У цей день 6 травня у 1686 році в Москві представники Речі Посполитої та Московського царства підписали угоду про “Вічний мир”

Він мав завершити десятиліття виснажливих війн, але для українських земель означав інше – закріплення поділу та нову реальність, у якій долю країни вирішували без неї на багато років вперед.

Україна занадто довго живе в історії, де її незалежність доводиться не отримувати, а відвойовувати — раз за разом, покоління за поколінням. Від козацької доби до ХХ століття і до сьогодні — це постійна боротьба за право бути не територією, а державою.

І щоразу повторюється одна й та сама історія: щойно Україна слабшає — вона стає ласим шматком для сусідніх імперій. Її ділять, про неї домовляються, її майбутнє вирішують без неї. Так було століттями. Так працює імперська логіка — брати те, що не може себе захистити.

Саме тому всі ці “вічні” угоди, гарантії та паперові домовленості в українській історії надто часто закінчувалися однаково — новим переділом і новою війною.

Єдиний висновок із цього досвіду: у України немає розкоші вірити словам. Є лише один вихід — бути суб’єктом світової політики, який здатний захистити себе зі зброєю в руках. Державою, яка випромінює силу настільки переконливо, що будь-які злі наміри сусідів зупиняються ще на стадії задуму.

Історія 6 травня 1686 року — лише один із найяскравіших прикладів того, як вирішували долю України без України. І водночас — ще одне нагадування, чому сьогодні цей сценарій має залишитися в минулому.

Далі матеріар Еспресо.

Поки королевич Владислав цілий місяць вів переговори з москалями, загони запорожців розорили Ярославський і Вологодський повіти, захопили Серпухов і взяли в облогу Калугу. Рейд Конашевича-Сагайдачного до Калуги став шоком для московської влади. Тож саме дії запорожців змусили царя михайла романова підписати невигідну для себе мирну угоду.

Ще у 2017 році англомовне українське видання Euromaidan Press опублікувало розслідування, в якому стверджувалося, що Торбйорн Ягланд – колишній Генеральний секретар Ради Європи та колишній прем’єр-міністр Норвегії мав давні зв’язки з російськими розвідувальними службами та навіть діяв під нібито кодовим псевдонімом КДБ «Юрій». Згідно зі статтею, КДБ вважав його цінним активом ще в 1970-х роках. Норвезькі ЗМІ, як повідомляється, висловлювали аналогічні занепокоєння наприкінці 1990-х років, ґрунтуючись на свідченнях подвійного агента та високопоставленого перебіжчика з КДБ, який втік на Захід.

У ніч на 27 березня 1943 року, сили Олексія Брися та Павла Риська ввірвались у Горохів, який тоді був центром нацистського округу. Упівці штурмували дві тюрми, звідки звільнили близько 100 в’язнів.
Звільнені з концтабору радянські військовополонені згодом приєднались до українського підпілля, поповнивши іноземні відділи. На цьому загін не зупинився: після успішної операції в концтаборі, вояки напали на німецьку колону авто на шосе Горохів – Берестечко біля Лобачівського лісу.

Федір Вовк довів науково, що українці становлять окремий слов’янський народ із власним антропологічним типом, який він називав «українським» або «центральноукраїнським».
Він спростував імперські теорії про «єдиний руський народ» і показав морфологічну спорідненість українців із південними та західними слов’янами.
Вовк детально описав специфічні пропорції тіла, високий зріст, особливості весільних обрядів, орнаментів та побуту, підкресливши кардинальні відмінності українців від росіян, водночас показавши спільність з європейськими народами. Його порівняльна етнографія вивела українську науку на рівень провідних європейських дисциплін кінця XIX — початку XX століття.
За життя Федір Вовк опублікував понад 200 наукових праць, його колекції та дослідження досі залишаються фундаментом української антропології, етнографії та археології. Він довів: українці — це не «малороси», а окремий народ із глибоким історичним корінням та унікальною культурною ідентичністю.

У ніч із 13 на 14 березня 1939 року профашистська Угорщина розпочала наступ на Карпатську Україну, а її захисники — переважно молоді добровольці без належної підготовки й озброєння — вступили в нерівний бій за право на власну державність.

Та трагедія розгорталася не лише на полі бою. Сотні полонених січовиків були передані польській стороні й розстріляні на Верецькому перевалі — злочин, який десятиліттями замовчували.

Імена, структура, спонсори та навіть операційна база Центру 795 тепер стали відомими.

Європарламент ухвалив резолюцію 12 березня, у якій засуджує практику Росії вербувати тисячі іноземців із Африки, Куби та країн Азії і відправляти їх воювати на сході України.
Документ під назвою «Про торгівлю людьми та серйозні порушення прав людини, пов’язані з вербуванням громадян, зокрема з Африки, для агресивної війни Росії в Україні» підтримали 479 депутатів із 539 присутніх. Проти проголосували 17 євродепутатів, ще 43 утрималися.
Окремо депутати звернули увагу на іншу форму експлуатації: сотні африканських жінок, за їхніми даними, були обманом залучені до роботи на підприємствах зі збирання безпілотників у Росії, де працюють у небезпечних і експлуататорських умовах.
Подробиці — за посиланням.

3 березня після захоплення села та розправ прямо на вулицях із першими зустрічними, що намагалися втекти, польські сили зігнали решту українських жителів до місцевої греко-католицької церкви. Там проводили тортури і допити, відокремлювали чоловіків від жінок і дітей. Більшість чоловіків, а також багатьох жінок і підлітків вивели до цвинтаря, де заздалегідь викопали ями. Людей роздягали до білизни, ставили над ямами і розстрілювали. Деякі жертви добивали багнетами чи прикладами… Загиблих скидали в ями, інколи ще живими. Загальна кількість жертв, за більшістю джерел, становить 366 осіб (переважно цивільні, включаючи 157 жінок, 59 дітей і людей похилого віку). Після розправи село було пограбоване та частково спалене.