Захист України — обов’язок, а не вибір: Натовп на Волині накинувся на службове авто співробітника ТЦК
7 серпня у селі Соловичі Волині сталося те, що й уявити було складно ще кілька років тому.
Під час звичайного оповіщення військовозобов’язаних військовослужбовці територіального центру комплектування та працівники поліції стали об’єктами брутальної атаки з боку натовпу.
Люди, які мали б бути тилом для своєї армії, кинулися з кулаками — і не лише в переносному сенсі.
Все почалося з банальної перевірки документів. Один із чоловіків відмовився пред’явити їх і спробував утекти. Після цього ситуація вийшла з-під контролю. Чоловік, який представився старостою села, стрибнув на капот службового авто й розбив лобове скло каменем. До нього приєдналася жінка, ще один чоловік з металевим предметом трощив вікна та бив водія. Далі більше — дорогу заблокували вантажівками, а натовп із десяти осіб кілька хвилин просто гамселив службовий транспорт.
Це не протест. Це не “емоції”. Це — кримінал. І відверта зневага до держави в умовах війни.
Поки на фронті гинуть найкращі сини й дочки України, хтось у тилу вважає, що його це “не стосується”. Що повістка — це образа. Що камінь у вітрове скло — це “громадянська позиція”. Але спроби блокувати роботу ТЦК, нападати на військових і поліцію — це не позиція. Це злочин.
І він не залишиться без відповіді.
Поліція вже внесла дані до ЄРДР. Одного з нападників затримано, дії інших кваліфіковано за статтями про напад на службових осіб та хуліганство. Розслідування триває, і всі причетні понесуть відповідальність.
Не треба плутати право на свободу з правом на безкарність. У країні, яка воює за своє виживання, захист — це обов’язок. Не “опція”, не “по настрою”, а обов’язок. Інакше — ми втратимо не просто державу, а право називатися нацією.
Тож питання лиш одне: ти з тими, хто тримає стрій — чи з тими, хто камінням б’є по руках, які цей стрій тримають?
