Наталія Ніколаєва чекає з полону сина піхотинця. З заводу Ілліча у Маріуполі захисних потрапив у полон, відтоді жодної звістки. Хоч і рветься серце на шматки, вона активно допомагає фронту і постійно нагадує про наших воїнів, які чекають на Україну.
Холод…
Найбільше зараз дошкуляє саме лютий холод… Не голод, бо шлунок уже зсохся до мінімуму. І як би він не просив, не стогнав, не бунтував, їжі не буде. Тільки в певні часи баланда, яку їжею важко навіть назвати, бо вона схожа на слякотняву… з корисного в неї є лише тепло. Хліб… він зараз здається смачнішим за всі тістечка на світі разом узяті. Коли в когось із вас день народження, то побратими дарують хліб… шматочки недоїдженого хліба. Хоч в цей день ти можеш наїстися його вволю. Це наче святковий торт хоч і без крему, без трояндочок і свічок… але він тільки твій!
Тіло вже звикли до болю, постійні побої, синці, крововиливи, незагойні рани, м’язи, налиті свинцем, відбиті від кісток, переламані ребра, які вже встигли зростись і знову були зламані.
Шкіра висить, наче одяг на три розміри більший ніж треба, збирається гармошкою на животі і на шиї. Вона дрябла, сіра, давно не бачила сонячного світла і засмаги… Твої ясні блакитно-сірі очі потьмяніли, втратили той вогник, яким завжди світилися зсередини.
Руки видовжилися і безвольно висять вздовж тіла, чи частіше сховані за спину. Погляд – весь час у землю. Ти вже вивчив кожну тріщину на цих, вичовганих тисячами ніг підлогах… ти із заплющеними очима знаєш скільки кроків містить твоя камера, а скільки коридор…
Ти забув як звучить українська мова, бо за неї тут нещадно б’ють… скільки разів за життя ти намагався остаточно перейти на неї в російськомовному середовищі: будучи студентом в 90- ті, потім в армії, після Майдану, знову в армії… і знову москальська. Ти ненавидиш всі ті довбані пісеньки із совдеповських фільмів, які колись із задоволенням дивився і знав на пам’ять, а зараз вони стали фоном для щоденної муштри на плацу… впевнена, що вони будуть тригерити тебе до кінця життя. Не дай Боже!
Але холод… проклятий холод! Цей скляний одяг не гріє тіло, благенька ковдра не може повністю накрити тебе, вона не розрахована на твій зріст. Тому ти згортаєшся клубочком, підгинаючи ноги до підборіддя, але ширина нар і це не дозволяє зробити. Ти щулишся, дрижиж, тремтиш, трусишся, намагаєшся дихати під ковдру і економити енергію на рухах. Не допомагає!
Стіни- просто льодяні, металеві ліжка – безжально холодні, камерою гуляють протяги, аж свистить по щілинах, крапає холодна вода…
Намагаєшся перемкнути свої думки на щось тепле. Єдиний порятунок – провалитися в сон. Короткий, тривожний уривками… Не виходить!
Холод придушує волю, паралізує тіло і, навіть, думки стають кволі і втрачають швидкість. Отупіння. Спустошеність. Вічна мерзлота… Завмерло все… Десь там, глибоко всередині, ледве жевріє іскра життя. І ти питаєш себе: НАВІЩО?
і вже перестаєш боятись смерті…бо вона як визволення, як порятунок…
Не треба!.. Не смій! Спинись! Не допускай навіть думки про це! Не загаси ту божу іскру, будь-ласка! Тримайся за будь-яку соломинку, пливи, не здавайся! ЖИВИ!
Тебе чекають!”
Неймовірна історія про порятунок американського пітбультер’єра, улюбленої собаки сина, далі.
З Афіною (так звуть собаку) син зустрів вторгнення у бліндажі. Після потрапляння в полон випустив її просто у місто, адже російські фашисти погрожували розстріляти. Афіна поневірялась вулицями, доки її не прихистили люди. Вони назвали її Асею. Весь цей час Наталія моніторила соцмережі і шукала в Маріуполі свою собаку. Одного разу вона отримала обнадійливу звістку, і уже після кількох надісланих їй відео впевнилась, що це собака її сина.
Знайшлись волонтери, які хитрістю вивезли собаку через росію, білорусію та країни Балтії. Афіну доставили у Варшаву, туди і вирушила Наталія.
Афіна вже вдома і чекає на господаря. Для Наталії собака є живим свідком того, що одного разу так само з полону повернеться її син.
