«Я не чекав, поки мене прийдуть виганяти з мого дому»: шлях бійця, який у 18 років втік на війну
Ім’я 20-річного ветерана з Донеччини Руслана Книша в один день стало відомим на всю країну після того, як ПриватБанк відмовився відкривати йому рахунок, адже через відсутність кінцівок захисник не міг зробити фото з карткою.
Руслан утік з дому у 18 років, щоб піти на війну. Не з авантюризму — з усвідомлення. Колись він прочитав про Валуївський циркуляр та Емський указ і вперше відчув фізичний біль від того, що “частинку його забороняли”. На Донбасі, у російськомовному середовищі, Руслан принципово перейшов на українську — як особистий спротив. Як колись його улюблений поет Василь Стус.
Потім була війна. П’ять поранень. І кожне повернення на фронт — не через адреналін, а через внутрішню обітницю не зрадити загиблих, бо в “Декалозі Українського Націоналіста” у п’ятій заповіді сказано: “Помсти смерть Великих Лицарів”.
Під час п’ятого поранення, коли їхав в еваку, хвилювався за моральний стан хлопців і читав їм вірш улюбленого Стуса: “Як добре те, що смерті не боюсь я”. Вже пізніше, після важких операцій питав лікарів: “Чому мені не дали померти”. Але він знову підіймається із прірви. Бо в ньому залишалося те, що не ампутується: мова, пам’ять, впертість і принципи.














