ЯК КРЕМЛЬ ХОТІВ ВЛАШТУВАТИ НА 32 БЛОКПОСТУ “ДРУГИЙ ІЛОВАЙСЬК” І ЧОМУ ЦЕ НЕ ВДАЛОСЯ


Джерело: 5 канал.

2014-го в лексиконі українців міцно закріпилося слово “блокпост”. Усі розуміли, що це пропускний пункт, де перевіряють на документи і контролюють автошляхи. Чи розглядали блокпости як місце бойових дій, якщо там зазвичай перебували легкоозброєні нацгвардійці? Чи стратегічно важливими вони були для тодішнього керівництва, якщо переважно знаходилися у відносно глибокому тилу? Та чи могли вони стати місцем аналогічним “нулю”?

32-й блокпост зацікавив не тільки українські ЗМІ, а й ворожі. Експерти стверджують, що росіяни планували зробити з нього “другий Іловайськ”. А сам блокпост назвали “долиною смерті”.

“Бахмутський плацдарм сформувався у другій половині липня 2014 р., після того, як наші сили звільнили Сєвєродонецько–Лисичанську агломерацію, просунулися вперед і вийшли по правому берегу Сіверського Донця до міста Слов’яносербськ. Бахмутським цей плацларм називається від Бахмутки – неофіційної назва траси, яка з’єднує Луганськ і Северодонецьк.

Після завершення активної фази бойових дій – у вересні – значення цієї траси посилилося. За рахунок того, що всі мости через Сіверський Донець були або знешкоджені, або перекриті, фактично по цій річці пройшла лінія розділення. Тому цей маршрут став маршрутом як цивільного населення, так й економічного транспорту, який перевозив товари”, – розповів військовий аналітик Олександр Сурков.

Мапа боїв за 32 блокпост. Фото: 5 канал

Він каже, що безпосередньо плацдарм із липня був лінією блокпостів, які протягнулися по Бахмутці від села Сміле до Золотого. А ще укріпрайону, який сили АТО організували поблизу Кримського уздовж берега Сіверського Донця.

Основний захист цього плацдарму забезпечуваался саме укріпрайоном, де стояли лінійні бригади. На Бахмутці було створено три блокпоста, які протягом 3 місяців були звичайними контрольно-пропускними пунктами. Значення Бахмутського плацдарму було доволі серйозним, адже він контролював підходи до Трьохізбенки, тобто головної дороги до перехрестя, від якого починається шлях на Алчевськ. І сили, які там знаходилися, тримали Алчевсько-Стаханівську агломерацію під постійною загрозою оточення, посянює експерт.

Мапа боїв за 32 блокпост. Фото: 5 канал

“Проблеми було дві. Перша: блокпости 29, 31 і 32 займали колишні на той момент підрозділи Внутрішніх військ, перейменовані у Нацгвардію, які не мали ні досвіду серйозних бойових дій, ні бачення великої війни. Крім того, лінія розділення, згідно Мінських домовленостей, пройшла південніше від села Сміле. В результаті 32–й блокпост опинився на території, яку начебто мав би контролювати противник. Це бойовикам не давало покою, що і призвело до ескалації бойових дій”, – розповів Олександр Сурков.

Вадим Рудь – людина, яка була серед тих, кому довелося воювати за 32-й блокпост. Ставити ультиматум ворогу. І вийти з “долини смерті”.

– Коли ви прибули на 32 блокпост, що побачили?

– Нас поміняли абсолютно непідготовленими, не дали карт мінування, кинули, як сліпих кошенят. І потім, по ходу служби, розставили пости, офіцери почали нести службу, ми почали укріплятися. На другий вечір служби нас обстріляли міномети. Це для нас було дико. Ми не знали, що робити, але, Слава Богу, обійшлося без жертв, і ми зрозуміли, що треба копати.

– Ваші попердники поперджали про можливі обстріли, про те, як діяти, коли виникатимуть такі ситуації?

– Нічого такого не було. Ми приїхали – і вони одразу по раціях. Сказали тримайти сектор, показали приблизно скільки, вказали на Луганськ і все.

– Яке завдання ви отримали від керівництва?

– Був квадрат, який ми повинні були утримувати разом із трасою, де мали перевіряти документи. Що в тих документах – ми ще не знали.

– Що у вас було із озброєння?

