8 квітня — четверті роковини російського ракетного обстрілу залізничного вокзалу Краматорська.

Атака сталася у 2022 році, коли тисячі мирних жителів чекали евакуації. Люди стояли з валізами, дітьми, домашніми тваринами — намагаючись виїхати з-під обстрілів.

Росіяни завдали удар балістичною ракетою з касетною бойовою частиною. Загинула 61 людина, серед них — 7 дітей. На ракеті був напис «За детей».

Вокзал не мав військового значення. Це було місце порятунку для цивільних. Обстріл такого об’єкта — пряме порушення міжнародного гуманітарного права.

Після удару росія спершу заявляла про «ураження бойовиків». Коли з’явилися фото загиблих дітей, ці заяви зникли. Далі пролунали звинувачення на адресу України — схема, яка вже застосовувалася після катастрофи MH17.

Попри це, зібрані докази — тип ракети, траєкторія, характер ураження — вказують на цілеспрямовану атаку.

СБУ та міжнародні організації надали неспростовні докази причетності росії до цього злочину, його мають розглянути в рамках міжнародно-правових судових процесів .

Серед тих, хто вижив, — сім’я Степаненків. Мама і донька втратили ноги внаслідок вибуху. Вони пройшли протезування і реабілітацію у США. Сьогодні можуть знову ходити.

Обстріл Краматорська став одним із символів війни проти цивільного населення. Його задокументовано як воєнний злочин.

Час не стирає відповідальності. Для таких злочинів строків давності немає.

1951 рік. Уже відгриміли бомбардування міст і сіл нацистськими загарбниками, вже повернулися з фронту солдати. Українці, які зробили колосальний внесок у перемогу над нацизмом у Другій світовій війні (1939–1945), будучи однією з націй-переможниць, почали відбудовувати зруйновані домівки та життя з нуля.

Понад 6–7 мільйонів українців воювали в лавах Червоної армії, тисячі — у партизанських загонах. Україна заплатила страшну ціну: за різними оцінками, втрати становили понад 8–10 мільйонів життів, а цілі міста й села лежали в руїнах.

Та попри перемогу над зовнішнім ворогом, мир для українців так і не настав. Радянська влада продовжувала політику репресій, тиску і страху — той самий червоний терор, що нищив долі людей уже в повоєнний час.

Та попри перемогу над зовнішнім ворогом, мир для українців так і не настав. Радянська влада продовжувала політику репресій, тиску і страху — той самий червоний терор, що нищив долі людей уже в повоєнний час.

В ніч 6 квітня 2026 року російські війська масовано атакували українське місто Одесу. Серія вибухів прокотилася по житлових кварталах та інфраструктурі, рятувальні служби досі працюють на місцях влучань.

За даними очільника Одеської обласної військової адміністрації Сергія Лисака, місто зазнало серії ударів ударними безпілотниками (ймовірно «Шахеди»). Сили протиповітряної оборони намагалися перехоплювати цілі, але значна кількість дронів досягла міста.

Влучання відбулися у двох основних районах – Київському та Приморському. Постраждали як багатоповерхові житлові будинки, так і приватні помешкання.

Окрім допомоги цивільним, українські захисники займалися пошуком диверсантів. Як сказав «Муслім», про них повідомляли самі мешканці.

«Ми якраз з моєю групою швидкого реагування їздили кожного вечора і курсували по Бучі, до Ірпеня, по Гостомелю. І одного разу нам бабуська дзвонить, це було десь біля обіду, не ввечері.

Каже, що на базарчику вона побачила хлопця, який мав кросівки її внука, вона їх впізнала, бо він приходив до них і забрав ці кросівки. Ми приїхали, а це російський військовий був. Ну, взяли його, він здався і він був із саратова, здається», — розповів він.

«Муслім» додав, що в основному українські військові відловлювали бурятів, які не встигли втекти з Ірпеня і ховалися на дачах за Гостомелем.

“Наступний крок — формування мережі тих, хто доносить. І справжньої, і несправжньої, коли тобі кажуть що на тебе доніс хтось, хто цього не робив.

Важливо зруйнувати спільноту та соціальні звʼязки між людьми. Зрештою ти починаєш боятися говорити з друзями, з сусідами, люди нам розповідали, що боялися ділитися своїми думками, міркуваннями з чоловіком чи дружиною, оскільки її перед цим декілька разів забирали «на подвал», і ти не знаєш, що вона підписала.

На цій атомізації та атмосфері страху все базується. Як одна з респонденток казала, — це як жити у в’язниці, тільки стін немає, а в’язниця є, ти все одно відчуваєш себе ув’язненим”.

Це розслідування не додає нових емоцій — воно додає доказів. І робить їх такими, які вже неможливо ігнорувати.

“Ахмат”, тільки голови не ріж!”: як проходили “зачистки” українських міст

Багато радіоперехоплень містять інформацію про “зачистки”, які спецназ Росгвардії з Кузбасу та інші підрозділи проводили в захоплених Бучі та Ірпені. Вони шукали українських військових та тих, хто їм допомагав.

Подробиці та відео — за посиланням.

За словами тих, хто займався евакуацією, жінка з дитиною фактично перебували в умовах постійного страху. Російські військові регулярно приходили з обшуками, погрожували та намагалися психологічно тиснути. Минулого року ситуація загострилася: окупанти відібрали у сім’ї автомобіль разом із документами та почали відкрито погрожувати виселенням із дому.

Окремим ризиком залишалася спроба зберегти будь-які ознаки української ідентичності. Українські паспорти вилучали, тому люди змушені були ховати документи, іноді навіть у землю. У таких умовах кожне рішення ставало питанням безпеки.

Зрештою родина наважилася на виїзд. Підготовка до евакуації тривала кілька місяців: потрібно було знайти безпечний маршрут і врахувати всі ризики, адже будь-яка помилка могла коштувати свободи або життя. У результаті вдалося організувати повернення на підконтрольну Україні територію.

В одному з офісів української компанії TechEx, що займається виробництвом дронів, виявили обладнання російських спецслужб для прихованого стеження. Його знайшли безпосередньо в кабінеті головного інженера.

Російська влада готує довгострокову програму масового переселення власного населення на тимчасово окуповані території України. Йдеться не лише про зміну демографічного балансу, а й про системну спробу витіснення української ідентичності з цих регіонів.