83 роки тому – 1, 2 та 9 березня 1943 року – в селищі Корюківка Чернігівської області нацисти вчинили жорстоке звірство, масове вбивство цивільних людей.

Протягом лише кількох днів були безжально винищені щонайменше 6700 мешканців цього села, що стало однією з найжахливіших масових страт на східному фронті Другої світової війни.

Невинних жінок, дітей і людей похилого віку розстрілювали з кулеметів просто в їхніх хатах. Трупи та будівлі підпалювали. Багатьох спалювали живцем. За лічені дні українське село було повністю знищене під приводом підтримки місцевими мешканцями радянських партизан.

Цей злочин був зафіксований у матеріалах Нюрнберзького трибуналу як один з найжахливіших випадків масового вбивства цивільних. Водночас він багато років замовчувався, зокрема радянським режимом.

Корюківська різанина оголює цілу низку фактів, які мають бути озвучені в ім’я історичної справедливості та пам’яті жертв цього злочину.

Неподалік села перебували чисельні підрозділи радянських партизан, які спостерігали за розправою, але не втрутилися. Це сталося насамперед через відповідні накази з Москви, які були спрямовані не на порятунок життів, а на фіксацію та подальше використання фактів звірств нацистських окупантів у цілях пропаганди. Навіть ціною масових вбивств. Такі рішення стали одним з проявів антигуманної політики тоталітарного СРСР, що призвела до мільйонів жертв.

Виконавцями злочинного наказу були військовослужбовці угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ, які діяли за вказівками командувача групою генерал-лейтенанта Алдя-Папа Золтана Йогана. Наказ на покарання Корюківки видав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури Байєр Бруно Франц. 399-та польова жандармерія також брала безпосередню участь в каральній операції.

Корюківка стала страшним символом страждань українського народу внаслідок злочинів тоталітарних режимів і їхніх поплічників у часи Другої світової війни.

У контексті відповідальності та вшанування пам’яті жертв Корюківської різанини Україна вдячна Федеральному Президенту Німеччини Франку-Вальтеру Штайнмаєру, який у 2022 році відвідав Корюківку та вшанував пам’ять жертв. Цей символічний жест продемонстрував, що німецький уряд і суспільство доклали зусиль для подолання минулого. Переконані, що в контексті подолання темних сторінок минулого кроки з вшанування пам’яті жертв Корюківської різанини були би доречними і з боку офіційного Будапешта.

Закликаємо світову спільноту вшанувати разом з Україною загиблих унаслідок цього страшного злочину, сприяти дослідженню та поширенню правдивих історичних фактів, берегти пам’ять про звірства часів Другої світової війни. Вічна пам’ять жертвам Корюківської різанини.

3 березня 2022 року російсько-фашистські окупаційні війська захопили Бучу — місто на північно-західних підступах до Києва. Це стало частиною стрімкого наступу РФ з території Білорусії, який у Кремлі розглядали як швидкий удар по центру управління української держави.

Одразу після початку повномасштабного вторгнення російські колони рушили на столицю через північ Київської області. Марш-кидок на Київ, у якому брали участь тисячі одиниць техніки, мав на меті захоплення столиці та політичне «обезголовлення» країни. Саме на цьому напрямку опинилися Буча, Ірпінь, Гостомель, Мотижин та інші населені пункти Бучанського району.

Кіберфахівці отримали доступ до внутрішніх оперативних масивів із даними про кандидатів від партії Єдіная Росія.

Ключове джерело витоку — Євгеній Гнєдов, генерал-лейтенант пенітенціарної системи у відставці, тіньовий радник партії та протеже Дмитрій Мєдвєдєв.

Опубліковані файли без ретуші демонструють реальний кадровий склад партії Путіна:
від «кримського депутата» з минулим військового, який сьогодні торгує зброєю з фронту та розкрадає гуманітарну допомогу, — до російського сенатора, що вибудував повноцінний корупційний синдикат.

Повага таким українцям безмежна.

Famberry — сімейне господарство, яке є власником найбільшого кизилового саду в Європі. Через війну родина втратила майже всі активи на Запоріжжі: сад і 350 гектарів полів опинилися в окупації. Попри це, компанія релокувалася та змогла відновити виробництво.
Історія Famberry тісно переплетена з особистою втратою. Брат Лізи Ольшанської, Данило, пішов добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення і загинув, захищаючи Україну. Відновлення бізнесу в Запоріжжі стало для родини справою пам’яті й опору.
Співвласниця компанії Ліза Ольшанська зняла емоційне відео, в якому розповіла про наслідки атаки та знищення виробництва.

Ті, хто справді не втекли, коли Зеленський їх кинув

1 березня минає чотири роки від дня, що став одночасно трагічним і героїчним: у Бузковому парку загинули кілька десятків тероборонівців, які першими прийняли удар російського вторгнення.

Через чотири роки той день неможливо звести до сухої хроніки. Пам’ять і сьогодні б’є струмом. Херсон не втік. Херсон чинив опір з першого дня — і заплатив дуже високу ціну.

Бій відбувся близько 11-ї години та тривав 20-30 хвилин. Російські окупанти на озброєнні мали бронетехніку, зокрема танки та бойові машини піхоти. Бійці тероборони були озброєні гвинтівками, одиничними зразками автоматичної зброї, коктейлями Молотова та гранатами.
Хроніка бою, відео — далі за посиланням.

Російсько-фашистські загарбники мобілізували 18-річного українця із Запорізької області. У полон він потрапив до свого ж земляка — військовослужбовця 158-ї окремої бригади ЗСУ.

Полонений каже, що не хоче повертатися назад:
«Я хочу, щоб мене подовше протримали тут, до кінця війни. Я не хочу назад».

Хлопець розповідає, що на строкову службу йти не хотів, тому підписав контракт — розраховував служити на кораблі. Два тижні перебував у порту Севастополя, після чого його передали до 810-ї бригади морської піхоти РФ. Звідти він і потрапив на фронт — воювати проти власної країни.

— Ти не проти, щоб це відео побачили у соцмережах?

— Ні, я хочу, щоб мама знала, що я живий.

Він вижив там, де стирали з мапи цілі вулиці. Де місяць означав мільйон снарядів. Де полон починався не з камер, а з вибору без вибору — або здатися, або загинути разом із усіма.

Артур Шкеул — морпіх 501-го окремого батальйону, головний сержант, якого війна покликала майже від самого початку — ще у 2016 році. Воїн, який пройшов Павлопіль, Широкине, Маріуполь, полон, Оленівку, Таганрог, Мордовію. Три роки і чотири місяці катувань, принижень, спроб зламати тіло й голову. Він тримав тампонаду на шиї пораненого брата під обстрілами, чув крики побратимів за стіною, рахував час по піснях і їв сім ложок каші, щоб вижити.

Він розповість, як виглядає «евакуація» в полон. Про те, як з людей роблять доказ для виправдання війни. Про страх зробити помилку, за яку битимуть усіх. Про повернення додому, яке починається не з радості, а з тиші й нічних кошмарів.

Інтерв’ю про ціну, яку платять конкретні люди. І про тих, хто досі там — без імен у зведеннях, але з обличчями, які Артур бачить у снах і за яких продовжує боротися.

Вербування на так зване «штурмове м’ясо» більше не є метафорою. В окупованій Макіївка дитячі садочки масово поширюють рекламу укладання контракту зі збройними силами Росії.

Про це повідомив керівник Центру Вивчення окупації Петро Андрющенко.

На батьківських чатах і інформаційних стендах у дошкільних закладах з’являються оголошення з прямою агітацією: обіцяють «стабільну зарплату», «соціальні гарантії» та виплати за підписання контракту. Фактично — йдеться про залучення чоловіків до війни через інфраструктуру, призначену для дітей.

Таким чином, окупаційна адміністрація використовує дитячі заклади як майданчик для військової пропаганди. Садочки перетворюють на канал рекрутингу, апелюючи до батьків, які приводять туди своїх дітей щодня.

Правозахисники неодноразово наголошували: втягування цивільного населення в армію держави-окупанта, тим більше через освітні установи, є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права. Однак на практиці Росія продовжує стирати будь-які межі — між фронтом і тилом, між дорослими й дітьми, між освітою і війною.

Скріни з оголошеннями з дитсадків Макіївки лише підтверджують: війна для Кремля — це вже справа «з дитинства».

❗️ Іван Вигівський: Сьогодні о 18:10 у місті Миколаїв стався вибух на території непрацюючої АЗС. Внаслідок цього постраждали семеро співробітників Управління патрульної поліції, які приїхали на перезмінку та припаркували там свої авто. Двоє із них перебувають у важкому стані. Лікарі борються за їх життя.

Позавчора теракт проти поліцейських стався у Львові. Це не збіг. Ворог прицільно намагається вбивати українських поліцейських, які щодня стоять на захисті людей і держави.

Розцінюємо ці події як цілеспрямовану атаку на систему правопорядку та дестабілізацію ситуації всередині країни.

Внаслідок вибухів загинула 23-річна поліцейська, ще 25 людей отримали поранення різного ступеня тяжкості, шестеро з них — правоохоронці у тяжкому стані.

Серед зниклих — активні учасники протестів, зокрема ті, з ким втратили зв’язок після кривавих подій у Маріїнському парку 18 лютого.

“Вуха сохнуть”. Катування як розвага, полонені як «подарунки»

Це і є російська армія

Це — портрет російського командування у війні проти України, повальна девіація московитів. Генерали, які жартують про відрізані вуха. Дружини, які підхоплюють жарти. Контррозвідка, що приймає полонених як сувеніри.

Саме такі люди керують підрозділами Збройні сили Російської Федерації. Саме вони віддають накази. Саме вони потім розповідають світу про «спорт поза політикою» і «гуманізм».

Україна воює не просто з армією. Вона воює з державно узаконеним звірством. І кожен подібний витік — ще один документ для майбутніх трибуналів.

Коли у 2014 році Олена Підгрушна перервала прес‑конференцію після перемоги на Олімпіаді і оголосила хвилину мовчання за загиблими на Майдані, російські перекладачі проігнорували ці слова і не передали їх іншими мовами. В цей день ми згадуємо, як “небо впало” на Україну.