Ті, що не втекли.
“Русскій фашистський мір” прийшов катувати українців під самий Київ. Навколишні міста і села взяли на себе страшний удар, вони були під російською окупацією розлючених рашистів і кадирівців, зазнали обстрілів та катувань. Рік потому.
Рік тому, 31 березня 2022 року, українські військові звільнили Бучу на Київщині. Під російською окупацією місто було трохи більше місяця. Прокуратура встановила, що за цей час у Бучі було вбито понад 600 цивільних, багатьох із яких катували. Було встановлено понад 1100 фактів кримінальних злочинів, які вчинили тут російські військові.
Через рік після звільнення Бучі пенсіонер Валентин Дідковський досі відновлює свій ушкоджений будинок. У лютому 2022-го зі свого двору Валентин із гранатомета обстріляв бензовоз та закидав російських військових гранатами. Цим він допоміг зупинити колону.
“Я почав кидати в них гранати. Одну посередині і в іншу сторону. Дуже сильні постріли почалися парканом”, – згадує Валентин Дідковський.
Гранатомет Валентину видали у місцевому відділенні тероборони незадовго до початку вторгнення. А після того, як у Бучу увійшли окупаційні війська, пенсіонер передав українським військовим координати руху російської техніки.
“Я почув дуже сильні вибухи. БК у транспортерах вибухали. У мене був такий адреналін, що мені було все по барабану, чесно кажучи. Ні страху, нічого”, – продовжує Валентин Дідковський.
Кадри розбитої російської техніки облетіли усі світові видання. Вулиця Вокзальна – одна з найбільш постраждалих у Бучі. Вцілілих будинків тут не лишилося. За рахунок донорів та коштів із місцевого бюджету тут зараз велике будівництво.
Яблунська – ще одна вулиця Бучі, яка стала сумнозвісною. Саме тут під час російської окупації було розстріляно десятки мирних жителів. Яблунську навіть називають “дорогою смерті”. Майже місяць, з третього по 31 березня 2022 року, російські десантники намагалися прорватися звідси в Ірпінь і далі Київ. Для місцевих жителів цей місяць окупації виявився справжнім пеклом. На Яблунській кадрові російські військові розстріляли близько шістдесяти цивільних, а також убили полонених тероборонівців. Вісьмох бійців тероборони російські військові спочатку катували, а потім розстріляли. Тепер на цьому місці меморіал пам’яті загиблих.
Олександр Туровський постійно приносить свіжі квіти місце вбивства сина Святослава.
“Ось тут він лежав. Тут усі хлопці лежали. Усі вісім чоловік тут лежали. Тут вони всіх катували”, – розповідає батько загиблого бійця тероборони.
23 лютого 2022 року Святославу виповнилося 35 років. Він працював у місцевій друкарні. До тероборони Бучі він приєднався першого дня повномасштабного вторгнення Росії.
«Вже більше року минуло… Він після роботи о шостій годині відчиняв двері, заходив, одразу говорив: «Привіт, як справи?» І ось це вже більше року, а я все чекаю. Мені навіть зараз не віриться, хоч я його поховав. Знаю точно, що він там. Але чекаю”, – продовжує Олександр Туровський.
На відео, знятому перед убивством вісім чоловіків, син Олександра Туровського йде під дулом автомата четвертим. Перед смертю Святослав встиг зателефонувати громадянській дружині батька.
“Каже: “Тітка Катя, тільки не кажіть батькові, що я дзвонив, ситуація у нас дуже важка”. Четвертого числа о 6:18 мені прийшла СМС:
“Виходити на зв’язок не зможу, не дзвони, навколо чеченці”. І все. А потім шостого числа мені зателефонували і сказали, що його катували та розстріляли. Викололи очі та розстріляли”, – продовжує Олександр Туровський.
На Яблунській, 144 російські військові організували штаб. І, як кажуть місцеві жителі, вони тут влаштували справжнісіньку тортурну.
“Я його впізнала по одягу. У нього кофта, в яку він одягнений. Вона у нього робоча. І він, коли був моряком далекого плавання, її привіз. Вони, бачите, заховали їм обличчя. Сказали натягнути футболки, вони їх роздягли. Курточки зняті. Це ще холодно було, і босі, без взуття”, – показує Наталія фото чоловіка.
Чоловік Наталії, Андрій Вербовий, спочатку планував виїхати з Бучі слідом за дружиною та сином у перші дні вторгнення. Але потім передумав і залишився боронити місто.
“Про те, що він пішов у тероборону, я дізналася набагато пізніше. Він мені про це не говорив, тому що не хотів, щоб я хвилювалася. Я постійно йому говорила, щоб він їхав. І найстрашніше, що трапилося, це те , що з ними зробили росіяни. Те, що вони зважилися їх розстріляти. Те, що вони наважилися їх там катувати.
Андрію Вербовому було 55 років. Він працював столяром. Наталя із чоловіком прожила у шлюбі 25 років.
“Проходить час, я ще більше усвідомлюю, що я втратила найближчу і рідну мені людину. Це дуже важко. Тому що час не лікує. Час минає. І рана залишається на все життя в серці. І ця рана відкривається. Вона кровоточить. дуже болить”, – продовжує Наталія Вербова.
Про смерть чоловіка Наталія дізналася вже після звільнення Бучі, побачила фото у соцмережах:
“По фотографії я дізналася, по одязі, за формою голови, по руках, що чоловік був схожий на мого чоловіка. І, знаючи, що він не виходив на зв’язок, було дуже важко повірити, що це він. І я до останнього моменту вірила і думала, що він живий».
З того моменту, як Наталії показали місце розстрілу її чоловіка, вона приходить сюди чи не щодня:
“Почуття таке, що ніби ходжу по тілах. Тому що там були тіла, було все в крові, було дуже багато страждань”.
Головне завдання Наталії зараз, щоб Яблунська, 144, де російські військові стратили її чоловіка, назавжди залишилася пам’ятним місцем у Бучі.
“Я намагаюся і робитиму все для того, щоб увічнити це місце, щоб це місце нагадувало про біль, скорботу і втрату. Щоб пам’ятали про тих, хто став на захист міста. Вони були першими з тих, хто не побоявся, не сховався. Вони об’єдналися і стали на захист. Навіть незважаючи на те, що не було чим захищатися. Але вони це зробили”, – зазначає Наталія Вербова.
Загалом у Бучі, за даними Київської обласної прокуратури, знайшли понад 600 тіл убитих російськими військовими цивільними. Їх цілеспрямовано розстріляли.
Через рік після деокупації багато мешканців Бучі досі не можуть отямитися від того, що сталося. Вони кажуть, що тепер їхнє місто пахне смертю, що їхнє місто – місце болю. Але при цьому Буча та її мешканці намагаються повертатися до нормального мирного життя, хоча з пам’яті пережите не зітреш.
