Українки в ГУЛАГу: Досвід не жертв, а переможниць


«З далекого краю, мов на крилах до Тебе лечу, Миросю! У Твої обійми, мій єдиний скарбе, моя пташко, мій раю! Коханій Доні від рідної Матусі». Напис на звороті світлини, яку надіслала Ганна Процьків-Лівень (1923 р.н.) дочці Мирославі з табору у Тайшеті, 17 березня 1955 р.

Жінки ГУЛАГу: вижити – значить перемогти

«Були тисячі таких, як я. І те, що ми були разом, багато нас, то ми зберегли свою гідність. Навіть начальство табору дивувалося, що ми всі дотримуємось однієї релігії, звичаю».

Про те, що довелося пережити жінкам-українкам, ув’язненим у більшовистських концтаборах, про вражаючі історії стійкості та витривалості, а також про те, чому сучасні жінки можуть навчитися у своїх попередниць у розмові з авторкою книги «Українки в ГУЛАГуОксаною Кісь на “Радіо Свобода“.

Я записувала інтерв’ю з однією з ув’язнених (жінок, які перебували на примусовій праці у Німеччині в 1940-х роках ), вона розповіла, що після повернення в Україну радянська влада звинуватила її в колабораціонізмі і відправила до одного з таборів ГУЛАГу. І вона сказала, що, щоб з ними не робили у таборах, вони все-таки не загинули – вони все подолали.

Я була вражена, що ця згорблена і змучена життям бабуся говорила про свій досвід не як жертва, а як переможниця.

Ці жінки не просто фізично витримали довгі роки ув’язнення, а і вийшли з таборів, створили родини, ціле життя працювали, дожили до глибокої старості і навіть знайшли сили поділитися своїм досвідом. Значить, можливо, речі, які ми звикли бачити з однієї перспективи, людьми, які пережили цей досвід, насправді сприймаються зовсім інакше.

Зразки табірного одягу невільниць. Експозиція Музею визвольної боротьби України у Львові

Я вірю, що читаючи спогади навіть чужих бабусь, людина може уявляти, що слухає свою, і може почне краще розуміти те покоління жінок, і краще розуміти себе.

«Потім, як приїхала, то розказувала: «Там така банда. Наших дівчат ґвалтували. Котра опиралася, не давалася – голову відрубали і так на пень ставили і всьо. То було в тім посьолку Сусуманде. Там такий був завмагазином і він казав: «Етой нє троньтє, ета будєт мая». І він потім каже: «Слава, хочеш – ілі ти мая, ілі вот – хочеш на пєньок». І вона каже: «Що я мала робити? Я хотіла жити».

Зі спогадів Марії Флюнт, 1925 рік народження.

У спогадах українських жінок це табуйована і замовчувана тема  вони не говорять і не пишуть про це. Моє дослідження показує, що погляд на жінку лише через перспективу її сексуальності хибний. Жінка – це завжди більше, ніж її тіло.

«Одного разу так нам захотілося заспівати нашої пісні й затягнули ми «Ой горе тій чайці». Пісня просто душу рвала, про долю нашу пісня полетіла над тайгою. Неначе чайка підбита кричала наша пісня. І нас вгробила та «Чайка»… Наступного дня розкидали нас по всій глушині, роз’єднали. Не сподобалася наша пісня. Побачили в ній велику силу, нашу душу побачили».

Зі спогадів Лариси Задорожан, 1920 рік народження

У таборі пісня стала маніфестом  хоча співати було заборонено, вони робили це регулярно. Масово порушуючи правила, жінки згуртовувалися і отримували відчуття того, що режим не все контролює, що залишилися речі, які вони можуть робити всупереч. Співаючи, вони подумки виривалися за межі табору і залишалися внутрішньо вільними.

Зразки табірного одягу невільниць. Експозиція Музею визвольної боротьби України у Львові

У неволі багато жінок почали віршувати, хоча до таборів вони могли не проявляти хисту до поетичної творчості. Писати також було заборонено. Однак вони робили це усно і дарували вірші на пам’ять, переважно одна одній. Це дозволяли жінкам мати щось спільне і таким чином будувати внутрішній таємний світ в ГУЛАГу.

Одним з занять було вишивання. Цим також заборонялося займатися. Тканиною слугували клаптики з особистого одягу, звідти ж виторочували нитки, а голки могли майструвати з риб’ячих кісток.

«О Мати Божа благаю тя візьми мою донечку під свою опіку не лишай сиротою. Тюремний спомин». Образ Матері Божої з материнською молитвою, який вишила Ганна Процьків-Лівень (1923 р.н.) у Чортківській тюрмі у 1949 р.

«Того року 1951-1952-го зима навіть для Норильська була небувало холодною. Морози доходили (враховуючи вітер) до -74С. Свинець від удару розсипався на порох, а залізнична колія від морозу розривалася. Дефекти досягали 35-40 сантиметрів. В наші обов’язки входило замінити розірвані рейки».

Зі спогадів Єфросинії Керсновської, 1907 року народження.

«За шість місяців перебування в цьому пеклі при рості 172 сантиметрів я важила 26 кілограмів. Із 250 дівчат залишилося 107».

Зі спогадів Ганни Юрчик-Івасенко, рік народження невідомий.

Є речі, про які ув’язнені згадають буквально рефреном: різні незнайомі між собою жінки згадували один образ  холодні бараки, до стін яких примерзало волосся. Так само часто згадується вічно промочений одяг, який ніде не можна було просушити, тому він висихав прямо на жінках, таким чином ще більше виснажуючи їхні і без того холодні і голодні тіла.

Я думаю, пізнання власного минулого потрібне насамперед нам, жінкам. Якщо навіть у тих жахливих нелюдських обставинах, де права людини ігнорувалися, а ресурси були зведені до нуля, жінки знаходили спосіб виживати і залишатися людьми, значить вони – не така вже й «слабка стать».

У нинішній Україні реальний жіночий потенціал ще не до кінця розкритий, хоча під час Майдану і особливо в контексті війни на Донбасі він стає щоразу помітнішим. Суспільство не може ним нехтувати – це просто не патріотично.

«На спомин діточкам». Вишивка Анни Хом’як, створена у таборі в Норильську, 1948 р. Експозиція Тернопільського історико-меморіального Музею політв’язнів

Donate to Myrotvorets

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *