У ту «вартівню» затягли чоловіка. Я не бачила його обличчя, бачила його зі спини — з нього були зняті штани, я бачила його сідниці. Його затягли, і він весь час повторював, що не чіпав цю дівчинку: «Я жив з цією дівчиною, вона мені була як дочка, я її виховував. Але я просто не захотів жити з її матір’ю — вона мені мститься». Він весь час це вигукував уривчастими фразами. Але вони його роздягли, я чула хрипи цього чоловіка, його стогони. Його били. Потім сказали «не тут» і поволокли в інше приміщення. Напевно, за весь мій полон це був найстрашніший момент. Можна теоретично чути, що люди ламаються, коли в їхній присутності катують членів сім’ї або інших людей.
Я пережила те ж саме — правда, легше, коли б’ють тебе, ніж коли ти чуєш удари по тілу, хрипи і стогони іншої людини.

Треба переставати сюсюкатися з Путіним. Треба вимагати від нього, щоб він казав правду, ставити його перед фактами, а не домовлятися з ним, а тим більше з новим роком вітати!
Люди там чекають Україну, що вона колись повернеться. А коли вона повернеться? Тоді, коли вона набуде сили і зможе вже гарантовано виграти цю війну…

“Меня из машины вытащили за ногу. Они достали электрическую катушку, достали канистру воды, чтобы облить тело. Когда тебя обливают водой и пускают ток, тебя подкидывает так, что ты все скажешь…. Потом они достали ножи из чехлов. Начали протыкать мне кожу на спине. Я кричал от боли. Они направляли на меня камеру. Я говорил, что ничего не знаю и я не “каратель”, – вспоминает Литвинов.

У таборі пісня стала маніфестом – хоча співати було заборонено, вони робили це регулярно.

«Одного разу так нам захотілося заспівати нашої пісні й затягнули ми «Ой горе тій чайці». Пісня просто душу рвала, про долю нашу пісня полетіла над тайгою. Неначе чайка підбита кричала наша пісня. І нас вгробила та «Чайка»… Наступного дня розкидали нас по всій глушині, роз’єднали. Не сподобалася наша пісня. Побачили в ній велику силу, нашу душу побачили».

Він відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі. Киянин-журналіст, схожий на французького актора Бельмондо, перекладач-філософ, учасник Української Гельсінської групи – Валерій Марченко. Його з хворими нирками, за «нахабність», як сказав один зі слідчих, у 1973-му ув’язнили у табір суворого режиму на Уралі. Фактично прирікши на смерть.

“Його там не вбили, а стратили. Знівечили так… Очі викололи. Обличчя повністю не було видно”, – розповів дядько загиблого. Труну з тілом воїна несли в закритому вигляді.

ОКУПАНТИ ПРИЙШЛИ НЕ РЯТУВАТИ МІФІЧНИХ УЩЕМЛЕНИХ – ВОНИ ПРИЙШЛИ ВТІЛЮВАТИ СВОЇ САДИСТСЬКІ МРІЇ І ВБИВАТИ В ВОЛЮ І ЗАДОВОЛЕННЯ

Нічим іншим неможливо пояснити потяг російських некрофілів до тортур і знущань, а потім наругою над убитими людьми.