Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї…- Віолетта Кіртока


Віолетта Кіртока, журналіст

Під ногами суха коричнева земля. Траншея в мій зріст. Я іду по ній і розмовляю сама з собою:

-Найбільший пацифіст в цьому світі – це я. Так, як я хочу миру, так ніхто не хоче. Особливо зараз, коли іду по спеці в броніку, який на мене примусово вділи, бо виявилося, що іти дивитися сучасне гамлетовське мистецтво потрібно на нуль. І там само – записувати інтерв‘ю з 20-річним офіцером, який місяць як приїхав на місце служби після закінчення академії. Коли він здавав іспити в академію в 2014 році, його батьки, я так думаю, сподівалися, що до його випуску ми переможемо, і він буде робити кар‘єру вже в оновленій українській армії. Але ж… Хлопчина зі Львова, відмінник, після випуску опинився під Донецьком… В майже повністю зрунованій місцевості, де немає торгівельних центрів з кінотеатрами, гарячої води у ванній кімнаті, та й самої ванної тут не знайдеш… А жити в величезному ангарі у кімнатці, яка колись слугувала кабінетиком для якогось оператора конвеєра, навряд чи було його мрією…

Скільки ж сил треба було витратити, щоб викопати всю цю довгу дорогу до позицій в зріст людини? І як так, що потрібно на своїй землі, щоб бути ближче до нашого Донецька, викопувати ходи в землі? У мене відчуття, що я йду по власній могилі, довгій, незкінченній. І йду я по ній вже п‘ять років. З дня в день. Аби я йшла до перемоги, чипляючи землю плечима, не вписуючись в повороти броніком. Аби в кінці цієї траншеї були перемога і мир. А не якісь слизькі домовляння та примушення до замирення, які зараз стали топ-темою у всіх політичних та державницьких колах.

Дійшовши до позицій, я знаходжу найдивовижніший павільон сучасного мистецтва, який тільки можна собі уявити. І розташувався він в корпусах, де раніше явно вирощували чи кролів, чи іншу живність. Судячи з кількості кліток та масштабів підприємства, воно було досить потужним. І ось тут тепер розташовані сучасні картини. Звичайно, це не алюмінієві тюльпани Кунса, якими прикрасили збіговисько фахівців зі всього світу, які дають поради Україні, як закінчити війну, шуткуючи при цьому і фантазуючи про настрої Путіна.

Але графіка харків‘янина для мене особисто набагато дорожча, ніж кунсовсько-муракамівські інсталяції в київському мистецькому арсеналі. Крім того, ексклюзивність малюнків Гамлета очевидна. Хоча їх і не охороняють спеціально найняті люди із пістолетами під піджаками, не дивлячись на рамки металошукачів, прохід за списками, що унеможливлює потрапляння випадкових людей. Ці охоронці дуже б згодилися на крайніх позиціях біля Донецьку, принаймні вони б могли допомогти піхотинцям, що тримають тут оборону, одночасно оберігаючи сучасне новостворене мистецтво, про яке мені досить фахово розповідає боєць.

-Нам подобається, якось воно надихає, – знизує плечима дядя Вова, який береться провести мені екскурсію по своїм володінням. – Тут, в цехах, на стінах, ці малюнки і написи доречні, а на воротах там, трохи далі… Я невдоволений.

-Чим? – дивуюся я.

– Розумієш, коли тут працював художник, мене не було, я їздив у відпустку, – дядя Вова говорить зі мною, як із сусідкою. Знаєте, як в селі, коли зустрілися ті, хто живе через хату, але якийсь час не бачилися, бо кожний займався своїми справами. А тут випадкова зустріч стала чудовим приводом пожалітися на все, що відбувалося останнім часом. – Кому заважають ці ворота? Вони дивляться на терикони, де сидять сєпари, закриті багато років наглухо. Ну поприлітало в них, трохи побило. Так що, їх треба було розмальовувати? Ну хто малює на воротях? Я як побачив, страшенно був невдоволений. Ну як так?

І без паузи посміхається, бо шуткує.

-А як же ж тепер всю цю красу людям показувати, екскурсії сюди ж не поводиш. Принаймні поки, – кажу я.

-Та чого? Хай би приїздили. Ми всім раді.

-А чого ви без броніка?

-Та навіщо мені бронік? У мене он який захист, – дядя Вова ніжно бере себе за боки та живіт. – Он в минулу ротацію уламок прилетів і застряг у мене в боку. Краще, ніж захист, жир спрацював.

Біля однієї з будівль досить безпечно. Тому саме тут облаштовані душ та кухня. В закутку під деревом можна спокійно посидіти в прохолоді. Проходячи повз бійця з книжкою, поцікавилася: “Що читаєте?” Він просто показав обкладинку. “Анжеліка”… “Це третя книга. А їх чи сім, чи вісім”, – пояснив і заглибився в роман.

-У нас тут книг – море, на будь-який смак, – пояснює дядя Вова. – Показати?

Звичайно, що мені цікаво, про що йдеться. Ми проходимо через побиту будівлю, повз дерев‘яну бесідку у внутрішньому дворику.

-Якийсь час ми навіть в ній сиділи, – коментує мій “екскурсовод”. – А потім прилетіло… Та бачиш – тут всюди прилітає. Немає живого місця в будівлях. Всі криші побиті, та й стіни.

Ми входимо в двері будиночка, а в боковій стіні – величезне провалля від попадання танку. Сусідня кімната майже не постраждала, хіба вікна всі вибиті та штукатурка повідпадала. Це явно була кімната відпочинку. Одна стіна облаштована полицями, половина яких зайнята книгами, а друга – відеокасетами. Від підлоги до стелі.

-Хочте – забирайте, ще одну зиму ця бібліотека тут не переживе, – дяді Вові шкода книг. – Хлопці беруть почитати. А кіно немає на чому дивитися, хоча тут – що хочеш є.

Уже після моєї “прогулянки” по цим “екзотичним” місцям, ми з бійцями обговорювали і необхідність приїзду до них художників, поетів, до речі, заголовком до цієї колонки мені слугує строчка із вірша Сергія Жадана, акторів, і очікування обміну моряків та політичних заручників та ціна, яку ми заплатимо за це, і необхідність визнання добровольців, які продовжують захищати країну, хоча на це все менше зважають… Питань для розмов багато – відповідей мало . Тим більше в нових політичних умовах, коли і війну от-от мають “завершити”, хоча тут все ще не перестали стріляти, поранені і загиблі є майже кожного дня. І відношенню саме до цього факту дивуються журналісти, які працювали, наприклад, в Ізраїлі.

-Втрата кожного військового в нашій країні – це перша шпальта, завжди, обов’язково, – розповідав мені мій колега, який декілька років працював прес-офіцером ізраїльської армії, а зараз займається дослідженням відношення громадянського суспільства до військових дій у країнах, де вони точаться. – Люди мають знати історію життя та смерті кожного, хто віддав за них життя. І це – редакційна політика усіх видань. Ні, не видань, а країни. Мене дивує, що у вас не так. Що у вас почали говорити про втому від війни. Це як?

Хороше питання. Від війни втомилися саме ті, хто її не бачив, хто не ходив по траншеях в бронежилетах, а по ночах не тягав величезну ємкість з водою – щоб можна було помитися та випрати одяг – під носом у ворога, який цілиться по нашим позиціям як не з міномета чи СПГ, то із снайперської гвинтівки…

…Я ризикую зараз наразитися на небезпеку і більше не отримати акредитацію на форум, який вважається елітарним та неймовірно престижним для “торгування обличчям” саме там. Але мене фізично вражала формальність та бездушність використання портретів мам загиблих на сході України бійців. Жінки, чиї сини пішли на війну за Незалежність України, дивилися на всю це “еліту” згорьованими очима, а повз них проскакували ті, хто очевидно дбає лише про свої інтереси, загортаючи їх в обгортку великодержавних питань.

Обличчя жінок на стінах стали даниною моменту – мовляв, ми пам’ятаємо, що в країні точиться конфлікт, який все ще не зовсім зрозуміло, як правильно називати… Щоб ви навіть не сумнівалися – за три дні проведення форуму не було жодної хвилини мовчання по чоловікам, портрети чиїх мам використали в цей раз як інше сучасне мистецтво. Хіба що без такої шани, як до тих самих металевих тюльпанів… І кому тут було цікаво, що мамі завжди тепер19-річного десантника Владислава Козченка потрібна пересадка нирки… А родина добровольця Євгена Костюка декілька років добивалася, щоб його визнали учасником бойових дій… Вибачте, подумки казала я Ніні Брановицькій, мамі Героя України, за те, що з країни утворили шапіто, виходячи із арсеналу під розігрування сценки із 95-го кварталу теперішнім президентом та депутатами Верховної Ради… Впевнена, що Дарія Ільїна, чий син посмертно отримав звання Народний герой України, не рада була б особисто почути розмови про необхідність домовлятися з ворогом, який вбив її сина-піхотинця… Та й сини всіх цих жінок пішли на війну заради перемоги, а не заради переговорів та дотримання ефемерних угод. Контекст всіх розмов, які тут вели, іде в розріз з тим, за що боролися загиблі…

Чесно кажучи, я почуваю себе набагато спокійніше і щасливіше, ідучи по траншеї в броніку, чим на подібних лицемірних заходах. Краще сучасне мистецтво бачити там, де воно виникло, особисто спілкуватися з мамами загиблих, згадувати загиблих з їх побратимами і обіймати тих, хто не втомився захищати країну.

Джерело

Donate to Myrotvorets

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *