“Хто проти тиранії – встаньте!”: сьогодні, 4 вересня, виповнюється 40 років від дня, коли в радянському таборі особливого режиму ВС-389/36 біля села Кучино Пермської області під час безстрокового сухого голодування помер видатний український поет, перекладач, літературознавець, правозахисник і дисидент Василь Стус.
“Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас” – Василь Стус.
Загибель на московщині великого Українця – це вбивство, спричинене багаторічними фізичними та психологічними тортурами. Перед смертю, у серпні, Стуса кинули до карцеру лише за те, що, читаючи книгу, він обперся рукою об нари.
Сьогодні тисячі українських полонених у російських катівнях зазнають тортур лише за те, що присіли, обперлися об нари, заговорили, або просто підняли очі на ката.
Московія знищує нас сотні років тільки за те, що ми — українці.
Стус виростав на українському Донбасі, де постійно перебував у мовній опозиції до російськомовної більшости (нижче — про конфлікт Стуса з шахтарями у горлівській їдальні через мовне питання). Із 47-ми років життя Стуст 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.
“Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим “інтернаціоналізмом”, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас – за 40 мільйонів” – Василь Стус.
Нагадаємо, письменник, мовознаець та дисидент Олекса Тихий, уродженець хутору Їжевка біля Краматорська на Донеччині, у радянські часи виступав проти русифікації Донбасу, за що був засуджений на 10 років позбавлення волі та загинув у тюремній лікарні.
Біографія поета
Джерело: Еспресо.
Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області в селянській родині. У 1939 році, рятуючись від примусової колективізації, його батьки переїхали до Сталіно (нині Донецьк), куди згодом забрали і маленького Василя.
Його дитинство пройшло в умовах повоєнної бідності, але вже в юному віці він виявив неабиякий інтерес до літератури.
У 1954 році закінчив школу зі срібною медаллю і вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту (нині Донецький національний університет). Там він захопився творчістю заборонених авторів “Розстріляного відродження” і почав писати власні вірші. Також самотужки вивчив латину і опанував німецьку мову.
Після закінчення вишу в 1959 році Стус працював учителем української мови та літератури, служив в армії, а згодом вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка в Києві. У 1960-х роках, під час “хрущовської відлиги”, він долучився до Клубу творчої молоді, де разом із іншими молодими інтелігентами, такими як Іван Дзюба та Лесь Танюк, виступав за відродження української культури.
Цей період став переломним: Стус відкрито протестував проти репресій і русифікації, зокрема під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у 1965 році, коли разом з іншими дисидентами закликав зупинити арешти української інтелігенції. Він звернувся до глядачів із словами: “Хто проти тиранії – встаньте!”
Шлях до пера і особливості поезії
Літературна кар’єра Стуса розпочалася в кінці 1950-х, коли його перші вірші з’явилися в “Літературній Україні” за підтримки Андрія Малишка. У 1964 році він підготував першу поетичну збірку “Круговерть“, але через його дисидентську діяльність її було знищено.
Однак у самвидаві з’явилися його збірки “Зимові дерева” (1970) та “Веселий цвинтар”, які, попри заборону в СРСР, були опубліковані за кордоном.
У 1972 році, перебуваючи вже в ув’язненні, Стус створив збірку “Час творчості / Dichtenszeit”, що стала основою для його головної книги “Палімпсести” – шедевру, який поєднує глибоку філософську рефлексію з особистими переживаннями.
Стус здобув популярність не лише завдяки поезії, але й через переклади творів Ґете, Рільке, Лорки, які він майстерно адаптував українською. Його творчість вирізнялася інтелектуальною глибиною, метафоричністю та трагічним відчуттям долі, що резонувало з духом епохи шістдесятників – покоління, яке прагнуло відродження національної свідомості.
Поезія Василя Стуса – це сплав ліричної чутливості, філософських роздумів і громадянської позиції. Його твори пронизані темами свободи, людської гідності, боротьби з тоталітарною системою, кохання та пошуку сенсу життя. Наприклад, у його збірках, зокрема “Зимові дерева” та “Палімпсести”, є вірші, присвячені коханню, природі, внутрішнім рефлексіям.
Саме збірка “Палімпсести” стала кульмінацією його творчості, відображаючи внутрішній світ поета в умовах ув’язнення. У ній він використовує складні образи, символи та алюзії, що роблять його поезію багатошаровою.
Остання збірка “Птах душі”, написана в ув’язненні, була знищена табірною адміністрацією, але окремі вірші збереглися завдяки листам до дружини Валентини Попелюх.
Стус також залишив літературно-критичні статті, де аналізував творчість українських і світових авторів, демонструючи чудове розуміння літератури.
Громадська діяльність
Василь Стус був не лише поетом, але й активним правозахисником. У 1970-х роках він приєднався до Української Гельсінської групи, яка виступала за дотримання прав людини в СРСР. Стус відкрито критикував радянську владу за придушення свободи слова, русифікацію та репресії проти української інтелігенції. У 1978 році його прийняли до міжнародного ПЕН-клубу, що підкреслило його визнання за кордоном.
У 1977 році, перебуваючи в засланні, він відмовився від радянського громадянства, заявивши: “Бути радянським громадянином – значить бути рабом”.
Його громадянська позиція стала причиною постійних переслідувань
Перший арешт Стуса відбувся 12 січня 1972 року за звинуваченням в “антирадянській агітації та пропаганді”. Його засудили до 5 років ув’язнення в мордовських таборах і 3 років заслання в Магаданській області. Ув’язнення не зламало поета: він продовжував писати, хоча більшість його творів конфісковувалася і знищувалася.
Після повернення до Києва в 1979 році Стус знову приєднався до правозахисної діяльності, що призвело до другого арешту в травні 1980 року.
Другий суд у вересні 1980 року засудив Стуса до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Адвокатом поета був призначений той самий Віктор Медведчук, який, за свідченнями, не лише не захищав Стуса, але й фактично сприяв його засудженню. Медведчук не ознайомився з матеріалами справи і визнав провину Стуса, що суперечило бажанню поета. У книзі “Василь Стус: Життя і творчість” Дмитро Стус, син поета, зазначав, що Медведчук поводився як “прокурор у мантії адвоката”.
1980 рік. Зовсім недавно.
Ще живі свідки — і ще живі кати.
Хтось тоді проживав життя у своєму затишному світі, навіть не здогадуючись, що діється в державі – “співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири“. Але були й такі, кому боліло.
І саме тому, що «зрячих» була меншість — сьогодні маємо війну.
“Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути г н і в, і г н і в, і г н і в!?” – Василь Стус.
“Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись” – Василь Стус.
Трагічна смерть у карцері та значення Стуса
У серпні 1985 року Стуса кинули до карцеру за формальним приводом – нібито за те, що він, читаючи книгу, обперся рукою об нари. На знак протесту проти нелюдських умов утримання він оголосив сухе голодування.
У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у карцері табору ВС-389/36. Офіційна причина смерті – серцева недостатність, але багато дослідників вважають, що це було вбивство, спричинене багаторічними фізичними та психологічними тортурами.
Таким чином із 47-ми років життя Стуст 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.
Радянська влада приховувала смерть поета понад місяць.
Поховання відбулося без присутності рідних на табірному цвинтарі в селі Борисово. Лише в 1989 році прах Стуса, разом із прахом Юрія Литвина та Олекси Тихого, був перепохований на Байковому кладовищі в Києві за участю десятків тисяч людей.
Василь Стус залишив важливий слід в українській літературі та національній свідомості. Його поезія, сповнена трагізму, сили духу та любові до України, стала голосом покоління, яке боролося за свободу в умовах тоталітарного режиму. Стус уособлює шістдесятництво – рух, що відроджував пригнічену режимом українську культуру в ХХ столітті.
Сьогодні його твори включені до шкільної програми, а Премія імені Василя Стуса, заснована в 1989 році, щорічно вручається за внесок у розвиток української культури.
У 2005 році Стусу посмертно присвоєно звання Героя України, а його ім’я носить Донецький національний університет, який зараз тимчасово розташований у Вінниці.
