Джерело: Kenguru.UA.
319-й.
Під цим номером — безіменний, у лісі біля Ізюма — він лежав у тимчасовій могилі. Дерев’яний хрест, тиша сосен і холод злочину.
319-й. Так значили його в списках. Але це був він — український поет, дитячий письменник, перекладач, громадянин з великої літери. Людина, яка писала правду — і платила за неї найвищу ціну.
У березні 2022 року, коли Капитолівка була під окупацією, російські солдати увірвалися до його будинку. Забрали книжки. Забрали його. І 14-річного сина Віталія.
Три години тортур, допитів і знущань — після чого відпустили. Але лише на добу. Наступного дня прийшли знову. І цього разу — забрали назавжди. Володимира вивели силоміць. Заштовхали в автівку з буквою “Z”. Його останні слова перед зникненням були: “Слава Україні!”
Тіло знайшли аж у травні — покинуте при дорозі. Таке понівечене, що впізнати було неможливо. Його поховали як невідомого — номер 319. Лише згодом, за татуюванням і залишками документів, підтвердили: це був він.
Його щоденник, захований у батьківському саду, згодом знайшла письменниця Вікторія Амеліна. Там — нотатки, передчуття, слова про наближення темряви: “Вони прийдуть.”
Але він не тікав. Не мовчав. Не зрікався України навіть тоді, коли її святу землю топтали чоботи окупантів. Його зброєю було слово. І за це його знuщилu.
“У нього — інвалідність. У хлопчика — теж. Вони все бачили. І дитину. І документи. Але не зглянулися. Не пожаліли. Прострелuлu серце… Як можна було вистрілити в такого тендітного, доброго чоловіка? Його зброя — лише перо…” — говорить крізь сльози його мама, пані Олена.
Його ім’я — Володимир Вакуленко.
Його номер — 319.
Його слово — навіки з нами.
І він — назавжди в ряді тих, хто творив нову Україну і за це став жертвою російських окупантів.
Наше Новітнє Розстріляне Відродження пишеться їхніми іменами.
