Джерело: Букви.
Ветеран американської армії зі штату Алабама, Александр Дрюке поїхав на війну в Україну добровольцем на початку повномасштабного вторгнення, бо, як каже, вважав це своїм обов’язком. Як досвідчений військовий, Александр, зокрема, брав участь у тренуваннях українських захисників, а в червні поїхав на бойове завдання на Харківщині, де потрапив у російський полон. Його катували і погрожували смертною карою.
У катівнях Александр втратив 14 кг ваги. Через три місяці він дочекався звільнення, яке теж проводили з тортурами. Александра та ще дев’ятьох іноземців звільнили в рамках великого обміну 21 вересня 2022 року.
“Я служив у двох різних українських батальйонах. Потім з’явилося кілька місць в іншому підрозділі в Харкові. Це був підрозділ ГУР. І ми вступили в той підрозділ.
А потім відбулася перша місія, на яку ми вирушили з ними. І наша команда з восьми осіб виявила, що перед нами цілий ворожий механізований батальйон. І оскільки нас значно переважали, ми розділилися. Ми з Енді [військовий доброволець з Алабами Енді Г’юн] були новачками в підрозділі, i не знали точно, де перебуваємо, наші розвіддані показували, що село поблизу було українським. І тому ми вирішили: давайте спробуємо дістатися до того села і знайдемо своїх. Але коли ми там опинилися, окупанти вже захопили село. Тож їм вдалося схопити нас.
Це були російські війська, які зробили засідку на мене та мого друга Енді, тож довелося скласти зброю. Солдати ставилися до нас як до солдатів, вищі офіцери однозначно хотіли нас вбити. І вони кілька разів були дуже близькі до цього. Але, на щастя, втрутився командир взводу. І ми думаємо, що він просто сказав їм: «Це дуже цінні люди, нам потрібно залишити їх живими та використовувати як розмінну монету». Так нас протримали 24 години на їхньому посту, а потім вивезли в Росію на тиждень.
Ми не знаємо, де саме, але знаємо, що ми були в Росії, ми перетнули кордон. Того тижня були сильні допити і тортури, речі, які, як я думав, трапляються лише в кіно.
Вони думали, що в Україні я навчав людей виготовляти біологічну зброю, і незалежно від того, що ми їм казали, вони хотіли вірити в цю брехню так сильно, що сподівалися просто вибити її з нас.
Зрештою вони відправили нас кудись у так звану “донецьку народну республіку”. І протягом того місяця були більш інтенсивні допити, інтенсивні тортури, наприклад вони чотири рази підключали мене до автомобільного акумулятора, бо думали, що я про щось брешу. Я був в ізоляторі. Я виживав на дієті з брудної води з чимось плавучим у ній, а також цвілим хлібом протягом місяця.
Але врешті-решт вони перестали нас мучити і перевезли до місця, яке, як ми вважаємо, було колишньою українською в’язницею. Я думаю, що це була тюрма “Ізоляція”.
Там було три камери з англомовними людьми, і раз на день окупанти виводили нас на те, що ми називали прогулянкою, тож ми могли кричати через стіни іншим англомовним і мати можливість спілкуватися та співчувати. І це справді добре підносило дух.”
“Але умови життя були жалюгідними. Наша їжа була впереважно вівсяною кашею з частинами тварин, нутрощами кишечника, будь-якими органами, які тільки можете собі уявити.”
“А потім нас відпустили, але це не було, просто, знаєте, 20-30 хвилин їзди до аеропорту, сісти й полетіти. Вони відвели нас у велику камеру. Ми були там пару годин. Вони вдягнули нам на голови поліетиленові пакети, замотали туго-туго руки скотчем, взяли цей скотч і потім тісно замотали очі. А потім нас посадили в кузов військової машини в незручних позах. Ми припускали, що це, мабуть, буде просто масова страта.
Але зрештою зауважили, що нас привезли до Росії в маленький міжнародний аеропорт, де чекав великий літак Saudi Air. А потім нас пустили в літак. І ми думали, що коли ми злетимо, вони підірвуть нас. Але потім представники Саудівської Аравії в літаку сказали: «Ви в безпеці, ми вас звільняємо, ми відвеземо вас у безпечне місце».”
