Наразі росіянин — у київському СІЗО, чекає на вирок суду. Однак він заявляє, що хоче знову вбивати українців і сприймає Україну своїм ворогом.

Я хочу назад, я хочу повернутися в армію. Хочу воювати, хочу мститися, – сказав він.

Карташев не тільки не заперечує свою причетність до звірств, а й виправдовує їх, посилаючись на те, що “так буває на війні”.

Мені не страшно. Війна – це війна, і ми робили те, що повинні були, – зазначив він.

Джерело: «Слідство.Інфо»

Три роки тому, 31-го березня 2022 року, Сили оборони деокупували Бучу на Київщині. За місяць у місті, що перебувало під контролем російських військ, померла 381 людина, з яких 281 — загинула через бойові дії. Про злочини окупантів, які відбувалися у Бучі, відомо багато. Проте раніше про них говорили самі постраждалі та очевидці, а не ті, хто ці злочини скоював.

Далі – інтерв’ю з російським військовим із 76-ї десантно-штурмової дивізії РФ, якого обвинувачують у вбивстві цивільного в Бучі. Окупант також був свідком, як над місцевими жителями знущалися його «колеги» та назвав їхні імена.

Росіянин Ніколай Карташев потрапив у полон 6 лютого 2023 року на Луганщині.

«Карташев був у самому кінці групи. І вже коли дійшли до нього, побачили, що шевелиться, то переплутали із санінструктором-жінкою. Тому, напевно, і залишили живим. Він потрапив у полон такий засмалений, весь у гімні, в багнюці, і такий печальний весь. Тиснув на жалість, сльози пускав, плакав», — згадує екскомандир добровольчого батальйону ветеранів морської піхоти «Штурм» Юрій Микуляк, який брав Карташева у полон. 

Під час допиту Ніколай Карташев приховав, що на початку великої війни був у Бучі. Однак поліцейські вже знали про цей факт, адже завдяки спілкуванню з російськими військовополоненими, які потрапили у полон на Київщині, їм вдалося встановити імена військових 234-го полку 76-ї десантно-штурмової дивізії РФ, де служив і Карташев. 

Ніколай Карташев під час допитів зізнався у  звірствах та вбивствах, які вчиняв він сам та його «колеги». Наразі окупант — у київському СІЗО, чекає на вирок суду, адже його звинувачують у вбивстві цивільного. 

«ПІВ ГОЛОВИ РОЗТРОЩЕНО, СОСКИ ВІДРІЗАНІ»

Березень 2022-го. Російські військові з 76-ї десантно-штурмової дивізії РФ обживаються у будинках та квартирах місцевих, які вимушені ховатися від окупантів у погребах та бомбосховищах. Восьмеро росіян оселяються в будинку Володимира та Тетяни Шепітків, біля якого є невелика лазня. По черзі окупанти ходять туди паритися. Одного дня п’ятеро російських військових приводять до лазні 34-річну Оксану. 

Вже 7 квітня тіло жінки у підвалі погреба знайде господар будинку — Володимир Шепітко. 

«Ми з жінкою коли йшли, то ляда в погріб була відкрита. А це закрита і ще зверху цемент. Я кажу: «Щось не те». Зняли, відкрили, племінник присвітив, а там людина лежить. Кажу: «Хто, чоловік чи жінка?» Каже: «Ні, жінка і молода». Мене зразу колотити почало. Кажу племіннику: «Давай, йди, викликай поліцію». Вона була повністю роздягнена, тільки в шубі. Півголови розтрощено — пулями рознесло. Те, що над нею знущалися, то це так. Були колоті рани, соски відрізані», — згадує Володимир Шепітко.

Росіянин Ніколай Карташев каже, що був у лазні того дня, коли туди привели Оксану. За словами Карташева, разом із жінкою до лазні зайшли п’ятеро окупантів. У одного з них — Дєніса Монахова — при собі був автомат Калашникова. Саме 27-річному Монахову і оголосили підозру за вбивство жінки.

