Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму
Якщо говорити про Національну платформу з примирення, проблема є. І не думаю, що хтось заперечуватиме наявність упередженого ставлення жителів ОРДЛО до вільної частини України. І не менш важливе – упереджене ставлення до них тут.
Декому простіше уявити усіх, хто лишається на окупованих територіях, ворогами, ніж зрозуміти, наскільки там можуть бути різні позиції. І наскільки частина антиукраїнських позицій сформована виключно інформаційними міфами.
Діалог між громадянами потрібен. І, наприклад, для мене гасло «Луганськ/Донецьк – це Україна» – не про адміністративні межі області, а про людей. Але я не бачу механізмів, як реалізувати цей діалог на офіційному рівні, як це хоче зробити радник секретаря РНБО пан Сивоха. І не почув про такі механізми від тих, хто представляв Національну платформу з примирення.
Ба більше, я навіть теоретично не можу собі уявити, щоб вчителька з Новоазовська чи шахтар з Брянки вільно брали участь у цій платформі і висловлювали свою думку. Не тому, що їм нічого висловити. А тому, що вони живуть в іншому світі. В умовах військової диктатури.
Коли виживання важливіше, ніж якась там дискусія. Де участь у всіляких офіційних заходах в Україні уважно відстежується. І без прямого дозволу російських окупаційних адміністрацій жодна людина, яка постійно проживає в ОРДЛО, не візьме участі у цій платформі. Або ж, як у випадку з отруйними грибами: хіба що – один раз.
Тому поки що вся ця Нацплатформа – це теорія. А ось що не теорія, так це те, що і представлення Нацплатформи Сергієм Сивохою, і конфлікт під час цього представлення, відвертають увагу українців від іншого – важливішого питання: «Де офіційна позиція української влади по консультаційній раді?»
Нагадаю, що і російські, і сепаратистські ЗМІ уже заявили, що тристороння контактна група домовилась створити консультаційну раду – для проведення прямих перемовин між Україною і ОРДЛО. А це вже не просто платформа з примирення. Це платформа зі здачі національних інтересів України. Це – прямий шлях до визнання Україною того, що війна на Донбасі – це громадянська війна.
А також до того, що всю відповідальність за те, що відбувається вже шість років, має бути покладено виключно на нас. І, відповідно, спроба змінити статус для Російської Федерації – з агресора на посередника. Ось це – реальна проблема, а не та профанація, яка називається Національна платформа примирення.
