На Кіпрі — двіжуха. Авіація прочісує Піссурі — екскерівник «Уралкалію» зник без сліду. Тим часом у російському посольстві високопоставлений співробітник пише лист Москві й накладає на себе руки.
Подробиці — за посиланням.
У Бєлгородській області РФ уже третю добу триває масштабний блекаут після удару по об’єктах енергетичної інфраструктури в ніч на 9 січня. Без електроенергії, тепла і води залишаються сотні тисяч людей, паралізована робота підприємств і частини міської інфраструктури.
Подробиці – за посиланням.
Тим часом білгородка на докір москвичам, які потерпають від снігопадів, показує нещасним, як це класно, мати сніговика, щоб помитись, під час планових відключень електроенергії силами оборони України – відео.
“Але є і добра новина- так як це державні гроші, то тут буде декілька статей одночасно. І заяву в правоохоронні органи ми звичайно подамо.”
Усі подробиці читайте за посиланням.
За даними ГУР МО України, нині Рамзан Кадиров перебуває у власній лікарні на території Чечні. До нього з’їхалися члени сімейного клану — тейпу, зокрема й ті, хто мешкає за межами російської федерації. Така концентрація родичів навколо глави республіки розглядається як непряма ознака критичності ситуації.
Паралельно з погіршенням стану здоров’я Кадирова в Москві значно активізувався процес визначення наступника. Кремль прагне зберегти повний контроль над регіоном, який багато років утримувався в орбіті впливу завдяки персональній лояльності нинішнього ватажка Чечні.
Подробиці далі за посиланням.
12 січня в Україні відзначають День українського політв’язня. День спротиву, який народився за колючим дротом.
Традицію було започатковано у 1975 році в Мордовських таборах — з ініціативи В’ячеслава Чорновола. День українського політв’язня став формою солідарності й відкритого протесту проти репресій і жорстокості радянського режиму.
Дата не випадкова. 12 січня 1972 року, одразу після різдвяних вертепів, почалася так звана «друга хвиля погрому української інтелігенції». Фактично — фінальний удар по руху шістдесятників.
Сьогодні, після повномасштабного вторгнення росії у 2022 році, сам термін «політв’язень» набув трагічно розмитих меж.
Василь Стус навіть після смерті продовжував відбувати покарання – за посиланням.
Формула, яка не ламається і не потребує виправдань, звучить так:
Київська Русь (всі знають, що Київська – це не автентична назва, а академічна історіографія як технічне позначення періоду) виникла з центром у Києві, її ядро — українські землі, а українці є її прямими історичними, культурними й політичними спадкоємцями.
Спадкоємність доводиться не площею, а тяглістю.
Площа — це улюблений аргумент імперій.
Тяглість — аргумент цивілізацій.
Московія — пізній самопроголошений спадкоємець
Далі -— за посиланням.
Унікальні кадри
«Завтра ми можемо стати незалежними» — ці щемливі слова прозвучали на центральному телебаченні у 1991 році. У цьому випуску зібрані відповіді українців з усіх куточків країни, включно з Донеччиною та Луганщиною. Тоді вони ще мали право вибору — і більшість обрала незалежність. Це право в них відібрали у 2014-му, коли «русскій мір» прийшов із автоматами на виборчі дільниці і організував фейковий референдум. Історичні кадри — для очищення пам’яті у першому відео.
10 січня ввечері в селі Поляниця, що поблизу Буковеля, поліція Івано-Франківської області оперативно виявила чоловіка, який запустив салют, щоб привітати друзів з одруженням.
Як повідомляє Поліція Івано-Франківської області, під час моніторингу соціальних мереж правоохоронці помітили відео з піротехнічним ефектом. Інформацію зареєстрували, після чого на місце події оперативно виїхали патрульні та слідчо-оперативна група.
Під час обстеження території поліцейські вилучили низку речових доказів. Завдяки швидким розшуковим заходам особу порушника вдалося встановити приблизно за годину. Ним виявився іноземець 1984 року народження. Чоловік пояснив слідчим, що салют запустив виключно для святкування весілля друзів під час спільного відпочинку.
За даним фактом розпочато кримінальне провадження за частиною 1 статті 296 Кримінального кодексу України (хуліганство).
Санкція передбачає покарання у вигляді:
штрафу у розмірі від 17 до 24 тисяч гривень (від однієї до двох тисяч неоподаткованих мінімумів доходів громадян);
пробаційного нагляду строком до п’яти років;
обмеженням волі до п’яти років.
29-річний прокурор із 10-річним стажем, статусом інваліда і пенсією, яка більша за зарплати більшості посадовців прокуратури та середню у Швеції, втік за кордон і тепер навіть не мусить підтверджувати свою інвалідність. Він домігся через суд застосування вже недіючої норми, що підняла його виплати до 80% зарплати замість 60%, і «вибив» особливі умови, які ігнорують скорочення пенсії на час воєнного стану. Позов подав з-за кордону – і виграв, забезпечивши собі довічну космічну виплату.
Одне добре, хоч не вагітний,
Усі подробиці читайте за посиланням.
Росія як сутність
Ми не зможемо вижити без бажання помсти росіянам.
Ніяк не зможемо — без прагнення справедливого покарання за віки знущань над нами.
Біди, які принесла нам Московія, — це не наслідок дій окремих царів, генсеків чи президентів.
