Від 13 до 17 березня Марусика тримали в холодному металевому вагончику – пораненого, зі зв’язаними руками й мішком на голові. Не давали ні їсти, ні пити, не виводили в туалет. Допитували про співпрацю з ЗСУ, катували. Стріляли над головою, били.

Автошлях М-06 — це траса Київ-Чоп, “Житомирська траса”, а віднедавна — “Траса смерті”. У людей, які бували на ній у перші дні й місяці після деокупації, вона вже давно не асоціюється зі звичайною дорогою на захід — лише з вервечкою згорілих автомобілів і згорьованих людей, тілами на асфальті й узбіччях, потрощеними будинками, купами російської техніки й табличками «міни» вздовж лісосмуг.

Він виповз з-під уламків, які горіли, упав на промерзлу землю і, використовуючи свої зуби, затягнув джгут на кожній зі своїх покалічених рук. За кілька хвилин бойовики наблизилися, простріливши йому ноги. Сам Михальчук уже вважав, що смерть неминуча, але він потрапив у полон.

Сила духу українського воїна захисника у 20-річного Даніїла б’є всі рекорди. Молодий чоловік в юнацтві обрав професію військового, готувався до зустрічі з ворогом, пройшов пекло російського полону і не втратив жагу до життя. Даніїл просить не жаліти людей з протезами, якщо вони про це не просять. Дивлячись на цю сталеву силу волі можна тільки сказати, що жаліти людину, яка в рази сильніше за тебе – це абсурд. Такі Люди викликають лише повагу і захват, аж ніяк не жалість.

“Люди помирали вдома, в підвалах, їх розстрілювали на вулиці, коли вони йшли по воду, люди горіли живцем у будинках. Щоб замести сліди своїх злочинів, росіяни руйнують недогорілі будинки, вони екскаваторами роздирають тіла наших співвітчизників. Кажуть, будівельне сміття з людськими останками рашисти везуть на переробку і з нього відбудовують будинки і дороги».

“Хлопці поливають себе водою через люту спеку. Нервово курять. Військовий, що весь час прикриває обличчя від запаху, дивиться нам в душу і каже: Покажіть їм. Так виглядає війна”.

Валерія пояснює: вона не корилася в полоні, бо не мала чого втрачати. Загибель її Андрія переважила все.

– Росіяни розуміли, що погрожувати мені нічим не можуть, пообіцяти нічого не можуть. Коли питали, що можуть запропонувати, я казала: “Поверніть мені мого Андрія”. Андрій – це моя слабкість і сила водночас. Це єдина людина, заради якої я була здатна на все. І я через його смерть дуже зла на них. Була і є.

Довелося тлумачити їм найпростіші речі – що ми тут православні й маємо церкви двох концесій. Росіяни вимагали привезти їм священника, щоби самим поговорити з ним.

Приїхав панотець московської церкви, розповів їм те саме – що тут нема націоналістів і ніхто росіян не ріже. Прийшов переконувати чоловік, який мав російський паспорт. Взагалі кількість людей збільшувалася в геометричній прогресії. За пів години це була сотня, за годину – більш як пів тисячі, й люди продовжували прибувати. На нашу вимогу ворожа техніка була відведена з дороги у поле, і через дві години вони поїхали назад на Семенівщину, а потім на кордон, до росії.