Журналіст із Франції Флорент Марсі (Florent Marcie) був біля хати Шепітків 8 квітня 2022-го, коли поліцейські діставали з погреба тіло Оксани, та поділився цими кадрами з редакцією «Слідства.Інфо». На відео та фото видно, що на оголеному тілі є кров та ножові рани. Крім того, журналіст відзняв низку речових доказів: використані презервативи, одяг російських військових, а ще — безлад у будинку, який ті залишили після себе.

Тіло Оксани / Фото: Florent Marcie

«ЖИВИЙ ЩИТ» ТА РОЗСТРІЛИ БІЛЯ ДИТСАДКА 

Початок березня. Вулиця Центральна. Росіяни розміщають бойову техніку на території дитячого садка «Яблунька» та самі розміщаються у будівлі. В цей час у підвалі дошкільного закладу переховуються близько 300 місцевих, серед яких — багато дітей. Усі вони стають «живим щитом», адже тепер Сили оборони не можуть стріляти окупантам у відповідь. 

«Спочатку вони зайшли в садочок. Хвилин 40 ми тут в очікуванні всі, в страху. А потім вони (російські військові, – ред.) почали стукати в двері і казали, що досить сидіти, виходьте. Вирішили вийти, бо світла немає, що з нами буде, ніхто не знає, скільки ми тут будемо знаходитися. Вони там стояли в балаклавах. Звісно, було жахливе видовище: автомати, форма, танки. Там десь чоловік 15 було. Запитали: «Скільки вас тут? Є зброя чи нема?». Ми сказали, що зброї немає, багато людей похилого віку», — згадує директорка дитсадка «Яблунька» Ірина Сільченко.

Поки у підвалі дитсадка ховаються люди, поверхами вище росіяни допитують місцевих чоловіків. 

«Їх приблизно чоловік 9 було. Вони стояли в альтанці із зав’язаними руками й обличчям в альтанку. Їх по одному, по двоє відводили в садок, там допитували. Я так думаю. Тому що я бачив потім, як їх відводили. Деяких у підвал вели, деякі додому йшли. І ось двох повели за садок. Убили їх», — каже росіянин Ніколай Карташев.

Того дня росіяни розстріляли 37-річного Василя Горлатого та 40-річного Юрія Єрмолаєва. В Юрія залишилися дві доньки, а у Василя — брат і сестра. За словами Карташева, обох чоловіків убив заступник командира 2-го взводу  234-го полку, сержант Євгєній Шаповалов. 

«МАМО, ВБИЙ МЕНЕ»: НЕЩАДНІ ОБСТРІЛИ ІРПЕНЯ

Російські десантники змогли закріпитися у Бучі. Проте захопити сусіднє місто  Ірпінь не вдається, тож щодня гатять по ньому з артилерії. Ніколай Карташев — навідник самохідної артилерійської установки «Нона», який не приховує того, що разом із іншими військовими 234-го полку вів вогонь у бік Ірпеня:

— Чи можете ви пригадати скільки днів поспіль ви вели вогонь у бік Ірпеня? 

— 25 днів. 

— Кожен день? 

— Так. 

— Скільки це могло бути пострілів? 

— По-різному.  Якщо зібрати всі гармати, то від 100 до 400 десь так. Навіть більше.

— А ви розуміли, що там житлова забудова, люди?

—  Ні.

У цей час у паркінгу однієї з ірпінських новобудов переховується родина Ярових. Вони вже намагалися евакуюватися, але росіяни обстрілювали цивільні автівки, тож виїхати не вдалося. 

Сім’я Ярових

6 березня Ярові підіймаються у свою квартиру на 15-й поверх, аби хоч трохи побути у спокійній атмосфері. Той день виявився для сім’ї фатальним.

«Я, чоловік і син сиділи на кухні, і тоді ми почули сильний вибух. Стіни здригнулися, ми зрозуміли, що це дуже поряд десь. Не змовляючись, донька схопила синочка і вискочила в спільний коридор, який веде до ліфту. І я бігла наступною, а за мною були син і чоловік. Донька вискочила, і я за нею. А далі я вже пам’ятаю себе, що я як на підлозі, що  навколо тьма. Нічогісінько не було видно, я почала кричати, що я жива і можу рухатися, щоб мені хтось відповів. Відповіла донька. Навпомацки по голосу я знайшла її та онука. На щастя, вони були цілі», — згадує Марина Ярова. 