А у 2019 році вийшов фільм “Заборонений” режисера Романа Бровка, який у драматичний спосіб розповів молодому поколінню про життя та смерть поета й дисидента.
Навіть через 40 років після смерті Стус залишається актуальним, нагадуючи про ціну свободи.
Історія листа, що мав стати маніфестом
У грудні 1962 року в їдальні Горлівки у Василя Стуса виник конфлікт через українську мову. “Ти што, падло?!”, – накинулися чоловіки на Стуса з приятелем. Молодий поет перейнявся перепалкою і надіслав листа Андрієві Малишку. Цей текст цілком міг стати маніфестом проти політики русифікації України. Стус написав його за три роки до появи знаменитого “Інтернаціоналізму чи русифікації?” Івана Дзюби.
Про конфлікт у шахтарській їдальні в грудні 1962 року згадував Василь Шиманський, колега Василя Стуса.
“Ето бендеровци. Ми іх в 45-м году нє добілі”
“Був такий випадок. Десь так 8 грудня 1962 року – це якраз шахтарі одержують аванс… Ми після уроків пішли в 20-ту їдальню обідати. На території шахти. Ця їдальня недалеко від гуртожитку і школи. Ми, як завжди, зайняли чергу. Василь високий на зріст, я малий. З нас у школі навіть кепкували так дружньо. Казали, Штепсель і Тарапунька. Він мене вперед пропускав. Підходжу я до вікна роздачі і кажу тій жінці, яка видає страви: “Мені, будь ласка, на перше борщ, на друге шніцель з картопляним пюре і каву”.
А ззаду шахтарі стоять в черзі. Один із них:
– Ти што, падло, по-нашому говоріть нє умєєш? Ти почєму говоріш “на перше”? Ти што, нє можеш по-чєловєчєскі сказать: “Дайтє нам на пєрвоє?” А ти говоріш “на пєрше, на другє”.
Та жінка, що за роздачею стояла, каже:
– Как вам нє стидно! Ето ж учітєля нашей школи!
А він не витримав, той що ззаду стояв:
– А нам наплєвать, что ето учітєля. Ето бендеровци. Ми іх в 45-м году нє добілі, так сєйчас добйом!
Василь не витерпів, як стояв, розвернувся, схопив цього негідника, підняв його і каже: “Замовкни, негіднику, а то зараз з тебе мокре місце буде!”. Лишив я ту страву, теж підскочив, зав’язалась така боротьба. Тут підскочили шахтарі, утихомирили того розбушованого негідника. Ми пішли з тими своїми стравами, сіли за стіл, пообідали. Не йшла нам та страва. Василь такий збентежений був…».
Стус виростав на українському Донбасі, де постійно перебував у мовній опозиції до російськомовної більшости. Навчаючись у Сталінському педагогічному інституті, неодноразово відкрито порушував проблему мови, чим викликав роздратування керівництва інституту.
Саме там, у місцевій їдальні, і трапився конфлікт, який спонукав поета систематизувати й викласти на папір свої думки щодо політики русифікації в Україні.
Ввечері після сутички 24-річний Стус сів за написання листа. Адресатом мав стати Андрій Малишко. Досвідчений поет був своєрідним “покровителем” для молодого вчителя. Саме із супровідним словом Малишка 1959-го вийшла перша добірка Стусових віршів у “Літературній газеті”. Класик мав авторитет, вплив і сам вболівав за українську мову. Василь вирішив звернутися саме до нього.
На двох звичайних аркушах, вирваних із зошита в клітинку, Стус писав:
“Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні. …
Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна… Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба…
Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити…
Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири… Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути г н і в, і г н і в, і г н і в!?.
Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом? Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи…
Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись. Скільки їх загинуло в 30-ті роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. …
Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів”.
Наприкінці листа, разом із подяками та проханнями про пораду, Стус зазначив, що не хотів би, щоб “такі ось адресати”, як він, могли Малишкові нашкодити. Отже, усвідомлював, що озвучені тези були дійсно різкими й навряд чи прийнятними для офіційної публікації.
