Мені досі сниться зруйнований Маріуполь. А я так хочу побачити його таким, яким він був. Я готова придушити росіян, коли вони кажуть, що “отстраивают город”. Не можна відбудувати те, що самі зруйнували. Адже зруйнували не тільки будинки, пірси, драмтеатр, а життя людей. Бо кожна людина була Всесвітом і часткою Маріуполя. Кожен активіст, який виїхав із міста, який допомагав бійцям, опікувався сиротами, громадськими справами – це теж руйнування, бо ці люди – теж цеглинки. Це вже не місто біля моря – це місто печалі, скорботи і втрат.

Худа, виснажена, із сухою, наче пергамент, шкірою рук і незламна. Такою вийшла з російського полону Валерія Суботіна (Карпиленко). Та сама “Нава”, яка побралася на оточеній “Азовсталі” зі своїм Андрієм за два дні до його загибелі 7 травня 2022-го. У полоні Нава пробула 11 місяців, аж доки була звільнена за обміном 11 квітня 2023-го.

Валерія Карпиленко “Нава” на “Азовсталі”, весна 2022. Фото: Дмитро Козацький “Орест”

В інтерв’ю “Новинарні” Валерія розповіла про свою війну, про Маріуполь, якого більше немає, про найбільшу свою втрату, про полон, про повернення додому, про спробу звикнути до повітряних тривог у Києві і про весну, якою дихає на повну.

“Росіяни замість Києва фактично описували нам Маріуполь”

– Якось ми пішли в місто з сусідкою по палаті. Треба було зайти в банк. А він не працює! Виявляється, була тривога. Нам працівник говорить: “А вам не приходило сповіщення на телефон?”. Яке сповіщення? На який телефон? Ми ще до цього не звикли, – посміхається Валерія Суботіна під час інтерв’ю у воєнному, однак далекому від фронту Києві. І про те, як намагається призвичаїтися до міста. – А на День прикордонника пішли з Вітою (посестра і сусідка по палаті – “Н”) купити торт і шампанське татові й мамі (батьки Андрія Суботіна – “Н”). А алкоголь із 11-ї ранку тільки. Питаємо, чому. Охоронець: “Як ви можете не знати?” – “А ми не місцеві!” – регоче жінка. – Як людині пояснити, що ти реально не знаєш?

– Раз ти вже почала з таких новин, розкажи, що тебе найбільше вразило після 11 місяців інформаційного вакууму в полоні?

– Я була приємно здивована, що в Києві все відносно в порядку. Нам розповідали, що все дуже погано, немає світла, люди взимку помирали від голоду й холоду, супермаркети розграбовували. Росіяни замість Києва фактично описували нам Маріуполь. Ми розуміли, що їхні розповіді – не зовсім правда. Але коли слухаєш таке майже протягом року, звісно, переживаєш.

Батьки Андрія – кияни, я знала, що вони, швидше за все, лишаються тут. Хвилювалася і за них, і за друзів, за простих людей. Думала: якщо таке в Києві, що взагалі тоді з Україною?

Потім ми їхали Києвом, була ніч, мене трохи лякали порожні вулиці. Однак виходиш на вулицю вдень – і бачиш, скільки людей прогулюються, спокійно живуть. Потім читаєш в інтернеті, скільки людей допомагають армії, скільки продовжують боротися, жити війною, – це приємно вражає.

Неприємно, що для когось війна закінчилася, є і такий відсоток. Я сподіваюся, їх мало. Адже у війні беруть участь не тільки військові. Має бути надійний тил.

Великою новиною для нас стало звільнення Херсона, про яке ми в полоні знали хіба з пліток і підслуханих розмов тюремників.

Мене вразило, як українські війська повертають території. Вражає і радує, як наші б’ються у неймовірно складних умовах, як Бахмут чи Вугледар. Радує, що нас підтримують інші країни. Адже в полоні нам постійно розповідали, нібито світ відвернувся від України.

До вересня були на Оленівці (колонія на окупованій території Донецької області, де масово утримують українських полонених і заручників – “Н”), деякі дівчата рахували дні і проговорювали, яке число, скільки ми вже в полоні, щоб мати хоч якусь точку опори. Там було трохи більше інформації. Грало радіо окупантів, та хоч якісь відомості могли звідти дізнатися. Іноді про щось між собою говорили конвоїри, ми слухали. У Таганрозі, коли викликали на допити, теж говорили, здебільшого щоб залякати чи зламати.

Лікнеп для тюремників

Колишні військовополонені не можуть багато розповідати, як були російськими бранцями та як їх катували, адже інформація може зашкодити тим, хто досі в застінках – росіяни все моніторять.

Валерія говорить: її на допитах розпитували не тільки про війну. Хотіли дізнатися більше про ДПСУ, “Азов”, часом – утвердитися у “світоглядних” уявленнях про  “укронацистів”.

– Як це виглядало?

– Їх, наприклад, цікавило, чим відрізняються москалі від росіян. Думали, слово “москаль” вигадав “Азов”. Я їм цитувала Шевченка: “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”, Маяковського: “Товарищ москаль, на Украину зубы не скаль”. Вони казали, що Маяковський не міг такого написати. Я відповідала, що книга Маяковського є в нашій камері, можу дати почитати.

Коли випитували, чим відрізняються росіяни від москалів, я сказала, що росіяни воюють за Україну, і я їх за це поважаю. Їм відповідь не дуже сподобалась, – посміхається Валерія.

– ТАМ ВИМАГАЛИ ПОВОДИТИСЬ ЯК В’ЯЗЕНЬ, Я Ж ПОВОДИЛАСЬ ЯК ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНА.

Вони не розуміли, що якщо ми за ґратами, це не означає, що повинні говорити те, що вони хочуть почути.

Ми чекали на обмін. І зараз хлопці й дівчата, які лишаються в полоні, чекають на обмін. І вони не мають коритися, прогинатися.

Росіяни загалом не розуміють нашу жагу до волі і те, що є всередині нас. Нам не важко було переносити умови утримання чи щось таке. Важко було бути далеко від України, від наших близьких. Важко було підтримувати в собі ту надію, яка робить тебе живим.

А ми не знали, чи нас заберуть, і коли це станеться. Нам обіцяли під час виходу в полон [із заводу “Азовсталь” 16-20 травня 2022 року], що відпустять за три-чотири місяці. Але є люди, які досі там. І тепер ми тут за них боротимемося.

“Поверніть мені мого Андрія”

Валерія пояснює: вона не корилася, бо не мала чого втрачати. Загибель її Андрія переважила все.

– Росіяни розуміли, що погрожувати мені нічим не можуть, пообіцяти нічого не можуть. Коли питали, що можуть запропонувати, я казала: “Поверніть мені мого Андрія”. Андрій – це моя слабкість і сила водночас. Це єдина людина, заради якої я була здатна на все. І я через його смерть дуже зла на них. Була і є.

Валерія Карпиленко й Андрій Суботін на “Балу героїв”

Карпиленко працювала в преслужбах полку НГУ “Азов” (у 2015-2016 роках) та Донецького прикордонного загону (2017-2020). З Андрієм познайомилася на службі. Він прийшов до них у прикордонний загін на початку 2019-го в юридичний відділ. Пресофіцерка сиділа з юристами в одному кабінеті.

– Я на службі – “нормальний пацан”, могла підвищити голос чи матюкнутися, – посміхається Нава. – А потім був День вишиванки, я прийшла на роботу у вишиванці і вінку. Він пригадував, що танцювала і йому сподобалась. І він мені одразу сподобався – інтелігентний, вихований, із гарною бородою, мав позивний “Борода”. Ми списувалися, зідзвонювалися, спілкувалися, гуляли, ходили на побачення. А з 6 червня, з Дня журналіста, почали жити разом.

Валерія Карпиленко й Андрій Суботін

Ми недавно говорили з мамою Андрія, що за три роки багато з ним устигли. Ми, в принципі, все одне одному сказали. Ми постійно зізнавались одне одному в коханні. У нас були теплі стосунки, а сварки незначні. Ми багато мандрували Україною, Донеччиною. У нас були дуже насичені ці три роки. Ми не відмовляли собі в радощах. Люди, може, і за все життя не бачать того, що ми за три роки.

Іноді думаю: мало часу було. Але скільки достатньо? Якби ми встигли народити дітей, прожити разом років 20, а потім би я його втратила, хіба б не так боляче було? Не знаю. Звісно, хотілось би більше часу.

Валерія Карпиленко й Андрій Суботін

Валерія – меланхолійна, Андрій – товариський, веселий, легкий на підйом.

– Однією з моїх мрій було покататися на конях, – розповідає Нава. – Але я боюсь висоти, коли сідаю верхи, в мене запаморочення. Під Маріуполем було місце, де проводили іпотерапію. Андрій туди зателефонував: “Мені потрібен кінь для дівчинки, невисокий”. Коли ми приїхали, мені дали справді маленького коня, але працівники потім казали: думали, що тварину шукають для дитини. Так само він купував і бандуру мою, яка залишилася в Маріуполі. Продавець теж думав, що невеликий інструмент шукали для дитини. Знайшов мені інструкторку з водіння, під час заняття сидів на задньому сидінні. Інструкторка потім сказала: “Я вперше бачу, щоб чоловік поїхав разом, перевірив, чи гарний фахівець”.

Андрій любив і вмів робити сюрпризи. Якось у них із Валерією не збіглася відпустка, і чоловік сам поїхав до батьків у Київ на кілька тижнів.

– Дзвонить і каже: “А подивись, чи лишилось у коморі варення, яке мама передавала”. Відчиняю комірчину, а там він із трояндами сидить. Питаю, чому приїхав із відпустки. “Я скучив! Пару днів побуду і поїду”. Ну як це? – зітхає Лєра. – І такі історії розповідати і розповідати!

Вудки мені обирав, я все вередувала, що дід не такими рибалив. Він знайшов такі, як були в мого діда. І зрештою я вудила тією, яку він купив найпершу, не “дідовою”, бо перша була зручніша. Надвечір у рибальському будиночку було холодно, і він обклав мені ноги пляшками з теплою водою. Так бабуся робила в дитинстві. А він цього не знав… Просто мільйон історій!

І ця його вічна веселість. І вміння бути добрим до всіх. Треба когось підвезти – підвезе, треба купити – купить. Отака людина. І думаєш: чому ті п…раси живуть, а мого Андрія нема…

Обручки з фольги

Батько Андрія Валерій Суботін – генерал, колишній директор департаменту Державної прикордонної служби, учасник бойових дій на Донбасі. Але Андрій постійно казав Валерії: “Я хочу бути сином генерала, а не генеральським синком”. Тож мало хто знав, що Суботін – із начальницької родини. Юрист, який мав займатися суто паперовою роботою, Андрій використовував кожну нагоду поїхати на лінію розмежування, на КПВВ. І коли почалась повномасштабна агресія, ніби був створений для війни. Хоча й не мав вміти те, що вмів, говорить Валерія.

Валерія Карпиленко й Андрій Суботін на “Азовсталі”, весна 2022

Чоловік дуже хотів, щоб кохана виїхала з Маріуполя. Лєра тоді вже працювала в Державній службі з надзвичайних ситуацій, але на цивільній посаді: у 2020-му звільнилася з ДПСУ через стан здоров’я, її визнали непридатною до військової служби, обмежено придатною у воєнний час, дали ІІІ групу інвалідності.

– За кілька днів до вторгнення Андрій попросив зібрати “тривожну валізу” і пішов у крамницю. Коли повернувся, спитав, чи зібрала. “Зібрала!” – відповіла я. – У мене був рюкзак, біля нього – берці і бронік. Він сердився. А коли вже почалося вторгнення, його викликали. Я ж поїхала до бабусі. Думала, швиденько вивезу її до Києва чи до родичів на Запоріжжя і повернуся. Бабуся відмовилася їхати. Мені потім Андрій казав, що сподівався: ми виїдемо, а назад мене вже не пустять.

Жінка спершу хотіла приєднатися до прикордонників, але їх тимчасово виводили з міста. Суботін долучився до “Азову”. Тож і Нава зателефонувала Калині – заступнику командира полку “Азов” Святославу Паламарю, і той сказав їхати в частину.

– Мене мобілізували. Мене забрав “Орест” (Дмитро Козацький – “Н”), і ми поїхали на “Азовсталь”.

Ще влітку 2021-го Андрій почав говорити про одруження. Валерія наполягала, аби вони спершу поспілкувалися на цю тему з його батьками та донькою від першого шлюбу. Попередньо планували побратися влітку 2022-го. Міряли обручки.

Наприкінці березня прикордонника поранило. Нареченій написали, що він не важкий. Хоча, каже Нава, за тих умов у Маріуполі всі, хто міг ходити, вважались “легкими”.

Поранений Андрій прийшов до неї – не хотів бути в шпиталі, збирався на позиції.

– Я так боялася за нього, бо “Бастіон”, де була я і командування, постійно “крили” танки, корабельна артилерія, авіація. Все, що могло, працювало по нас. А він прибіг. Кажу: “Як ти добіжиш до тої “залізяки” (шпиталь на “Азовсталі” – “Н”), до своїх прикордонників?” – “Добіжу”. І та ніч була така на диво тиха. Ми ще посиділи, трохи поговорили, він мені показав поранене плече. Коли добіг до “залізяки”, написав, що на місці. А на другий день був уже на позиціях. Це – типовий Андрій.

Згодом він прибіг із залізною коробочкою, де взяв, невідомо, а в ній – обручки з фольги, і мені моя підійшла. Він і свою вдягнув, – розповідає Нава.

15 квітня прилетіла авіабомба. Валерію привалило. Вона дістала важку контузію, закриту черепно-мозкову травму, хлопці її витягли і віднесли у шпиталь. Через обстріли Андрій не міг дістатися до нареченої. Страшенно переживав.

– Ще перед моїм пораненням Андрій сказав: “Давай Редіс нас розпише (командир полку “Азов” Денис Прокопенко, який мав повноваження офіційно оформити шлюб – “Н”)“. А я: “Та куди? В нього стільки роботи, такі важкі бої”. Знаю, що інші в цей час одружувались. Але ми ж наче нікуди не поспішаємо. Все життя попереду. Неприємне відчуття – спішити.

5 травня, у день створення “Азову”, Валерія й Андрій таки побралися. Спланували повінчатись в Андріївській церкві, коли повернуться до Києва.

– Він переживав, що в мене не було білої сукні. Обручки я замовила, такі, як і хотіли. Сукня в мене теж є.

Уже після звільнення з полону Валерія зробила в Києві фотосесію в сукні молодої. Без молодого…

Київський фотограф Костянтин Сова зробив весільний портрет для захисниці Маріуполя Валерії “Нави” Суботіної (Карпиленко). На весільній зйомці була тільки наречена, яка втратила чоловіка майже одразу після одруження на “Азовсталі”.

“Андрій вже на небесах, але історію їхнього кохання будуть передавати з покоління до покоління”, – додав Костянтин Сова.

Коли одружуються військові, створюється рапорт за підписами молодих і командира частини. Фото цього рапорта відправляють рідним, ті несуть документ у РАГС, де подружжя згодом забирає свідоцтво про одруження.

– Я спершу говорила Андрію, що не хочу змінювати прізвище. Він був не проти. А потім я почула їхню розмову з хлопцями – хтось казав, що дивно, коли дівчина лишається зі своїм прізвищем, й Андрій погодився. Тож коли заповнювала документи, написала, що беру його прізвище – Суботіна. Андрій у цей час був на позиціях. Із позицій писав мені, який щасливий і як мені личить його прізвище.

За два дні капітан юстиції Андрій Суботін загинув. Його тіло досі в Маріуполі.

“Я і досі частково залишаюся на “Азовсталі”

Валерія Карпиленко народилася в Маріуполі, жила в бабусі в селищі під Шахтарськом на Донеччині (нині теж окуповане). Вдома у Карпиленків розмовляли українською, рідні знали народні пісні, Лєра співала їх на виступах.

Дівчина закінчила маріупольський виш. Була журналісткою й поетесою, викладала в Маріупольському держуніверситеті комунікації і піар (кандидат наук із соціальних комунікацій). Працювала на телеканалі “TV7 Маріуполь”, робила програму про військових, розповідала і про новостворений полк Нацгвардії “Азов”. У 2015-му Лєрі запропонували приєднатися до полку.

– Я його не обирала з-поміж інших підрозділів. Він мене сам обрав, – посміхається маріупольчанка. – Мені з ними було добре, вони ідейні, а для мене це важливо.

Саме з полком “Азов” жінка пройшла оточення і блокаду Маріуполя, російські атаки з землі, води й повітря, весь жах перших трьох місяців “великої війни”.

– КОЛИ Я БУЛА НА “АЗОВСТАЛІ”, МЕНІ ЗДАВАЛОСЬ, ЖАХЛИВІШОГО МІСЦЯ НЕМАЄ.
АЛЕ В ПОЛОНІ ВЖЕ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО В МАРІУПОЛІ БУЛО ДОБРЕ

– там ми були разом, підтримували один одного.

У Таганрозі часто були салюти. Вони (росіяни) весь час там щось святкують. У такі моменти я закривалася ковдрою з головою, уявляла, що на “Азовсталі”, що поруч мої пацани, що ми спимо, як тоді спали, на якихось піддонах, і що то по нас стріляють москалі. І тільки тоді могла заснути, – сумно всміхається військова.

Завод “Азовсталь” у Маріуполі під обстрілами, травень 2022. Фото: полк “Азов”

– Але “Азовсталь” – це дійсно було пекло. І коли ми почали втрачати друзів, було невимовно боляче. А ще постійно страшно. Але ти не можеш впасти в паніку, а маєш виконувати свою роботу.

“Азовсталь” – це втрати і водночас неймовірна жага до життя. Це коли хлопці під обстрілами шукають їжу, воду. Андрій ніс їжу цивільним у бункер і лишив мені трохи вафель. Ті вафлі ми ламали по крихітному шматочку і ділилися з хлопцями. І ніби ти з’їв маленький шматочок, а тобі добре. Ми такою родиною були і є.

Я тоді поголила голову, щоб не витрачати воду. Ми всі намагалися їсти потроху й економити все, аби всім вистачило. Важко було носити бронежилети, страшно було чекати авіанальоти.

Я – не релігійна, але на початку “великої війни” говорила з Богом, просила за бабусю, за себе, за Андрія. Потім думала: на того [побратима] чекає наречена, на того – діти. Просиш за одного, за іншого. А потім не стає одного й іншого.

ДУМАЄШ: МОЖЕ, НЕ МОЖНА ЗА СТІЛЬКОХ ПРОСИТИ, МОЖЕ, Є ЯКИЙСЬ ЛІМІТ.
УСІХ, ЗА КОГО Я ПРОСИЛА, ВЖЕ НЕМАЄ СЕРЕД ЖИВИХ. ЯКИЙ ТОДІ В МЕНЕ ЛІМІТ?..

– ніби в Бога, а ніби і в самої себе питає Валерія. – Голиш товаришу голову, смієшся з ним, а на другий день його вже нема. З іншим жартуєш, питаєш, коли одружиться, а потім його вбивають.

Та найстрашнішим для Лєри було навіть не перебування на велетенському металургійному комбінаті під обстрілами, а робота в місті. На вулицях Маріуполя, де пройшло дитинство, де вона гуляла з друзями.

Валерія Карпиленко “Нава” на “Азовсталі”, весна 2022

– Приїжджаєш до головпоштамту, коло якого часто зустрічалися, а його нема – руїна. Купа цегли лежить. Все поруйноване, ракети стирчать. Але це твоє місто, воно для тебе – живий організм. Я не можу описати зруйнований Маріуполь – мені боляче. Змогли заїхати до бабусі. Бачу дорогою будинок, але частини стіни в ньому немає, і там, у дірі, видно, як ходять люди. Тіла цивільних на вулиці лежать. Криють “гради”. Наш водій маневрує, як може. Вулицею іде жінка, а за мить – влучання, і на її місці вже купа м’яса. Як це забути?

Труп цивільного мешканця на вулиці міста Маріуполь. фото: АР/ Євген Малолєтка

І ти не можеш нічого вдіяти, лише говорити. Місто мовчало, бо не було зв’язку, нічого. Єдиний, хто говорив, – “Азов”. Орест говорив через фото і відео, а я писала тексти від імені Маріуполя. Це була важка, але потрібна робота.

Мені досі сниться зруйнований Маріуполь. А я так хочу побачити його таким, яким він був. Я готова придушити росіян, коли вони кажуть, що “отстраивают город”. Не можна відбудувати те, що самі зруйнували. Адже зруйнували не тільки будинки, пірси, драмтеатр, а життя людей. Бо кожна людина була Всесвітом і часткою Маріуполя. Кожен активіст, який виїхав із міста, який допомагав бійцям, опікувався сиротами, громадськими справами – це теж руйнування, бо ці люди – теж цеглинки. Це вже не місто біля моря – це місто печалі, скорботи і втрат.

Нава вдячна побратимам, командирам, Дмитру Козацькому за те, що підтримували їй на “Азовсталі”. Орест постійно підкидав роботу: щось написати, потримати світло на “Джерелі” – в бункері, де він зробив відомі знімки поранених бійців, серед яких був зокрема і морпіх Михайло Діанов.

– Орест знав: єдине, що мене підніме, – це робота, – посміхається Валерія. – Там треба було пробігти під вогнем стрілецької зброї, яка вже лунала до “Азовсталі”, куди наблизився ворог, і я кажу: “Оресте, біжи, я наздожену”. А він: “Я без тебе не побіжу”. Він мене витягав і після поранення, і після загибелі Андрія.

За словами Нави, про наказ на вихід у полон оголосив Редіс. Командир полку сказав, що це буде достойний полон.

– Наш командир хотів нас урятувати. Певно, як і ті, хто віддавав такий наказ згори. Але ми не знали, скільки це триватиме і яке буде до нас ставлення. Я тоді, певно, ще не усвідомлювала нічого. Я і досі частково залишилися на “Азовсталі”.

Повернення. Тюльпани. Перемога

У полоні Нава постійно уявляла, як вийде звідти та що скаже. Але обмін стався неочікувано. Їх підняли вночі. Ніхто не розумів, куди везтимуть. Одна з російських наглядачок спитала, чи, бува, не від щастя у Валерії тремтять руки. Нава відповіла, що нічого не знає. “Думаю, ви додому їдете”, – сказала тюремниця.

Полонених довго возили в автобусі. Усі – в шапках або мішках на голові, аби не бачили дороги, руки зв’язані.

– В автобусі коло мене сидів зігнутий хлопчик. Із нас познімали мішки. Я побачила, що повз нас їде інший автобус, і там знайомий мені прикордонник, із яким служили в Донецькому прикордонному загоні. Хоча він дуже схуд, я його впізнала. І я зрозуміла, що це обмін. Ми всі попіднімали голови, а цей хлопчик – ні. В автобус зайшов чоловік і привітався українською. А хлопчик-сусід так і дивиться на ноги.

“Підніми голову”, – сказала йому Нава.

“Не буду. І ти не піднімай. Вони всі нас дурять! Навмисно, щоб побити чи щось таке”.

Валерія Карпиленко “Нава” (у верхньому ряду в центрі) після звільнення з полону 10 квітня 2023

Коли вийшли з автобусів, Валерія шукала поглядом знайомих. Думала, батьки Андрія приїдуть її зустрічати. Але їх не було. Вона попросила прикордонника подзвонити і сказала в слухавку: “Тату, це Лєра. Я тут”. – “Де ти?”

– А я кручуся і не розумію, де я, – сміється Суботіна. – Потім уночі ми приїхали в Київ. Нікого нема, і тільки мама й тато Андрія стоять із величезним букетом тюльпанів. А я так мріяла про тюльпани, не знала, чи побачу їх цього року. Мама плаче, а я навіть заплакати не можу. У мене був ступор. І тоді ж мама сказала, що бабуся померла, вона похована в Маріуполі, і що тіла мого Андрія досі нема.

Я так хотіла побачити бабусю – свою єдину рідну людину. І, хай це по-дурному звучить, мріяла прийти на могилу до Андрія з лате і ристрето, яке він завжди пив, страшенно гіркуче, мріяла, що вип’ю кави коло нього, і мені стане легше.

Завдяки його батькам я біль і досі повною мірою не усвідомила. Мені постійно дзвонять, до мене весь час приходять. Колись до мене прийде це усвідомлення. Але не знаю, чи зможу просто плакати, як нормальні люди.

Я в Таганрозі могла тільки накритися ковдрою і безгучно кричати за ним.

Не знаю, для кого я хочу видаватися сильною: для нього, для батьків чи для ворогів. У мені живе ненависть до них.

І Я В ПОЛОНІ ПОВОДИЛАСЬ ТАК, БО Я НЕ МОЖУ ЗДАТИСЯ. ЗАВДЯКИ ЙОМУ. У ПАМ’ЯТЬ ПРО НЬОГО.
БО ПОМЕРТИ – НЕ НАЙСТРАШНІШЕ, ЩО МОЖЕ БУТИ НАСПРАВДІ.

Валерія радіє цій весні. Адже весни-2022, як і майже цілого року, в неї не було. Жінка може дивитися на дерево чи квітку хвилинами.

– Мені не потрібні інші радості. Вітер, дерева, птахи – це все, що зараз потрібно. Ми щасливі, що вижили і вийшли. Іншого щастя нам не треба. Аби тільки від нас від…лися, аби ми закінчили війну перемогою. І просто далі споглядати квіти.

– Що особисто для тебе буде перемогою?

– Для України це буде повернення до кордонів серпня 91-го року, вибачення Росії, санкції, виплати. А для мене… Навіть не знаю, коли буде перемога. Тому що коли в тебе забирають усе, ти теж хочеш забрати все.

Цього, напевно, на одне моє життя не вистачить. Доведеться жити або тисячу років, або дуже плідно, – посміхається Валерія.

І додає:

– Коли в мене росіяни питали, що означає “Нава”, я відповіла, що для них нічого хорошого.