Джерело: Громадське.

Дмитро Дозірчий отримав звання Героя України за бої на Херсонщині 24 лютого.

Не менш цікава й історія самого Дмитра. Колись хлопчиком він побачив військових на параді в Києві. Тоді в нього з’явилася мрія самому стати військовослужбовцем. Цю мрію він здійснив. Ба більше, у свої 24 роки отримав найвищу державну нагороду — «Золоту Зірку».

Далі — історія командира танкової роти 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка Дмитра Дозірчого від першої особи.

Від параду — до академії сухопутних військ

Стати військовим було моєю мрією дитинства. У моїй родині військових не було, хоча тато проходив службу, а сестра здобувала відповідну освіту. Але я мав певне натхнення, коли бачив військових. Для мене це було щось вище, ніж звичайні спеціальності.

Я родом із селища міського типу, і там військових не було. Але приблизно в 6-7 класі нас повезли на парад до Києва, і там я вперше побачив військових. Потім майже всі паради, які відбувалися в Києві, я дивився по телевізору й надихався цим. Ці паради стали для мене поштовхом до обрання своєї професії. До того ж, коли почалася агресія росії проти України (на той момент Дмитру було 16 років — ред.), на певному патріотичному підйомі я хотів зробити свій внесок.

Тому одразу після школи вирішив учитися на військового й подав заявку до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Я хотів бути автомобілістом. Але за кілька років до мого вступу в Академії ліквідували цю кафедру, тож я постав перед вибором: піхота, танкові війська чи артилерія. Останню я не дуже люблю, тому обирав між піхотою і танкістами. Місця звільнилися для танкістів — туди й пішов навчатися. І жодного разу не пошкодував.

Танкісти — це своєрідна малесенька сім’я. Наш колектив менший, тому дружніший та згуртованіший. Якщо в машині бодай одна людина не буде зацікавлена у певних діях, то жодної згуртованості екіпажу не досягнути. А коли люди між собою добре взаємодіють, то це чогось варте.

Мій екіпаж формувався дуже довго. У 2019-му я прийшов у військову частину одразу на посаду командира роти. Тоді у нас формувався батальйон, було дуже багато вільних посад. І я собі набирав людей, «ліпив» ту роту, яку хотів бачити.

Головні критерії під час відбору були відповідно до напрямків. Якщо це механік-водій, то головне — розуміння машини, а також людяність і загальний розвиток.

Коли людина приходила, я проводив із нею бесіду. Якщо вона мене зацікавлювала, то брав, якщо ні — залишав у резерві.

Чи тремтіли бійці на співбесіді? Тоді я був молодим (на той час Дмитрові був 21 рік — ред.) і співбесіду проводив не так, ніби «я начальник, а ти — підлеглий». Просто сиділи, спілкувалися, можливо, пили каву, чай. Тобто не було такої співбесіди, що там приходив і сидів переді мною якийсь дядько великий-великий. Я просто спілкувався з людиною на звичайних тонах, як на вулиці люди зустрічаються і розмовляють між собою. А потім для себе робив уже певні висновки.

У роті переважно старші удвічі, а дехто і втричі. Але слухають накази 24-річного командира

Нині в роті з 34 осіб приблизно 5-6 — молодші за мене. Усі інші — старші, переважно удвічі, а дехто і втричі. Але тут ніхто на вік не дивиться. Усі слухають вказівки командира, виконують поставлені завдання.

Я дослухаюсь до їхніх думок, але ухвалюю своє рішення. Вони бачать, чи ти дослухаєшся і можеш внести якісь корективи до свого плану відповідно до тієї інформації, яку тобі надають.

До початку широкомасштабного вторгнення як було? Кінець робочого дня — ти пішов додому. Життя особового складу в позавійськовий час мало цікавило. Зараз я вже більше згуртований з людьми, бачу, чим вони живуть. Кожна людина переживає певний стрес, сприймає все по-своєму. І ти як командир роти виконуєш іще й роль батька для кожного, намагаєшся якось спрямовувати. Якщо людина в депресії, то починаєш її виводити з того стану, вживаєш будь-яких заходів, щоб забезпечити бойову одиницю, екіпаж.

Станом на початок повномасштабного вторгнення у нас не було бойового досвіду. З 2019-го ми виконували завдання в зоні ООС. Безпосереднього зіткнення ми не мали. Нас, танкістів, ставили в зоні відведення за 20-30 км від лінії зіткнення.

До першої зустрічі з противником не вірив, що почалася війна

А коли 24 лютого все почалося, то я не міг повірити. І раніше все йшло до загострення, ми розуміли, що станеться щось, але що саме — не знали. І аж до першої зустрічі з противником я не вірив, що почалася така війна.

Після боїв на Херсонщині ми вирушили до Миколаєва. У нас були великі втрати в техніці. Ми відійшли на доукомплектування й повернулися на Миколаївщину знову. Стояли на правому березі річки Південний Буг у районі Нової Одеси. Там була загроза того, що противник обійде Миколаїв і заблокує місто. Ми мусили не допустити понтонних переправ через річку.

Далі, звільняючи Миколаївську область, ми розуміли, що перед нами ще лежить великий шматок непідконтрольної території. За період перебування в Миколаївській області ми мали три контрнаступальні операції росіян у напрямку Любомирівки, Новогригорівки, Водокачки, Зорі. Але ці бої завершилися для нас успішно.

Були моменти, коли ми виходили на контрнаступальні дії чотирма танками на їхніх сім укопаних машин. Тоді одна наша машина була пошкоджена, а ми їхню підбили, знищили з боєкомплектом. Далі не могли просуватись у лобову. Після того ми закріпилися в посадці, перейшли до оборони на цьому напрямку.

Загалом наші бійці більш мотивовані, ніж росіяни. Бо ми відстоюємо свою землю, свої інтереси. Коли кожна людина вмотивована і виконує своє завдання, тоді є певний результат. Відповідно, у наших противників немає такого рівня мотивації. І через те, що в екіпажі одна людина десь починає пригальмовувати чи не виконувати повною мірою своє завдання, робота зводиться нанівець. Тому в цьому ми маємо перевагу. А в техніці — перевага у росіян.

Приходять СМС: «Демоне, здавайся, ми гарантуємо тобі життя»

Ворог намагається нас демотивувати. Мені особисто приходять СМС: «Демон, сдавайся, мы тебе гарантируем жизнь. Демон, сдавайся, последнее предупреждение. Не сдадитесь, мы все равно вас уничтожим. Не сдадитесь — смерть». Я на це відписав: «рускій ваєнний карабль, іди куда нада, ми вас не чекали».

Ми ще Миколаївську область не звільнили повністю. У нас є ще кілька населених пунктів у сірій зоні. От коли повністю звільнимо Миколаївську область, тоді буде трохи спокійніше.

А далі хочу пройти тим маршрутом, яким 24 лютого йшов Херсонщиною. Вийти до району Залізного Порту, де ми перебували на початку широкомасштабного вторгнення. Мені хочеться повернутися туди і захистити громадян, які там перебувають, щоб вони були в безпеці. А потім і до державного кордону станом на 2014 рік вийти.

Якось у Миколаєві в мене був випадок. Одна жінка скочила мені на шию, почала обіймати, цілувати, дякувати. Я спочатку не міг зрозуміти, чому вона це робить. Виявилося, що коли 24 лютого я зайняв Антонівський міст, ця жінка саме виїжджала з сім’єю. Вона мене взагалі не знає. Просто натрапила на мою фотографію, зрозуміла, що я в той момент теж був на мосту під Херсоном. І коли побачила мене вже у Миколаєві, просто вибігла з магазину і стрибнула на шию. Для мене це щось значить.

Коли завершиться війна, моя кар’єра в армії не закінчиться. Якщо почав у військовому руслі, то повинен у ньому й закінчити. Генералом я не планую бути. Але щонайменше до полковника доросту.