Під час таких розмов невідомі особи представляються учасниками вигаданих «націонал-патріотичних формувань» або навіть співробітниками українських правоохоронних органів. Вони висувають вимоги залишити країну, супроводжуючи їх погрозами фізичної розправи та залякуванням.
Технічний аналіз показав, що насправді дзвінки здійснювалися з території Російської Федерації.
Він підписав контракт на вбивство українців (28.01.2026), бо йому стало цікаво і захотів довести всім навколо, що він справжній чоловік.
Потрапив до рук українських військових кілька днів тому під Покровськом, у полон його взяли бійці 152-ї окремої єгерської бригади.
Фактично загиблого солдата пропонують розчленувати, щоб використати лише частину тіла для ідентифікації. Про гідне поховання або евакуацію не йдеться — мертвий боєць для командирів перетворюється на «проблему логістики».
Рятувальники ДСНС витягують жінку з-під завалів після російського бомбардування у Запоріжжі. Вона міцно вчепилася в руку рятувальника — останню нитку, яка тримає її на світі. У цьому жесті — безмежна довіра, остання надія на порятунок. Кожна секунда між уламками й звільненням здається вічністю, а рука рятувальника стає символом того, що життя ще можна врятувати.
І все це — наслідок рашизму, який руйнує міста, життя та людяність, де б не з’явився.
Ми не маємо права їх списувати: люди, що залишилися по той бік окупації
На тимчасово окупованих Росією територіях України досі залишаються сотні тисяч наших громадян. За словами Зеленського, лише на території Донбасу — щонайменше 200 тисяч. Для розуміння масштабу: до 2014 року тільки в Донецька область мешкали понад чотири мільйони людей. Тепер же повернення додому перетворилося на складну, небезпечну й виснажливу операцію, яка іноді триває днями або навіть тижнями.
Єдиний гуманітарний коридор, через який цивільні можуть потрапити на підконтрольну Києву територію, проходить через кордон з Білорусь — пункт пропуску Доманово‑Мокрани. Він працює лише в один бік — на в’їзд до Україна. Щодня його перетинають у середньому від 10 до 20 людей, інколи по сто влітку. Це мізерна цифра на тлі тих, хто ще лишається в пастці.
Окрема частина звіту присвячена свідченням постраждалих. Дослідники зафіксували випадки психологічного тиску на дітей після переміщення до Росії.
Зокрема, персонал установ переконував їх, що повернення додому неможливе. Одній з дівчат казали, що її мати не зможе приїхати через відсутність грошей.
“Їй казали: “Твоя мама не приїде, в неї немає грошей, вона не зможе приїхати по тебе”, — зазначається у доповіді ООН.
Комісія також наводить свідчення батьків, які роками шукають своїх дітей. Одна жінка розповіла, що досі не знає місця перебування доньки, яку утримують у російській установі.
“Я досі шукаю свою доньку, і мені страшно, що вона може подумати про мене і як вона там виживає, де багато людей ненавидять українців”, — цитують її автори звіту.
Вночі чукча, який вбивав в Україні, почув за стіною гучну музику. Він вибив двері ногою, і вбив сусіда. Спочатку зарізав мужика ножем. Коли цього здалося замало — добивав руками, ногами і табуретом. Чоловік помер.
Цьому «герою» всього 20 років. Звуть його
Задгєнізов Єгор.
Його судив військовий суд у
Khabarovsk.
На суді ветеран есвео розкаявся і попросився назад в Україну вбивати.
За даними журналістів
Mediazona, у злитих базах ім’я цього персонажа вже спливало в іншій справі про вбивство на
Chukotka у 2024 році.
У підсумку суд дав йому дев’ять років колонії суворого режиму.
Для цілої генерації це стало реальністю: сирени, укриття, нічні атаки дронів і ракет. Діти народжуються у воєнний час, ростуть під час війни, дорослішають під час війни.
Багато з них пам’ятають лише таке життя. Для більшості українських дітей війна триває вже четвертий рік — це роки їхнього дитинства.
Вони вчаться жити попри страх, ходять до школи між повітряними тривогами, засинають під гуркіт вибухів. А з часом станють дорослим і йдуть захищати свою Батьківщину.
Війна триває. Діти ростуть разом із нею.
83 роки тому – 1, 2 та 9 березня 1943 року – в селищі Корюківка Чернігівської області нацисти вчинили жорстоке звірство, масове вбивство цивільних людей.
Протягом лише кількох днів були безжально винищені щонайменше 6700 мешканців цього села, що стало однією з найжахливіших масових страт на східному фронті Другої світової війни.
Невинних жінок, дітей і людей похилого віку розстрілювали з кулеметів просто в їхніх хатах. Трупи та будівлі підпалювали. Багатьох спалювали живцем. За лічені дні українське село було повністю знищене під приводом підтримки місцевими мешканцями радянських партизан.
Цей злочин був зафіксований у матеріалах Нюрнберзького трибуналу як один з найжахливіших випадків масового вбивства цивільних. Водночас він багато років замовчувався, зокрема радянським режимом.
Корюківська різанина оголює цілу низку фактів, які мають бути озвучені в ім’я історичної справедливості та пам’яті жертв цього злочину.
Неподалік села перебували чисельні підрозділи радянських партизан, які спостерігали за розправою, але не втрутилися. Це сталося насамперед через відповідні накази з Москви, які були спрямовані не на порятунок життів, а на фіксацію та подальше використання фактів звірств нацистських окупантів у цілях пропаганди. Навіть ціною масових вбивств. Такі рішення стали одним з проявів антигуманної політики тоталітарного СРСР, що призвела до мільйонів жертв.
