Він не просто “терорист”, а носій протесту проти Великої трагедії українського народу: Як 18-річний юнак у Львові своєю жертвою привернув увагу до Голодомору
Історія — не музейний експонат, який можна обдути від пилу й спокійно забути. Вона дихає, болить і кличе до пам’яті. Ми звикли повторювати: “кака разніца?”, але різниця — у всьому. У тому, хто вмирає з голоду, а хто закриває на це очі. У тому, хто діє, а хто мовчить. Хто бореться з рашистами, а хто — з ТЦК. Бо історія не має нейтральних — вона має свідомих і байдужих.
Знай свою історію, щоб більше не говорити “кака разніца”.
Вікова боротьба українців омита кров’ю й освячена жертвою кожного борця за волю та незалежність України. В усі часи існував і існує охлос. Вкрай небезпечно, коли його набирається критична маса — себто більшість, яка “ламає систему життєзабезпечення”.
В усі часи існували й існують просто хороші люди™, які живуть заради своєї сім’ї, обробляють поля, народжують і виховують дітей, але ніколи не стануть на шлях боротьби заради суспільного блага. Однак ці просто хороші люди™, як показує історія, згодом їли своїх дітей. І це не гіпербола — це страшна правда.
Коли на Україну прийшла кістлява рука голоду, українці на західноукраїнських землях, які тоді перебували під польською владою, а також українці в США, Австрії та інших країнах не могли спокійно жити, знаючи, яке горе вирує на Батьківщині.
Історію про 18-річного юнака маємо пам’ятати — і бути гідними борців за волю України, які жили й боролись у всі часи. Це — розповідь про юного українця, який не міг мовчати, коли вмирає його народ. Про хлопця, що своїм пострілом намагався достукатися до світу, який не хотів бачити Голодомор.
Микола Лемик — голос народу, задушеного голодом і мовчанням світу.