– Озброєння було легким: автомати АК-74, РПК, декілька кулеметів, одне СПГ, 3 чи 4 АГС-17, також БТР 4Є.

– Чи з цього озброєння ви могли протидіяти ворожим мінометам?

– Ні звичайно. Міномет стріляє на 4 км. Ми нічого не могли зробити.

– Якщо ви розуміли, що не можете дати відсіч ворогові, які рішення приймалися?

– Показати, начебто в посадках багато людей. І ми з різних місць вели стрільбу. Було декілька спроб штурму, але ми відбили їх.

– Чи зверталися ви до артилеристів, щоб вони надавали вам вогневу підтримку?

– Це вже після 16 жовтня. Нам дуже допомагала артилерія 95-ї бригади. В нас із ними не було зв’язку, і в нас не було коригувальника. Вони вже потім, як на нас вийшли, сміялися з того, як ми вели коригування вогню.

Якщо нас обстрілювали, ми дивилися – звідки, а потім прикидували 200 метрів праворуч або ліворуч. Але був випадок, коли ми влучили в закинуту ферму. І там щось дуже довго горіло й вибухало. Скоріше за все, ми влучили у їхній склад боєприпасів. Це вже потім, коли 95-та приїхала і подивилася на місці, ми зрозуміли куди бити.

– Ви сказали, що місця були не облаштовані, техніки, аби дати відсіч, не було, і ви фактично були ізольовані від світу. Як вдавалося воювати?

– Коли ми приїхали, там було декілька ям. Ми вже потім відкопали труби під асфальтом. Вони великого діаметру, йдуть під асфальтом, щоб туди вода стікала. Ми в них жили. Нас 6 днів обстрілювали – і це було наше місце прикриття. 80-та бригада взагалі окопалася, як кроти, я думав, вони докопаються до Австралії.

– Коли до вас долучилися ЗСУ?

– У нас був перший обстріл. Командири попросили підкріплення, і до нас приїхало пів взводу 80-ї бригади. Це було дуже добре, вони нам допомагали. По-перше, моральний дух. Вони підказували, як потрібно воювати. Їхня стійкість.

– Чи були ви морально готові до активних обстрілів зі сторони росіян?

– Людина зі здоровою психікою ніколи не буде до такого готова. 14 жовтня вони почали прориватися, в нас почали гатити з усіх сторін, відволікати увагу від основного напрямку. Звичайна тактика ворога. Тоді я вперше зрозумів, що потрапив на війну. Серйозну.

– Чи виходив із вами на контакт ворог? Чому, на вашу думку, вони тримали вас під таким шквальним вогнем?

– Росіяни виходили. Коли ще їздили машини, вони нам посилали “подарунки”: передавали записки з погрозами, потім ящик мила і мотузки; потім пусті пляшки з-під горілки. Навіщо? Ми й досі не розуміємо.

Чому вони нас обстрілювали? Мабуть, тому що думали, що ми будемо мовчати. А ми почали огризатися.

Які ультиматуми ставили росіяни та чому вони так вимагали, аби українська армія покинула блокопост – про це розповідає Олександр Сурков:

“12 жовтня супротивник без попередження зайняв досі нейтральний населений пункт Сміле і негайно розпочав артпідготовку по блокпосту. Підрозділ Нацгвардії, підсилений взводом 80-ї бригади, встиг створити інженерні споруди, що дозволило досить ефективно здійснювати спротив. Першу атаку відбили, після чого перебували під постійними артобстрілами.

Створивши позиції, ворог скористався яром, прикритим лісосмугою, вийшов на трасу, яка з’єднувала блокпост із основним угрупованням, установив позиції та взяв трасу під вогневий контроль.

У результаті – Смілу зайнято, дорогу на Лисичанськ перекрито, Бахмутка і другорядна дорога також під контролем противника. Блокпост опинився в логістичній блокаді. Але найголовніше, – він лишився практично без джерел водопостачання.

Мапа боїв за 32 блокпост. Фото: 5 канал

Наші сили негайно розпочали спроби деблокації блокпоста, але з низки причин це не вдалося. По-перше, там, де було перекрито дорогу, знаходилась зона, що дуже добре прострілювалася, – рухатися по трасі можливості не було. З боку Кримського (Сіверського Донця) було декілька спроб зайти на блокпост, але там дуже складна місцевість, яри, пристрелені площі, тому спокійно пройти жодна з колон не спромоглася.

