняють своє вроджене бажання завдавати болю усьому живому навколо.
“Я не розумію логіки в тому, що вони зробили, тому що його діти ненавидять росіян за те, що вони зробили. Вони не думають, що він фашист, він герой”, – дружина звільненого з російських катівень українського військовослужбовця.
«Я чула сильні крики, весь час, що я там перебувала… Я досі не можу повірити, що чоловіки так кричать від болю. Це просто неприродні звуки… Я не знаю, що вони з ними робили. Тоді хотілося, щоб Бог забрав у мене здатність чути…».
