Артем Дубина – на війні із 2015 року. У 2020 році демобілізувався, “бо хотілось уже створити родину, знайти дружину”, каже воїн. З початку повномасштабного вторгнення — знову повернувся до “Азову”. Однак уже 19 квітня 2022 року чоловік отримав важке поранення в шию під час оборони Маріуполя, у штаб повідомили, що Артем – 200. Медики зібрались подивитися, що так теж буває. Дивувалися, що боєць досі живий, тому що всього 5% людей з пораненням в шию виживають. За декілька тижнів разом з побратимами потрапив в оточення на “Азовсталі”. А потім – до російського полону. Звільнили воїна тільки 13 вересня 2024 року.

Джерело: Суспільне.

Далі — пряма мова.

Про початок повномасштабного вторгнення та оборону Маріуполя

Після демобілізації я повернувся додому в Нікополь, де зустрів свою дружину. Ми познайомились і вже планували весілля. Але розпочалась повномасштабна війна, тому довелось відкласти наше одруження. Для себе я одразу ухвалив рішення, що повернуся в “Азов” до побратимів.

Нас відправили на Запорізький аеропорт. Ми туди приїхали, там уже були нацгвардійці. За освітою я журналіст, тому моєю задачею, як і раніше, було написання текстів. Десь за місяць мене перевели на одну з позицій. Це мала бути спостережна позиція. Людей вже на той час не вистачало. Було багато поранених, багато втрат.

Ми були групою швидкого реагування. І коли на сусідніх позиціях відбувались зіткнення або була можливість прориву російських військ, то ми мали підсилювати наших сусідів. Власне, там я і отримав поранення.

“На штаб повідомили, що я 200-ий”

Під час одного з пересувань снайпер поцілив мені в голову. Поранення було важке. На штаб повідомили одразу, що я загинув, 200-ий. Але я, мабуть, надавав ще якісь ознаки життя, тому вирішили мене евакуювати.

Куля, коли потрапила в шию, то вона пройшла м’язи, всі ці артерії… У мене була велика втрата крові, але вона не була критичною. Медики зібрали весь свій колектив подивитися, що так теж буває. Дивувалися, що я досі живий, тому що, як мені потім вже сказали, всього 5% людей з пораненням в шию виживають.

Три доби я пролежав, поки не отямився. Побачив хірурга, який мені щось казав, але я жодного слова не чув. Перше, що я згадав — це імена батьків. Я знав, що в мене є батьки і знав, як їх звуть, але я не знав, хто я, де я, що я тут роблю. Почав повертати голову, побачив інших важко поранених, які також лежали на ношах.

Поступово я почав згадувати свою дружину, друзів. Але це відбувалось дуже повільно, бо була втрата пам’яті. Мені доводилось багатьох людей згадувати. Потім я їх знову забував, і потім знову їх згадував. У мене проходили так цілі дні — просто згадуванням людей, забуванням і новим згадуванням.

Потім ухвалили рішення перемістити поранених до тих підрозділів, де вони служили. Тому мене перевели на другий Бастіон. Там я був до полону.

Полон: “Щоранку і щовечора в голові прокручував, співав гімн України. Деякі українські вірші, пісні, “Пісню про рушник”.

Спочатку була домовленість про те, що у нас будуть певні умови полону, не буде катувань. Буде певний період часу, який нас будуть утримувати і потім повернуть в Україну. Однак росіяни вчергове продемонстрували, що їм не можна довіряти… Почались катування. Нас в Оленівці тримали, але поступово почали забирати людей в Донецьк і в інші місця.

Тих азовців, які ще залишалися на Оленівці, перевезли в Таганрог. Побиття й катування там були масовим явищем. Тобто всі проходили через “прийомку”. Коли нас тільки привезли, повикидали як мішки. І там уже почались побиття, знущання, катування. Після “прийомки” всіх розподілили по камерах, ми там в СІЗО утримувались. Я особисто пробув там дев’ять місяців. І це були майже щоденні побиття під час перевірок: зранку і десь о третій дня. А також допити, де вже застосовувались ще більш жорстокі катування, ніж на перевірках.

До “азовців” була особлива ненависть. Побиття були жорстокі, руками й ногами — це як щоденна така практика. Також дуже багато використовували пластикові труби, шокери…

Інформаційно ми були повністю ізольовані. Не знали, що відбувається в Україні, де йдуть бої.

Було важко, але ми з тими хлопцями, з якими я був в камері, постійно один одного підтримували, допомагали. Ділилися їжею, якимось власним досвідом, своїми знаннями. Багато спілкувалися, морально і не лише морально допомагали один одному. Так вдалось витримати всі ці катування і знущання.

Ще я згадував про родину, дружину, події, які нас об’єднували. Згадував події з дитинства. Спогадами і думками про майбутнє відволікався… Щоранку і щовечора в голові прокручував, співав гімн України. Деякі українські вірші, пісні, “Пісню про рушник”.

Повернення додому

Одного дня двері в мою камеру просто відкрились, назвали моє прізвище і сказали зібрати речі й виходити з камери. Я спочатку подумав, що це просто переселення в іншу камеру. Потім мені сказали, що мило і зубну пасту можна залишити, бо вони мені вже не знадобляться. З’явилася підозра, що це переселення в іншу колонію або в інше СІЗО. Нас переодягли, довго везли в автозаку і потягом. Але розуміння, що це буде обмін, не було.

Вже зранку, коли нас вивели на вулицю і завели не в автозаки, а в автобуси, тоді вже стало зрозуміло, що це обмін, бо військовополонених в автобусі не возять.

Коли ми опинилися в Україні — це такі неймовірні відчуття, багаторівнева радість, яку, в принципі, пояснити неможливо. Її можна тільки пережити.

От так словами це не поясниш… Коли можна стояти рівно перед людьми, можна, коли спілкуєшся, то дивитися людині в очі…

Можна спілкуватись українською мовою і ти знаєш, що тебе за це не будуть катувати. Це неймовірні відчуття. Бо бували такі випадки під час катувань, що за вимову української літери Ґ мене били і лупцювали з ненавистю.

Воїн планує повернутися у стрій

Трохи більше ніж за місяць після повернення з полону, 16 жовтня 2024 року, Артем одружився зі своєю нареченою Олею. Нині чоловік проходить військово-лікарську комісію, яка має визначити його придатність до служби. Він планує повернутися у стрій.

“У нас є ще незакінчені справи. Ворог ще у нас в країні, і треба його виганяти. Тому ми маємо працювати над тим, щоб звільнити нашу землю”, — говорить військовий.