Російський снаряд влучив прямо у квартиру Ярових. Замість стін залишилася порожнеча, квартира перетворилася на руїну. Марина Ярова намагалася знайти свого сина Сергія та чоловіка Михайла. Чула їхній голос, але не могла підійти ближче через завали, тож спустилася на паркінг за допомогою. Рятувати рідних Марини пішли місцеві чоловіки. Проте без медиків Сергію та Михайлу допомогти було неможливо.

«На порозі квартири лежав мій чоловік. У нього була пробита голова і там вже допомоги ніякої не могло бути. А сина мого хлопці відтягнули на кухню. Він лежав на підлозі. У нього були переламані ноги і повністю відкритий живіт. Внутрішні органи були назовні. І я розуміла, що нічим зарадити, допомогти без лікарів не могли. Я була зі своїм Сірьожкою, скільки часу було відведено. Моєму сину було настільки боляче, він просив: «Мамо, вбий мене. Я не можу це терпіти». Крім цього, він проклинав Путіна. І це було найжахливіше, що це останні слова моєї дитини. Не про радість життя, не про те, що чогось не встиг», — з болем каже Марина.

Після трагедії Марина, її донька Яна та онук Михайло оселилися у Франції, де поховали і своїх рідних. 

«НА ЖАЛЬ, ПІД ОБСТРІЛИ ШВИДКА НЕ ПОЇДЕ»

Росіянин Ніколай Карташев наразі у київському слідчому ізоляторі, а не в таборі для військовополонених, адже слідчі зібрали достатньо доказів того, що окупант причетний щонайменше до одного вбивства у Бучі. Зокрема, 27 лютого 2022-го Карташев стріляв у цивільного — Валерія Колтунова, який працював охоронцем «Новуса».

Бучанець Валерій Колтунов

Через отримані поранення чоловік помер, але ще встиг зателефонувати у швидку допомогу. «Слідство.Інфо» від поліції отримало цей телефонний запис та з незначними скороченнями публікує його вперше:

—  Алло!

— Диспетчер 27, слухаю вас.

— Києво-Мироцька, 104Д.

— Населений пункт скажіть мені, будь ласка.

— Буча! Буча! Підстрелили! Охоронець «Новуса». Підстрелили в спину. Праву частину не відчуваю.

— Да, стріляють! У мене кров тече зі спини пізд*ц!

— Це ви собі викликаєте швидку?!

— Так!

— Є можливість доставити вас у місто Буча, вулиця Польова, 19? Там, де стріляють, «швидка» не проїде.

— Я не можу йти. У мене половина тіла відмовила. 

— Ви мене чуєте? Якщо там обстріл — ми не виїжджаємо.

— А що мені робити? Я зараз помру.

— Скільки вам років?

— 25.

— На жаль, під обстріли «швидка» не поїде. 

Про те, що Валерій Колтунов не вижив, росіянин Карташев дізнався вже в українському полоні. Він пояснює розстріл цивільного тим, що виконував наказ старшого офіцера Вадіма Цвєткова.

«За хвилини дві-три до цього радіозв’язком надійшов наказ: ті, хто в чорному — вороги, бо до цього по нашій колоні вели вогонь і деяку техніку вже підбили. Ну от коли побачили людину в чорному одязі, почали по ній вогонь», — каже Карташев. 

Окрім самого Карташева, у Валерія Колтунова стріляли й інші військові 234-го полку 76-ї десантно-штурмової дивізії РФ: Дєніс Монахов, Артьом Дєркач, Дмітрій Антонніков та Руслан Горшков.

Антонніков і Горшков – уже ліквідовані на території України як кати, загарбники і окупанти.

Загалом, за даними архівного відділу Бучанської міськради за місяць окупації в Бучі померла 381 людина. Зокрема, 281 людина загинула через бойові дії, а інші 100 — померли через хвороби і відсутність медичної допомоги. 38 бучанців все ще мають статус зниклих безвісти. Крім того, наразі не вдалося ідентифікувати 43 тіла загиблих.