Коли Росія захоплювала Крим під прикриттям «зелених чоловічків», Поліні було дев’ять. Вік, у якому зазвичай сперечаються через мультики, а не через державні кордони. Але саме тоді вона вперше чітко сформулювала для себе просте питання, яке не дає їй спокою й через десять років: «Що російська техніка забула в нашому українському Криму?»

За ці десять років Крим став ще більш закритим, репресивним і чужим. А Поліна — навпаки. Вона зберегла українську мову, відкриту позицію і впертість, яка врешті змусила її зробити те, на що держава досі не навчилася реагувати системно: самостійно повертатися додому.

20-річна кримчанка їхала до України через три країни — з протермінованим російським паспортом і лише українським свідоцтвом про народження. Спершу — до Казахстану, де попросила політичного притулку. Далі — місяці очікування, дзвінків і відписок від українського консульства, проблеми з архівами і фрази, в яких радять «розраховувати на себе». Зрештою — допомога волонтерів, військових і кілька днів, коли все вирішувалося швидше, ніж за попередні місяці.

«Я була на межі сліз. Я поверталася в Україну. Мені було байдуже, що буде далі — ракети над головою, хай хоч танк переді мною стане — я не відійду. Я дуже цього хочу», — згадує Поліна момент, коли тримала в руках посвідчення на повернення.

Сьогодні вона в Києві. Чекає на українські документи, шукає роботу і планує йти до війська.

«Я хочу, щоб ми повернули все своє. Від вкрадених картин, до вкраденого золота, до вкраденого життя, до вкрадених територій. Я хочу, щоб усе, що у нас колись забрала Росія, ми нарешті змогли повернути», — говорить вона.

Поліна переконує: у Криму залишається молодь, яка чекає Україну, але не має механізмів повернення. І поки держава розкачується, ці люди або виїжджають самі, або зникають у сірій зоні без документів і перспектив.

«Це дуже важливий ресурс насправді, бо ми змотивовані. Ми реально хочемо повернутися до України. Ми хочемо бачити свої території кримськими. Ми хочемо бачити себе українцями. Але ми просто не можемо отримати елементарно паспортів. Я вважаю, що нам потрібно звертати на це увагу, потрібно робити більше, а далі ви здивуєтеся, наскільки ці люди виявляться потрібними і мотивованими, щоб зробити щось для цієї країни», — каже Поліна.

Далі інтерв’ю Суспільне Крим.

— Поліно, 6 грудня ти написала у соцмережах, що повернулася нарешті до України. Чи відчуваєш різницю з нинішнім Кримом?

Так, дуже сильно відчувається. Сюди повертатися — це як повертатися саме в те, чим був Крим до 2013 року. Звичайно у нас війна і це дуже відчутно. Але все одно Україна відчувається значно вільнішою, значно легшою і приємною для життя країною.

— Розкажи про місто, де ти народилася.

Я народилася у Севастополі. Потім встигла пожити ще у трьох містах. Це — Ялта, Керч і Сімферополь. Взагалі духовно я себе вважаю, напевно, керчанкою. Бо не дивлячись на те, що я там мало жила, у нас було дуже патріотичне суспільство, саме місто. У нас був “Кодекс керчанина”. Там перший пункт був: “Любіть Україну і своє місто”. І з самого дитинства в школах, в дитячих садочках ми вчили і історію України, і історію Керчі, і ми завжди були освічені у цьому плані. Ми любили своє місто. Ми прямо за нього “топили”.

Поліна у школі у Криму. З власного архіву Поліни

— Коли росіяни окупували Крим, тобі було 9 років. Що ти пам’ятаєш?

Навесні вони почали дуже агресивно окуповувати. У нас були мітинги і за Росію, і за Україну. І от Керч, в якій я на той час жила, вона була поділена на два табори. Я вибачаюсь, ви живете в Україні, але чому ви висловлюєтеся за Росію? Мені це ще тоді не сподобалося. Хоч я ще була дитиною. Якось виходимо з мамою на балкон, я дивлюся: їде колона російських танків з боку порту. Кажу: “Що це, мам? Війна починається?”. Мама відповідає: “Це російська техніка”. Я кажу: “Що російська техніка в Криму робить? Що росіяни забули в нашому українському Криму?”. І потім, як з’ясувалося, вже і прапори на російські змінили. І загалом все дуже швидко стало російським. Все українське дуже швидко потрапило під заборону.

— У тебе прекрасна українська мова. Як ти її вивчала?

Я додатково вивчала. Не буду казати, що якимось магічним чином її знаю. Я нею могла розмовляти з дуже раннього дитинства. Хоча у нас вся родина російськомовна, але мені українська завжди більше подобалася. Бо російська — дуже груба. Вона мені негарна, а українська мова красива і нею дуже легко розмовляти. Я люблю співати, тому я співала українською, фільми дивилися, книги читала. Мені дуже подобається українська поезія.

— Поліно, звідки у тебе така любов до України?

З дитинства є відчуття, що є своя країна, справжній дім, у якому тобі комфортно. Це близьке по духу суспільство. Ми справді волелюбні. Я вважаю, що ще не зовсім за духом українка, бо у нас люди — це ті, які можуть самоорганізуватися і за один день збір зробити на мільйон гривень. А у тих, хто довго пробув в окупації, напевно, трішки “промиті” мізки, ми ще чогось боїмося, ми більш закриті. Тобто на нас позначається російська культура, і ми її мимоволі на себе переймаємо, бо ми більш боязкі, більш задавлені Росією. Ми трішечки перетворюємося на росіян, а по людях, які тут, видно, що вони взагалі нічого не бояться. Сильний і сміливий народ, частиною якого насправді дуже хочеться стати.

Поліна у Криму. З власного архіву Поліни

— Поліно, як у школі ставилися до твоєї позиції — однолітки, вчителі?

Про мою позицію знали всі — я ніколи її не приховувала. Я завжди відкрита у своїх поглядах. На уроках літератури, якщо давали вільний вірш, або на уроках історії — вільну тему, я завжди намагалася “протягнути” щось українське. Вірші улюблених українських поетів або з історії про українську боротьбу. Я була готова до будь-якого питання. Мене дуже ненавиділа вчителька історії — вона не хотіла, щоб я приходила на уроки. Так само мене не любив учитель ОБЖ. Директорка викликала мене до себе, потім — батьків. Батьки сварили мене вдома, а наступного дня все повторювалося.

Найпоказовіше було, коли у нас почали вводити так звані “державні програми” — у перший рік окупації. Вони намагалися просто втовкмачити пропаганду в голови, і все це супроводжувалося обов’язковим прослуховуванням гімну Росії. Я, як завжди, проспала і не прийшла. Директорка запитала: чому ти не прийшла слухати гімн? Я відповіла прямо: “Я не хочу слухати російську маячню”. Після цього знову викликали батьків. У якийсь момент мене “заспокоювала” половина школи. І тоді адміністрація зрозуміла: краще зі мною взагалі не говорити про все, що пов’язане з Україною. Але я сама починала ці розмови — і все знову повторювалося.

— Коли в тебе з’явилися перші думки про виїзд з Криму?

Насправді дуже давно, напевно, ще років з десяти. Але чіткий план з’явився тільки у 2025 році. Я зрозуміла, що більше нічого не зможу зробити, залишаючись у Криму. Що б я там не робила — цього буде недостатньо по внеску чи користі для моєї країни. Я просто вирішила: приїду сюди, вивчу все, що мені потрібно, і буду стабільно працювати тут. Щоб розуміти, що я нарешті щось роблю для України, і не відчувати провини за те, що так довго була бездіяльною. Зараз я намагаюся надолужити все, що згаяла з 22-го року.

— З Криму ти виїхала до Казахстану. Чому саме туди?

Було кілька варіантів, але вибір обмежений. У мене не було закордонного російського паспорта, і я принципово не збиралася його робити. Взагалі не хотіла навіть поновлювати їхній внутрішній паспорт — вважала це зрадою. Тож виїжджала з протермінованим російським і без закордонного. Вибирати довелося між Казахстаном, Вірменією та Білоруссю. Білорусь — це стовідсотково проросійське середовище, туди їхати просто небезпечно. Я дуже боялася, що на кордоні виникнуть питання, але в Казахстані, на щастя, все пройшло більш-менш спокійно. Щоправда, через протермінований паспорт мене зняли з потяга. Питання вирішили швидко: мені надали статус особи, що шукає прихистку в Казахстані через політичні мотиви. Я залишилася там, щоб звернутися до нашого посольства. З посольством ми домовилися, що я звернуся до них, ще влітку, до мого виїзду.

Приблизно за два тижні до поїздки я їм написала, що буду 1 вересня. Прийшла до посольства, там мені сказали: заповнюйте документи, сплачуйте консульський збір. Одразу попередили, що, можливо, по мені не знайдуть даних, адже історія складна. Я надала свої дані, дані батьків, свідоцтво про народження і заповнила анкету. Згодом, уже через місяць, мені повідомили, що потрібно чекати ще. Я зателефонувала до консульства і там мені сказали: “На вас нічого не знайдено. Архіви для нас зараз недоступні. Тож розраховуйте на себе і думайте, що робити далі”.

Кримчанка Поліна в аеропорту на шляху до України. З власного архіву Поліни

— В українському консульстві вам потрібно було отримати посвідчення на повернення в Україну, адже, окрім свідоцтва про народження, інших документів у вас не було. Правильно?

Так, але були документи батьків. Мені пояснювали, що за ними, теоретично, можна знайти інформацію. Втім, у мене склалося враження, що фактично нічого не зробили. Я навіть не впевнена, що там намагалися щось шукати. Коли я зрозуміла, що ситуація дуже погана, почала шукати інші варіанти. Повернення через Росію взагалі не розглядала. Я почала активно шукати інші варіанти і наштовхнулася на інтерв’ю волонтерки Наталії Лютікової. Вона почала мені допомагати.

Ми звернулися до Представництва президента України в Криму та до омбудсмана. Поки чекали на відповіді, Наталія зв’язала мене ще з однією людиною. Вона сказала: “Я зараз познайомлю тебе з військовим, думаю, ти його знаєш”. Я почала думати, кого з відомих військових із Криму я взагалі знаю, і вирішила, що навряд чи це буде Богдан Кротевич. Але Наталія додала: “До речі, це Кротевич”, — і зв’язала мене з Богданом Кротевичем. Ми з Богданом навчалися в одній школі, просто в різний час. У нас була та сама директорка, той самий учитель ОБЖ. Ці люди за роки не змінилися. Але ми з Богданом обом їм добряче “робили нерви”.

Поліна з Богданом Кротевичем. З власного архіву Поліни

— Що ви робили далі щоб отримати посвідчення на повернення?

Так як до цього долучився Богдан, він не розповідав мені деталі, але сказав що робити. Ми зрозуміли, що треба надіслати запит до Мінюсту. Я дзвоню в консульство мені кажуть: “Нам взагалі байдуже від кого і до кого ви дзвоните. До побачення”. Тоді ми вирішили, що це можна зробити через Представництво президента. Коли мені нарешті відповіли у представництві за два тижні, запропонували поїхати через Білорусь.

— Поліно, а чому відхилили варіант поїхати через Білорусь? Адже там працює гуманітарний коридор?

Я на той момент не знала, що там працює гуманітарний коридор. Я не довіряла Білорусі в першу чергу через те, що це ж Білорусь. Вона максимально проросійська. Казахи — проукраїнські. Вони дуже класний народ, близькі нам по духу насправді.

Ми надіслали запит у Міністерство юстиції. Там у реєстрах знайшли мене і моїх батьків, передали цю інформацію до МЗС. Приблизно за два тижні все підтвердили. Коли я знову звернулася до МЗС із проханням видати посвідчення на повернення, відповіді не було. А часу перебування в Казахстані залишалося всього кілька днів. Я знову звернулася до Богдана — і вже за добу питання вирішилося. Я поїхала до Астани — 15 годин у дорозі — і сиділа в консульстві з посвідченням у руках. Я була неймовірно щаслива. Це відчувалося так, ніби я зробила щось надскладне. У мене був один відсоток заряду на телефоні. Я побігла в торгівельний центр, купила святкову шаурму і розіслала фото з посвідчення всім — Богдану, Наталії, Дімі. Я була на межі сліз. Я поверталася в Україну. Мені було байдуже, що буде далі — ракети над головою, хай хоч танк переді мною стане — я не відійду. Я дуже цього хочу.

Кримчанка Поліна. Суспільне Крим

— Уточню, що наша редакція звернулася до Міністерства закордонних справ із запитом, з проханням прокоментувати ситуацію Поліни. Чому консульство України в Казахстані не допомогло отримати посвідчення на повернення і як загалом кримчани, які не мають українських паспортів, але хочуть повернутися на територію України можуть це зробити? Відповіді поки не отримали але чекаємо і сподіваємося на неї найближчим часом.

Так, бо насправді — це дуже важке і важливе питання, бо дуже багато кримчан, які досі зберігають вірність Україні. Дехто через свої погляди можуть опинитися в ситуації, коли їм потрібно буде виїжджати з Криму. Є ті, хто просто хочуть повернутися до України, але не можуть це зробити навіть зараз. Я знаю про таких людей, ми з ними спілкуємося. Їм намагаються допомогти. Але знову ж таки, намагаються допомогти лише волонтери. Треба розуміти, що такі питання, такі проблеми виникають не тільки у кримчан. Вони виникають у людей з Донбасу, вони виникають у людей з Херсонської області, Запорізької, з будь-якої окупованої території. Бо немає жодних механізмів, які допомагають повернутися.

І виникає питання: “Чи взагалі потрібні люди з окупованих територій? Чи взагалі потрібна молодь?”. Бо якщо працювати в такому темпі, то, можливо, ми втратимо скоро весь молодий ресурс з Криму. Це дуже важливий ресурс насправді, бо ми змотивовані. Ми реально хочемо повернутися до України. Ми хочемо бачити свої території кримськими. Ми хочемо бачити себе українцями. Але ми просто не можемо отримати елементарно паспортів. Я вважаю, що нам потрібно звертати на це увагу, потрібно робити більше, а далі ви здивуєтеся, наскільки ці люди виявляться потрібними і мотивованими, щоб зробити щось для цієї країни.

— Ти поверталася до України через три країни. Яким був цей шлях?

З Казахстану я вилетіла десь о 5 ранку. Це мій перший політ на літаку був. Майже біля вікна. Потім в Туреччині у мене була пересадка, три чи чотири години. Потім з Туреччини я вилетіла до Молдови. І вже в Молдові мене зустрів дуже хороший волонтер. Він мене супроводжував до кордону з Україною. У мене дуже швидко перевірили посвідку на повернення і кажуть: “Все, проходьте”. На кордоні машини їдуть, прикордонники стоять і я йду, думаю, все, у мене життя зміниться, сльози на очах. Волонтерка Юлія мене зустріла, довезла до Одеси і вже в Одесі посадила на автобус до Києва. А в Києві мене зустрів Богдан Кротевич.

Поліна у Казахстані. З власного архіву Поліни

— Я бачила у соцмережах, що в Києві ти вже зустрічалася з Дмитром і Артемом, хлопцями, які раніше виїхали з Криму. Про що говорили, і чи допомогла ця зустріч тобі адаптуватися тут?

Дуже важливо, коли є люди, на яких ти можеш покластися. Є вже друзі. У нас чудова компанія зібралася. Ми ще набираємо до себе людей. До речі, кримчани, якщо що, приходьте, у нас клуб творчої молоді Криму і Донбасу набирається.

Поліна з Дмитром та Артемом. З власного архіву Поліни

— Які в тебе подальші плани?

Зараз я буду облаштовуватися в Києві. Потрібно знайти роботу на найближчі місяці. Я зараз цим займаюся вже. Потім хочу пройти курси військові зі стрільби, керування дроном, з такмеду. І після цього планую доєднатися до війська. Я вважаю, якщо я можу, то повинна це робити. Загалом я просто розумію, що на полі бою ми зараз вирішуємо значно більше, ніж будь-де. І якщо у нас немає переваги на полі бою, то неможливо говорити про перевагу у перемовинах, чи десь ще без сильної армії. Без армії, в якій є багато реально мотивованих людей ми нічого не можемо зробити. Я хочу, щоб ми повернули все своє. Від вкрадених картин, до вкраденого золота, до вкраденого життя, до вкрадених територій. Я хочу щоб все, що у нас колись забрала Росія, ми нарешті змогли повернути.

— Хотіла б колись повернутися в Крим?

Дуже сильно. Я скучила за Сімферополем. І ще я в Керчі була востаннє в 2017 році, дуже хочу відвідати Керч. І загалом дуже сильно хочеться повернутися до свого рідного півострова. Подивитися в бік Росії і подумати: “Нарешті вони від нас так далеко, наскільки взагалі колись були”.