Джерело: Главком
Що вам запам’яталося з ваших волонтерських буднів?
Запам’яталася Авдіївка, коли вона ще була не окупована, і там були цивільні. Приїжджаємо ми з оператором – бо я ж тепер наполовину журналіст і наполовину волонтер – будинки горять, нічого нема, ані світла, ані тепла. Стоїмо роздаємо пледи, свічки, смаколики різні… Підходить жінка років 50, я її запитую, як вона загалом оцінює обстановку. Вона відповідає: обстановка така, що не треба було сюди з Києва на танках приїздити. А потім така сама жінка у Покровську в жовтні 2024-го мені зустрілася: «Дострибалися на Майдані? – каже. – Ми тут й без вас добре жили». І от вона стоїть і жаліється на Україну, але розповідає, що має два будинки, бізнес у вигляді власної перукарні – а хто ж тобі все це дав, як не Україна?..
А ви не запитали, чого ці «милі» жінки чекають від Росії?
Мене загалом складно чимось вразити, але ці ждуни вразили сильно.
Атіс Клімовичс з Латвії – воєнний кореспондент, який побував на доброму десятку воєн по всьому світу. Під час повномасштабного вторгнення він приїздить в Україну з частотою раз на два місяці, бо до журналістської діяльності додав ще й волонтерську. Регулярно возить гуманітарну допомогу, передає адресні подарунки дітям, які постраждали під час війни, втратили батьків, організовує їх відпочинок у Латвії. На запитання, чому він обрав саме Україну, Атіс відповідає: «Я просто зрозумів, яке значення вона має для континенту».