Відома спроба пробитися підрозділу батальйону “Айдар”, що завершилася великими втратами – до блокпосту дісталися лише декілька чоловік.

Відносно успішним можна назвати прорив групи 95-ї бригади, яку безпосередньо очолював полковник Забродський. Вона тилами супротивника через населений пункт Хороше зайшла на 32-й блокпост.

Надалі ситуація ускладнилася тим, що Кремль вирішив розіграти з 32-го блокпосту карту “другого Іловайська”. Тобто окупант, переконавшись у тому, що наше угруповання заблоковане, миттево розпочав масовану медійну кампанію, яка б дозволила використовувати ситуацію на його користь.

Частково їм вдалося досягнути своєї мети, бо слідом за російськими ЗМІ деякі волонтерскі угруповання і ЗМІ підхопили тему “Оточені, гинуть, здаються!”, що вкрай ускладнило бойові дії, адже перемовини навколо блокпосту розділилися на три рівня: політична складова, центр прийняття оперативних рішень (штаб АТО) і безпосередньо центр прийняття рішень командирами, що знаходилися на заблокованому блокпосту.

Мапа боїв за 32 блокпост. Фото: 5 кана

Проте нашим військовослужбовцям – як нацгвардійцям, так і бійцям 80-ї бригади – вдалося протриматися майже два тижні, незважаючи на жорсткий тиск та обстріли. Після фінальних перемовин вони вийшли з блокпоста дорогою зі зброєю та на своїй техниці.

Так завершилася тритижнева епопея, внаслідок якої ворог досягнув деяких політичних переваг, але оперативної переваги не отримав. Наше угруповання скоротилося, було змушене залишити Знам’янку, Пришиб та Сокольники, але в Кримському воно розміщується по сьогодні та загрожує супротивнику на цьому напрямку.

– Скільки часу ви пробули в оточенні? Можете розказати про цей період?

– 17 днів. Але в повному оточенні ми пробули 15 днів.

– Як минав час? Чи виходили ви на зв’язок із командуванням? Просили допомоги?

– В перший день повного оточення вони влучили в генератори – і ті “здохли”. Три дні ми трималися на раціях та акумуляторах, що були ще живі. В нас лишились тільки телефони, такі, як зараз молодь каже “бабушкофони”.

– Якщо говорити про ці 15 днів: бойовики вас обстрілюють. Ви відстрілювалися?

– Були дуелі. Жодна розумна людина не буде висовувати носа з ями під час мінометного обстрілу. В них є пара хвилин, щоб перезарядити “Васильки”, – цей час ми використовували для обстрілу найближчої “зельонки”, щоб вони туди не лізли.

– Як ви зрозуміли що в оточенні?

– Наш комбат, який потрапив у полон, виїхав на БТРі з машиною провізії. Його обстріляли, БТР підбили, там загинув солдат Лабун. Я бачив, як горить машина з провізією, і ми зрозуміли, що в оточенні.

– Коли захопили вашого комбата, це не стало демотивуючим фактором?

– А ми не знали! Зв’язку не було, його доля не була відома. Майже місяць він вважався зниклим безвісти. Йому дуже пощастило, що він колись був десантником. Там у них вважається якесь братерство, його тримали окремо і в першу чергу міняли..

– Бойовики виходили на вас? Що вони говорили?

– Виходили. “Здавайтеся, будете жити, погано – але жити”. Наші командири відповідали, що поки є зброя, здаватися не будемо. Далі Вітя Матрос знайшов у старих гідроційних спорудах воду, і ми ще 5 днів на парі літрів цієї води протримались. Потім були випиті калюжі – і в нас не залишилося води. Їжа була – мед, сухпайки, армійська сардина, дай їй боже здоров’я…

– Хто контактував із бойовиками і чи ставили вони якісь умови?

– Контактували командири. З посадки, де ми були оточені, виходили парламентарі з білими прапорами. Ми вийшли на своїх умовах. Усю техніку, весь боєкомплект, усю зброю забираємо. Виходять 100% людей.

– А чого хотіли бойовики?

– Щоб ми залишили техніку, зброю і просто вийшли.

– Як вам вдалося їх переконати?

– Скоріш за все, вони не мали про нас інформації. Вони думали, що нас полк, дивізія… Реально думали, що нас там багато і ми будемо триматися до тих пір… Звір, загнаний у куток, – найнебезпечніший.

