Нагадаю, що на початку каденції Зеленського від Європи вже прозвучала теза “наша позиція залежатиме від переговорної майстерності Зеленського”.
У такому підході є раціональне зерно. Народ довірив – народ і розгрібатиме.
Згодом, Володимир Зеленський після зустрічі з терористом №1 у світі кілька разів висловлював здивування, що переговори, виявляється вести важко і “раз-раз” чомусь не виходить. Дивно. Тільки дивно не це, а те, що такі одкровення приходять главі держави, який з власної волі пішов на головну позицію захисту України, яка веде визвольну війну, стікаючи кров’ю.
Зеленський зазначив, що Путін кожне питання “розбирає на деталі, й ми починаємо навіть кожне слово врегульовувати” – здивувався Зеленський.
“Я просто інша людина, я швидка людина, я такий, що раз-раз – домовилися. А тут по-іншому, інша, скажімо так, природна біомеханіка”, – пояснив він.
Зеленський з такими ж підходами у переговорах діє далі (і буде діяти – це тепер наша позиція, як держави) : Якби в мене було 100 “беркутівців”, я б їх обміняв на одного розвідника.
«Кемска волость! Да забирайте!»
Можна собі уявити, де б була Україна уже влітку 2014-го, якби тоді на чолі держави був такий поступливий лідер, слабкий переговорник і шукаючий нам партнера в образі вбивці країни-агресора.
Мемуари Оланда розказують про надто довгу і важку ніч переговорів в Білорусі у лютому 2015-го. Про те, як Путін і Порошенко кричали один на одного, про те, як учасники брали кілька хвилин передиху між раундами, бо накалювання було нестримне, як Меркель втомлена спала на кріслі. І як Петро Порошенко “бився” та не здавав нас, Україну і тримався зубами за наші, такі тоді нещасні і слабкі, козирі.
Народ сам обрав. Народ сам себе призначив обмінним фондом заради виторгу слави фальшивого миротворця.
