“Холод…

Найбільше зараз дошкуляє саме лютий холод… Не голод, бо шлунок уже зсохся до мінімуму. І як би він не просив, не стогнав, не бунтував, їжі не буде.”

На тимчасово окупованих територіях України працює рух опору. Українці ризикуючи життям і здоров’ям близьких повідомляють про розташування російських фашистів, їхніх боєкомплектів і навіть протидіють російській пропаганді. Вони чекають звільнення, мріють обійняти солдата ЗСУ і колись розкажуть про людей зі сталі і з Україною в серці.

Херсонщину російські загарбники окупували за лічені години. Ми ще довго будемо аналізувати, як сталось так, що мешканці до останнього не вірили у можливість вторгнення. Навіть працівники медійної сфери, такі як авторка розповіді, не готувались заздалегідь, бо вірили, що все буде добре і чекали на травневі шашлики.

Російські загарбники заходили хвилями через пункт прикордонного контролю “Сеньківка”. Там сходяться кордони трьох держав: України, Росії та Білорусі, там на полі є монумент Дружби слов’янських народів.
…
До центру Чернігова звідси — 9 км по прямій, до Києва — 150 км. П’ять тижнів, тобто 36 днів, від 24 лютого до 31 березня, на цих пагорбах і поблизу точилися криваві бої. Тут застрягли росіяни, які збиралися взяти Київ за три дні.

Від 13 до 17 березня Марусика тримали в холодному металевому вагончику – пораненого, зі зв’язаними руками й мішком на голові. Не давали ні їсти, ні пити, не виводили в туалет. Допитували про співпрацю з ЗСУ, катували. Стріляли над головою, били.

У полоні Юрій Армаш став свідком жорстокого ставлення окупантів до українців, катування, зґвалтування неповнолітньої дівчини і багатьох жінок. У Новій Каховці він дізнався історії багатьох людей і як працює збудована росіянами система терору проти мирних місцевих мешканців. У тій катівні він зміг врятувати життя ув’язнених тим, що тільки було під рукою.