32-й блокпост не єдиний, який став полем бою.

У другій половині травня 2014-го, виконуючи наказ командування, взвод одного з підрозділів 51-ї окремої механізованої бригади висунувся з Волновахи на трасу Велика Новоселівка – Новотроїцьке. Їхнім завданням було організувати на автошляху блокпост, бо проросійські найманці пересувалися ним без жодних перешкод.

За свідченнями очевидців, по прибуттю на місце бійці влаштували відпочинок, замість облаштовувати блокпост та організовувати оборону. Перед світанком 22 травня на табір 51-ї бригади організовано напали бойовики з угруповання Ігоря Бєзлєра, розстрілявши армійців впритул зі стрілецької зброї, протитанкових гранатометів, кулеметів, мінометів. Дати бій ворогу змогли лише армійські снайпери, які засіли в лісопосадці – вони підбили кілька машин бойовиків, завдавши їм втрат.

Невдовзі прибуло підкріплення – група швидкого реагування 51-ї бригади. Прилетіла й армійська авіація – завдала авіаудару – але не по вояках 51-ї, як у соцмережах лементували “всепропальщики”, а по машинах терористів, підбитих снайперами з блокпосту.

 Фото: скріншот

Після Волновахи для українських вояків стало остаточно зрозуміло – це всерйоз. Це – війна. Ілюзій більше не мав ніхто.

Втрати Збройних Сил у цьому бою стали найбільшими від початку АТО й найбільшими за історію української армії на той час. При нападі на 10-й блокпост загинуло 18 бійців, 32 отримали поранення.

У ніч на 5 липня – перед тим, як українська армія зайшла у звільнений Слов’янськ – штаб АТО отримав інформацію, що на південній околиці міста відбувається накопичення автотранспорту – військового, цивільного та бронетехніки.

Було зрозуміло, що ворог готує прорив. Перед світанком бронегрупа окупантів за підтримки піхоти атакувала 5-й блокпост. За оцінкою командування, у цей бій ворог вв’язався, щоб скувати сили АТО й непомітно дати вийти з міста основній групі.

Українські десантники, піхотинці та спецпризначенці МВС, які знаходилися на блокпосту і на горі Карачун, зупинили ворога, спаливши близько 10 одиниць техніки.

Взимку 2015-го, коли ворог, задіявши регулярну армію РФ, розгорнув бойові дії на дебальційському плацдармі, атакуючи місто та околиці, на перехресті “Балу” – за 15 км від міста на трасі, яка веде до Ростова-на-Дону, прикордонники та військовослужбовці ЗСУ захищали підступи до Дебальцевого.

Цей блокпост пережив 5 танкових атак ворога та безліч атак піхоти і легкої бронетехніки. На цьому блокпосту армійці підбили ворожий Т-72 та взяли в полон трьох російських танкістів.

Попри шалені зусилля, ворог не зміг вибити звідти армійців. Вони пішли самі – отримавши наказ відступати – разом із усіма збройними силами, які покидали Дебальцеве й околиці. Назву “Балу” блокпост отримав у пам’ять про першого командира Ільгара Багірова на псевдо “Балу”, який керував обороною перехрестя. Восени 2014-го він загинув, захищаючи українські позиції.

– Можна говорити, що героїзм який ви проявили, зупинив бойовиків?

– Героїзму, я вважаю, ніякого не було, ми робили свою роботу. Але показали, що такі непідготовлені “селюки” вміють, а головне – хочуть воювати за Україну. І згодні за неї, грубо кажучи, помирати.

– Хотіли б и ще повернутися на 32 БП?

– Звичайно! У нас є з хлопцями мрія: поставити на тому перехесті шинок і назвати його “32 блокпост”.

Довідка. Вадим Рудь, 40 років (певдо “Тамагочі”). Народився на Вінничині. Закінчив Вінницький державний педуніверситет ім. Коцюбинського за спеціальністю “вчитель математики та інформатики”. З 2004-го працював у сфері інформаційних технологій.

У 2014-му, з початком російсько-української війни, був мобілізований. Потрапив до лав Нацгвардії України. Згодом служив у 131-му окремому розвідбатальйоні 95-ї аеромобільної бригади. У вересні 2018-го звільнився з лав ЗСУ.

Donate to Myrotvorets

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *