Джерело: Історія України.
Сьогодні, 25 лютого, 47 років виповнюється героїчному генералу Дмитру Марченку, який керував обороною незламного Миколаєва!
Дмитро Марченко народився у Вознесенську на Миколаївщині. «У цих краях він орієнтується без мапи,” – каже генерал Сергій Кривонос, колишній командувач Сил спеціальних операцій. – Він на півдні розуміється краще, ніж ми у власній кишені».
Війну Марченко зустрів у Києві. Друзі з півдня завалили його відео, на яких колони росіян наближаються до Херсона. «Готовий виїхати на південь, не можу просто спостерігати», – написав Марченко заступнику главкома Євгену Масюку. Після розмови з головнокомандувачем Валерієм Залужним той відповів: «Їдь швидше, бо вони вже заходять у Херсон».
У свій 44‑й день народження, Марчелло дістався Миколаєва. Місто було охоплене панікою. У центрі міста генерал побачив, як чоловік знімає з будинку жовто‑блакитний прапор.
«Що ти робиш?» – спитав він, вийшовши з машини. «Так вони вже Херсон взяли, завтра тут будуть!» – відповів містянин. «Ми будемо битися, – відповів Марченко. – Припини!»
Страх поширився не лише серед цивільних. «У перші ночі з Миколаєва виїжджали колони з технікою та силовими структурами, – розказує Марченко. – Одного з таких керівників бійці повернули до міста. Я сказав йому: «Наступного разу будеш визнаний зрадником та розстріляний за законом воєнного часу». Аби зупинити втечу, Марченко наказав на ніч розводити міст через Південний Буг, за яким лежить дорога на Одесу. «Доки я тут, місто ніхто здавати не буде», – заявив він.
Передові загони росіян зайшли в Херсон та збиралися атакувати Миколаїв. За ним відкривалися два важливих напрямки – на Одесу та Південноукраїнську АЕС.
Росіяни наступали двома угрупованнями. «Близько 2000 машин – танків, БТР тощо – та відповідна кількість особового складу рушили з Херсона на Миколаїв, – пригадує генерал. – Інша група – 1200–1300 одиниць техніки – почала обхід».
Марченко поділив місто та його околиці на зони. Оборона кожної була закріплена за конкретним військовим підрозділом. Усі наявні екскаватори були «мобілізовані» рити окопи.
Спочатку захисникам Миколаєва бракувало координації. Марченко мало не загинув від «дружнього» вогню.
На початку березня росіяни почали обходити Миколаїв з півночі та впритул наблизилися до рідного міста Марченка – Вознесенська. Це вже була загроза оточення та виходу до АЕС: від Вознесенська до Південноукраїнська 27 км.
Вознесенськ обороняли бійці 80‑ї окремої десантно‑штурмової бригади ЗСУ. Вони підірвали міст через річку Мертвовод, унеможлививши подальший рух колон ворога. Колони з танків та БТР, що рухалися дорогами, немов у себе вдома, були розшматовані українською артилерією.
А 4 березня до аеропорту Кульбакине у передмісті Миколаєва вдерся передовий загін росіян. Марченка здивувало, що на такий важливий об’єкт росіяни відрядили лише кілька танків та БТР із групою піхоти. Він вирішив, що мета атаки – змусити його перекинути до аеропорту найбільш боєздатні частини ЗСУ та послабити оборону на інших ділянках.
Відбивати Кульбакине генерал відправив патрульних поліцейських, озброєних РПГ радянського зразка та американськими Javeline. «Це не патрульні, це хижаки, – говорив Марченко. Атаку на інший аеропорт – Баловне, розташований у 13 км на північ від міста, – відбив зведений загін тих самих патрульних, Територіальної оборони та спецназу.
Марченко не страждає на зіркову хворобу. «Головну роль відіграють солдати в окопах, я лише адміністратор».
Коли спілкуєшся з мешканцями Миколаєва, одразу стає зрозуміло, хто є головним героєм міста.
Марченко у 2023 знову був в Миколаєві. Координував співпрацю між військовими та цивільними, керував партизанами на Херсонщині.
Проти нього досі відкрита нікчемна політично вмотивована справа, перевзутою 24.02.2022 владою, серед якої купа колишніх антимайданівців та відвертих малоросів, більшість з цієї падалі (Татаров, Смірнов, Трухін, Баканов та ін.), + і вся опзж, мають опинитися за гратами. А слава героїчного Марчелло буде жити вічно!
СУДИЛИЩЕ НАД МАРЧЕНКОМ
Легендарний «Майк», командир 95-ї десантно-штурмової бригади Максим Миргородський, лицар трьох ступенів ордена Богдана Хмельницького, а також громадської нагороди Народний Герой, сказав те, що ми ніяк не могли сформулювати:
“Таким складом, як сьогодні збиралися в суді та пропонували брати на поруки ми, офіцери, збираємось лише на похороні наших товаришів. Для нас це важливо.”
“Мені плюнули в душу” – сказав тоді Дмитро Марченко.
Совість моя чиста і немає у них ніяких доказів. Є тільки нарізка гучних фраз, якими вони маніпулюють.
…
Я хотів, щоб солдат не думав, що йому одягнути і що йому поїсти перед боєм або після нього. Я хотів, щоб боєць був добре взутий, добре одягнутий і добре нагодований – так, як би я хотів, щоб була одягнута і нагодована моя дитина – сказав він.
