Обох зловмисників затримали у серпні 2024 року «на гарячому» — саме тоді, коли вони намагалися підпалити релейну шафу сигнальної установки «Укрзалізниці».

Як дезертир став диверсантом

За даними слідства, головним виконавцем був 25-річний контрактник однієї з військових частин Черкаської області. Після самовільного залишення підрозділу він переховувався у регіоні й шукав «легкі гроші» у проросійських Телеграм-каналах. Саме там на нього вийшли представники ФСБ.

Росіяни пообіцяли «швидкий заробіток» за завдання — підпалити елементи залізничної інфраструктури. Після онлайн-інструктажу агент отримав конкретні координати об’єктів і розпочав підготовку до диверсій.

На цьому етапі він залучив свого знайомого — місцевого безробітного, який погодився допомагати у «справах на користь» окупантів.

У карельському лісі Сандармох дерева ростуть на кістках інтелекту, совісті й таланту. Тут земля пам’ятає, як кулі сталінських катів стирали з життя тих, хто творив українське слово, сцену, науку. Минуло майже дев’ять десятиліть, а ехо пострілів не вщухає — сьогодні воно змішалося з вибухами ракет, що знову нищать нашу культуру. Цей матеріал — про тяглість російського страху перед українським вільним розумом і про нашу впертість пам’ятати, говорити й творити всупереч усьому.

Радянські кати вирвали з української землі цілу плеяду розуму й таланту — понад сотню митців, науковців, поетів, режисерів, істориків, людей, які творили Україну не лозунгами, а серцем і словом. Їхня «провина» була одна — вони думали по-українськи, писали українською, вірили у власну гідність і не схиляли голови перед Москвою.

Історія — не музейний експонат, який можна обдути від пилу й спокійно забути. Вона дихає, болить і кличе до пам’яті. Ми звикли повторювати: “кака разніца?”, але різниця — у всьому. У тому, хто вмирає з голоду, а хто закриває на це очі. У тому, хто діє, а хто мовчить. Хто бореться з рашистами, а хто — з ТЦК. Бо історія не має нейтральних — вона має свідомих і байдужих.

Знай свою історію, щоб більше не говорити “кака разніца”.

Вікова боротьба українців омита кров’ю й освячена жертвою кожного борця за волю та незалежність України. В усі часи існував і існує охлос. Вкрай небезпечно, коли його набирається критична маса — себто більшість, яка “ламає систему життєзабезпечення”.

В усі часи існували й існують просто хороші люди™, які живуть заради своєї сім’ї, обробляють поля, народжують і виховують дітей, але ніколи не стануть на шлях боротьби заради суспільного блага. Однак ці просто хороші люди™, як показує історія, згодом їли своїх дітей. І це не гіпербола — це страшна правда.

Коли на Україну прийшла кістлява рука голоду, українці на західноукраїнських землях, які тоді перебували під польською владою, а також українці в США, Австрії та інших країнах не могли спокійно жити, знаючи, яке горе вирує на Батьківщині.

Історію про 18-річного юнака маємо пам’ятати — і бути гідними борців за волю України, які жили й боролись у всі часи. Це — розповідь про юного українця, який не міг мовчати, коли вмирає його народ. Про хлопця, що своїм пострілом намагався достукатися до світу, який не хотів бачити Голодомор.

Микола Лемик — голос народу, задушеного голодом і мовчанням світу.

Аналітики на Заході відзначають: російська економіка стрімко перетворюється на військову. Вона вже працює за законами мобілізації, нарощуючи потенціал для тривалої війни. І хоча явних ознак неминучого вторгнення — таких як масштабне перекидання військ до кордонів НАТО — поки не видно, більшість прогнозів сходяться: через кілька років Росія може бути готова розпочати повноцінну війну проти Заходу.

Тим часом у самій Європі ситуація нагадує біг із гирями на ногах. Захід готується до великої війни — і робить це без головного гаранта безпеки минулих десятиліть, США. За президентства Трампа Вашингтон дедалі виразніше демонструє небажання тягнути на собі оборону європейських союзників. І тут постає болюче питання: наскільки Європа готова залишитися сам на сам із загрозою?

Станом на 2025 рік — одинадцятий рік війни в Європі — оборонно-промисловий комплекс континенту виглядає слабкою ланкою. Після десятиліть недофінансування він лише починає відроджуватися, але не здатен виробляти озброєння у потрібних обсягах. Так, гроші на оборону поступово збільшують, проте темпи цього процесу вкрай повільні.

І контраст вражає. «Росія, чия економіка становить лише 5% від економіки НАТО, за три місяці випускає більше критично важливих боєприпасів, ніж 32 союзники разом за рік», — наголосив помічник генерального секретаря НАТО з операцій Том Гоффус.

Ще один дзвінок пролунав нещодавно: два десятки російських дронів спокійно пролетіли над Польщею, викривши вразливість європейської системи ППО. І тут проблема не лише в техніці, а й в економіці: неможливо нескінченно збивати дешеві безпілотники ракетами, ціна яких у сотні разів перевищує вартість цілей.

На пряме запитання журналістів, чи відчуває НАТО нестачу обладнання, генеральний секретар Єнс Рютте визнав: «У короткостроковій перспективі — так».

Кожен українець пам’ятає з казки про Козу-Дерезу, що ця порушниця громадського спокою “за три копи куплена”. Що спадає на думку про копу? — це копиця сіна чи жита. Однак не лише! Копа — це одиниця лічби, що дорівнювала 60 штукам чого-небудь: снопів збіжжя, дощок, свійських птахів, харчових продуктів. Як от “копа” головок сиру, яєць тощо. Проте з давніх документів копа найбільше відома як одиниця лічби грошей. Дереза придбана за три копи — 180 штук — грошів! До речі, рахунок на копи живий до сьогодні. Наприклад, в продажу яєць лотками по півкопи — 30 штук.

Про те, які гроші були в обігу на українських теренах у XIV—XX століттях і як їх рахували, поговоримо у цій статті.

“І рече Святослав: «Уже нам діватися нікуди, І волею і неволею станемо супроти: Так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, Бо мертвий сорому не має. Коли ж побіжимо, то сором нам. Тож не маємо втікати, а станем кріпко, Я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі” – Повість врем’яних літ.
Існує те, що не стерти й не розчинити у безодні віків — це літопис звитяжного українського війська. У ньому закарбовані не просто факти, а справжні перипетії життя й боротьби: кров і слава, гіркі поразки й величні перемоги, що творили силу української нації.

За законами квантової теорії можна перебувати в кількох місцях водночас. Тож перенесімося у глибину століть: від дружин Київської Русі та воїнів Великого князівства Литовського й Руського — до козацьких полків, які били московитів і розгромили їх під Конотопом, здійснювали сміливі десанти під Кафою, сягали аж до стін Москви, тримали оборону проти Речі Посполитої.

16 вересня минає 58 років із дня смерті Павла Тичини – поета, якого називають і геніальним новатором, і трагічним символом радянської доби.

Його творчий шлях – це історія піднесення й зламу, історія боротьби митця із самим собою в умовах антилюдської системи, що не залишала вибору навіть найсильнішим.

Подробиці за посиланням.

“Хто проти тиранії – встаньте!”: сьогодні, 4 вересня, виповнюється 40 років від дня, коли в радянському таборі особливого режиму ВС-389/36 біля села Кучино Пермської області під час безстрокового сухого голодування помер видатний український поет, перекладач, літературознавець, правозахисник і дисидент Василь Стус.

“Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас” – Василь Стус.

Загибель на московщині великого Українця – це вбивство, спричинене багаторічними фізичними та психологічними тортурами. Перед смертю, у серпні, Стуса кинули до карцеру лише за те, що, читаючи книгу, він обперся рукою об нари.
Сьогодні тисячі українських полонених у російських катівнях зазнають тортур лише за те, що присіли, обперлися об нари, заговорили, або просто підняли очі на ката.
Московія знищує нас сотні років тільки за те, що ми — українці.

Стус виростав на українському Донбасі, де постійно перебував у мовній опозиції до російськомовної більшости (нижче — про конфлікт Стуса з шахтарями у горлівській їдальні через мовне питання). Із 47-ми років життя Стуст 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.