Виконавцями злочинного наказу були військовослужбовці угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ, які діяли за вказівками командувача групою генерал-лейтенанта Алдя-Папа Золтана Йогана. Наказ на покарання Корюківки видав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури Байєр Бруно Франц. 399-та польова жандармерія також брала безпосередню участь в каральній операції.
Корюківка стала страшним символом страждань українського народу внаслідок злочинів тоталітарних режимів і їхніх поплічників у часи Другої світової війни.
У контексті відповідальності та вшанування пам’яті жертв Корюківської різанини Україна вдячна Федеральному Президенту Німеччини Франку-Вальтеру Штайнмаєру, який у 2022 році відвідав Корюківку та вшанував пам’ять жертв. Цей символічний жест продемонстрував, що німецький уряд і суспільство доклали зусиль для подолання минулого. Переконані, що в контексті подолання темних сторінок минулого кроки з вшанування пам’яті жертв Корюківської різанини були би доречними і з боку офіційного Будапешта.
Закликаємо світову спільноту вшанувати разом з Україною загиблих унаслідок цього страшного злочину, сприяти дослідженню та поширенню правдивих історичних фактів, берегти пам’ять про звірства часів Другої світової війни. Вічна пам’ять жертвам Корюківської різанини.
3 березня 2022 року російсько-фашистські окупаційні війська захопили Бучу — місто на північно-західних підступах до Києва. Це стало частиною стрімкого наступу РФ з території Білорусії, який у Кремлі розглядали як швидкий удар по центру управління української держави.
Одразу після початку повномасштабного вторгнення російські колони рушили на столицю через північ Київської області. Марш-кидок на Київ, у якому брали участь тисячі одиниць техніки, мав на меті захоплення столиці та політичне «обезголовлення» країни. Саме на цьому напрямку опинилися Буча, Ірпінь, Гостомель, Мотижин та інші населені пункти Бучанського району.
Кіберфахівці отримали доступ до внутрішніх оперативних масивів із даними про кандидатів від партії Єдіная Росія.
Ключове джерело витоку — Євгеній Гнєдов, генерал-лейтенант пенітенціарної системи у відставці, тіньовий радник партії та протеже Дмитрій Мєдвєдєв.
Опубліковані файли без ретуші демонструють реальний кадровий склад партії Путіна:
від «кримського депутата» з минулим військового, який сьогодні торгує зброєю з фронту та розкрадає гуманітарну допомогу, — до російського сенатора, що вибудував повноцінний корупційний синдикат.
Повага таким українцям безмежна.
Famberry — сімейне господарство, яке є власником найбільшого кизилового саду в Європі. Через війну родина втратила майже всі активи на Запоріжжі: сад і 350 гектарів полів опинилися в окупації. Попри це, компанія релокувалася та змогла відновити виробництво.
Історія Famberry тісно переплетена з особистою втратою. Брат Лізи Ольшанської, Данило, пішов добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення і загинув, захищаючи Україну. Відновлення бізнесу в Запоріжжі стало для родини справою пам’яті й опору.
Співвласниця компанії Ліза Ольшанська зняла емоційне відео, в якому розповіла про наслідки атаки та знищення виробництва.
Ті, хто справді не втекли, коли Зеленський їх кинув
1 березня минає чотири роки від дня, що став одночасно трагічним і героїчним: у Бузковому парку загинули кілька десятків тероборонівців, які першими прийняли удар російського вторгнення.
Через чотири роки той день неможливо звести до сухої хроніки. Пам’ять і сьогодні б’є струмом. Херсон не втік. Херсон чинив опір з першого дня — і заплатив дуже високу ціну.
Бій відбувся близько 11-ї години та тривав 20-30 хвилин. Російські окупанти на озброєнні мали бронетехніку, зокрема танки та бойові машини піхоти. Бійці тероборони були озброєні гвинтівками, одиничними зразками автоматичної зброї, коктейлями Молотова та гранатами.
Хроніка бою, відео — далі за посиланням.
Російсько-фашистські загарбники мобілізували 18-річного українця із Запорізької області. У полон він потрапив до свого ж земляка — військовослужбовця 158-ї окремої бригади ЗСУ.
Полонений каже, що не хоче повертатися назад:
«Я хочу, щоб мене подовше протримали тут, до кінця війни. Я не хочу назад».
Хлопець розповідає, що на строкову службу йти не хотів, тому підписав контракт — розраховував служити на кораблі. Два тижні перебував у порту Севастополя, після чого його передали до 810-ї бригади морської піхоти РФ. Звідти він і потрапив на фронт — воювати проти власної країни.
— Ти не проти, щоб це відео побачили у соцмережах?
— Ні, я хочу, щоб мама знала, що я живий.
Він вижив там, де стирали з мапи цілі вулиці. Де місяць означав мільйон снарядів. Де полон починався не з камер, а з вибору без вибору — або здатися, або загинути разом із усіма.
Артур Шкеул — морпіх 501-го окремого батальйону, головний сержант, якого війна покликала майже від самого початку — ще у 2016 році. Воїн, який пройшов Павлопіль, Широкине, Маріуполь, полон, Оленівку, Таганрог, Мордовію. Три роки і чотири місяці катувань, принижень, спроб зламати тіло й голову. Він тримав тампонаду на шиї пораненого брата під обстрілами, чув крики побратимів за стіною, рахував час по піснях і їв сім ложок каші, щоб вижити.
Він розповість, як виглядає «евакуація» в полон. Про те, як з людей роблять доказ для виправдання війни. Про страх зробити помилку, за яку битимуть усіх. Про повернення додому, яке починається не з радості, а з тиші й нічних кошмарів.
Інтерв’ю про ціну, яку платять конкретні люди. І про тих, хто досі там — без імен у зведеннях, але з обличчями, які Артур бачить у снах і за яких продовжує боротися.