Ці біди українському народові принесла цілісна соціокультурна політична сутність, що має назву росія / московія.
Ми маємо сформувати в собі повну й якісну світоглядно-ментальну цілісність, засновану на глибоких історичних знаннях.
💔Серед лічби довгих холодних років війни.
Серед цифр кілометрів окупованої землі, лічильників ракет і шахедів, серед днів тиші та днів обстрілів…
У цьому калейдоскопі цифр, за якими стоять долі, є одна історія.
Історія родини з Донеччини, яка залишиться з тобою назавжди.
Він втратив маму і вісімнадцятирічним став опікуном чотирьох дітей.
росія має відповісти за все
Коли Росія захоплювала Крим під прикриттям «зелених чоловічків», Поліні було дев’ять. Вік, у якому зазвичай сперечаються через мультики, а не через державні кордони. Але саме тоді вона вперше чітко сформулювала для себе просте питання, яке не дає їй спокою й через десять років: «Що російська техніка забула в нашому українському Криму?»
За ці десять років Крим став ще більш закритим, репресивним і чужим. А Поліна — навпаки. Вона зберегла українську мову, відкриту позицію і впертість, яка врешті змусила її зробити те, на що держава досі не навчилася реагувати системно: самостійно повертатися додому.
20-річна кримчанка їхала до України через три країни — з протермінованим російським паспортом і лише українським свідоцтвом про народження. Спершу — до Казахстану, де попросила політичного притулку. Далі — місяці очікування, дзвінків і відписок від українського консульства, проблеми з архівами і фрази, в яких радять «розраховувати на себе». Зрештою — допомога волонтерів, військових і кілька днів, коли все вирішувалося швидше, ніж за попередні місяці.
«Я була на межі сліз. Я поверталася в Україну. Мені було байдуже, що буде далі — ракети над головою, хай хоч танк переді мною стане — я не відійду. Я дуже цього хочу», — згадує Поліна момент, коли тримала в руках посвідчення на повернення.
Сьогодні вона в Києві. Чекає на українські документи, шукає роботу і планує йти до війська.
«Я хочу, щоб ми повернули все своє. Від вкрадених картин, до вкраденого золота, до вкраденого життя, до вкрадених територій. Я хочу, щоб усе, що у нас колись забрала Росія, ми нарешті змогли повернути», — говорить вона.
Поліна переконує: у Криму залишається молодь, яка чекає Україну, але не має механізмів повернення. І поки держава розкачується, ці люди або виїжджають самі, або зникають у сірій зоні без документів і перспектив.
«Це дуже важливий ресурс насправді, бо ми змотивовані. Ми реально хочемо повернутися до України. Ми хочемо бачити свої території кримськими. Ми хочемо бачити себе українцями. Але ми просто не можемо отримати елементарно паспортів. Я вважаю, що нам потрібно звертати на це увагу, потрібно робити більше, а далі ви здивуєтеся, наскільки ці люди виявляться потрібними і мотивованими, щоб зробити щось для цієї країни», — каже Поліна.
Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів вирішила: прокурорку з Черкащини Людмилу Ковальську до відповідальності притягнути, але так, без різких рухів — Ковальській заборонили йти на підвищення протягом року. Сама ж Людмила Ковальська погодилася з таким рішенням КДКП.
Йдеться про історію з інвалідністю ІІ групи, яку Ковальська отримала ще у 2020 році. Інвалідність була, виплати були, пенсія була — понад мільйон гривень за чотири роки. А от підтверджуючих медичних документів, як з’ясувалося пізніше, не було.
За даними КДКП, прокурорка після оформлення інвалідності діяла максимально обережно: не подавала програму реабілітації, не просила пільг, не наполягала на полегшених умовах праці. Інвалідність була, але так, щоб у роботі вона нікому не заважала.
Ситуація набула нового сенсу після гучного викриття в МСЕК на Хмельниччині восени 2024 року.
Далі — за посиланням.
Майже три мільярди гривень бюджетних коштів, виділених на закупівлю інженерних боєприпасів для Збройних Сил України, стали об’єктом масштабної злочинної оборудки. Замість якісних протипіхотних і протитанкових мін фронт отримав вироби, непридатні до використання, або не отримав нічого взагалі. Працівники ДБР припинили діяльність злочинної організації, яка діяла під прикриттям «оборонного виробництва».
Подробиці читайте за посиланням.
Складніше було не технічно. Складніше — морально.
У цивільному житті він думав: поранення — це кінець служби, лікування, відновлення.
А на фронті все інакше. Поранених привозять, а вони після перев’язки хапають речі й просять швидше назад — на позиції. Бо там свої.
Найважче для нього — ампутації. Не через складність операції.
А через момент, коли після завершення тобі подають пакет, і ти кладеш туди руку або ногу.
У цивільній медицині операція має закінчуватися одужанням.
У військовій — порятунком. Це інша логіка, до якої неможливо звикнути повністю.
Найбільше його вразив морпіх із Кринок — близько 50 років.
П’ять діб він провів на позиції зі зламаними ногами.
Коли його запитали, чому так довго не евакуйовувалися, він відповів просто:
«Я кулеметник. Хлопці молоді. Ліг під будинок і п’ять діб прикривав, поки вони відходили. Потім за мною повернулися».
Він розповідав це так, ніби йшлося про щось буденне.
Такі історії не дають лікарям права здаватися. Ти просто знаєш, що зобов’язаний робити все можливе.
