А якось приніс із вулиці дощового черв’яка. Замотав у ганчірку, поклав у зливний бачок і забув на тиждень. Дістаю, а там уже був їх цілий виводок. Так я отримав перший білок за довгий час. З’їв усіх. Шоколад не їв після полону з таким задоволенням, як тоді дощових черв’яків.
У липні минулого року хлопчик з мамою прийшли на прийом до лікаря. У цей час стався масований обстріл Вінниці – жінка загинула.
Українці не скорилися російським варварам, українців в окупації не ламають тортури і страх бути вбитим, українське підпілля працює. На жаль, через зраду, катування і “стукачів” партизанські осередки зазнають краху. Буває, що вони відроджуються з нуля, вчаться на помилках і знову діють. Українці чинять опір, і це вони намагають донести навіть Маску, який заявив, що на окупованих територіях всі чекали росію (країна агресор і терорист).
“Холод…
Найбільше зараз дошкуляє саме лютий холод… Не голод, бо шлунок уже зсохся до мінімуму. І як би він не просив, не стогнав, не бунтував, їжі не буде.”
На тимчасово окупованих територіях України працює рух опору. Українці ризикуючи життям і здоров’ям близьких повідомляють про розташування російських фашистів, їхніх боєкомплектів і навіть протидіють російській пропаганді. Вони чекають звільнення, мріють обійняти солдата ЗСУ і колись розкажуть про людей зі сталі і з Україною в серці.
Херсонщину російські загарбники окупували за лічені години. Ми ще довго будемо аналізувати, як сталось так, що мешканці до останнього не вірили у можливість вторгнення. Навіть працівники медійної сфери, такі як авторка розповіді, не готувались заздалегідь, бо вірили, що все буде добре і чекали на травневі шашлики.
Російські загарбники заходили хвилями через пункт прикордонного контролю “Сеньківка”. Там сходяться кордони трьох держав: України, Росії та Білорусі, там на полі є монумент Дружби слов’янських народів.
…
До центру Чернігова звідси — 9 км по прямій, до Києва — 150 км. П’ять тижнів, тобто 36 днів, від 24 лютого до 31 березня, на цих пагорбах і поблизу точилися криваві бої. Тут застрягли росіяни, які збиралися взяти Київ за три дні.
Від 13 до 17 березня Марусика тримали в холодному металевому вагончику – пораненого, зі зв’язаними руками й мішком на голові. Не давали ні їсти, ні пити, не виводили в туалет. Допитували про співпрацю з ЗСУ, катували. Стріляли над головою, били.
У полоні Юрій Армаш став свідком жорстокого ставлення окупантів до українців, катування, зґвалтування неповнолітньої дівчини і багатьох жінок. У Новій Каховці він дізнався історії багатьох людей і як працює збудована росіянами система терору проти мирних місцевих мешканців. У тій катівні він зміг врятувати життя ув’язнених тим, що тільки було під рукою.
Російські фашисти створили табори смерті для українських військовополонених. Без розподілу на жінок і чоловіків українців б’ють, катують, знущаються над ними. Часто навіть не для отримання зізнань у тому, чого не робив/ла, а просто заради розваги москвинських нелюдів. Якщо військовополонений каже, що ще немає дітей, його цілеспрямовано б’ють по статевих органах, як кажуть російські нелюди, це “для запобігання дітонародженню”. Правозахисники при цьому не мають доступу до російських катівень на відміну від вільного доступу до місць утримання російських полонених в Україні.
“Мені боляче від цього, бо я тримаю відкритою таблицю вбитих. Там фото людей, в яких нема голови, або частини тіла і підписи: «розстрілян біля будинку. Закатована у підвалі». Як це ми забули? Нічого ми не забули.”
Село Гроза на Харківщині з населенням приблизно 450 осіб.
В лютому-вересні 2022 року село перебувало під російською окупацією.
9 вересня 2022 року в ході слобожанського контрнаступу ЗСУ звільнили село.
Це були повстанці УПА, а також прості селяни з Яблунова і навколишніх сіл, яких запідозрили у співпраці з УПА. Перш ніж вбити, їх морили голодом, піддавали тортурам, «розтрощували голови кольбами рушниць, забивали цвяхи в очі, в ніздрі, в хребет». Мертвих або напівживих українців НКВДисти скидали в криниці. За час розкопок було знайдено 74 (за іншими даними 90) жертв окупаційного режиму СРСР.
Автошлях М-06 — це траса Київ-Чоп, “Житомирська траса”, а віднедавна — “Траса смерті”. У людей, які бували на ній у перші дні й місяці після деокупації, вона вже давно не асоціюється зі звичайною дорогою на захід — лише з вервечкою згорілих автомобілів і згорьованих людей, тілами на асфальті й узбіччях, потрощеними будинками, купами російської техніки й табличками «міни» вздовж лісосмуг.
Злочини проти людства. Звірства срср. В цей же час інші совєцькі люди вірили в партію і славили вождя.
