Своє 25-річчя старша бойова медикиня 36-ї окремої бригади морської піхоти Руслана Нуца зустріла у російському полоні. Вона пройшла допити, знущання й катування струмом. Вона могла виїхати з Маріуполя на початку повномасштабного вторгнення, але відмовилася і почала працювати медиком.
Руслана розказує про важкопоранених та втрату найкращого друга, про евакуацію та порятунок бійців в оточеному місті, про полон – Оленівку й Таганрог, про умови, в яких перебували жінки та жорстокі тортури, про обмін полоненими та зустріч з рідними.
Під час розповіді про перебування в оточенні в Маріуполі в дівчини на очах сльози, проте видно, що Руслана з теплотою згадує ті страшні дні, коли вже до неї прийшло усвідомлення того, що живою звідти вийти є лише один відсоток зі ста. Та між собою у захисників не було упадницьких настроїв, вони жартували і підтримували один одного.
Коли розмова зайшла про полон, очі стали холодними, скляними і сухими.
“Найбільш цінним був хліб. Цього не можна забути. Ти кожну крихту беріг…”
4 ліжко місця на 40 дівчат. Сон по черзі.
“Не дай Бог, вони почують українську мову. І так було всюди, не лише в Таганрозі. Я була свідком такої картини, коли дівчинка сказала українське слово – охоронець прийшов і побив її. Дівчинка сказала слово “бильце”.”
Колись вивчений напам’ять вірш Стуса, Руслана повторювала, як молитву. Він допоміг їй і став пророчим про її життя.
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — тож і терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб'є з власної тропи. На ній і стій, і стрій — допоки скону, допоки світу й сонця — стій і стій. Хай шлях — до раю, пекла чи полону — усе пройди і винести зумій. Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався, той, що обрав тебе навіки вік. До нього змалку ти заповідався до нього сам Господь тебе прирік.
ОБМІН
Коли ми вийшли в сірій зоні, я побачила чоловіка з синьо-жовтою стрічкою. Він сказав: Розправте свої спини, ви вже вдома! – тільки тоді я зрозуміла, що я в Україні. Я впала і обійняла землю.
Після важких боїв в оточенні, після втрати друзів і пройдених тортур, Руслана не задумуючись повернулась в армію
Я повернулась після полону в армію. Я ще сильніше хочу бути тут. Сильнішою стала і я сама.
Її побратими, її друзі залишаються там, де вона постійно чула страшні крики хлопців, від яких хотіла втратити слух назавжди, щоб тільки не чути цього. Ті спогади не дають спокійно жити.
Говорити треба про всіх полонених. Зараз держава знає про Aзов, Aзовсталь… Хтось говорить про завод Ілліча? Ні. Якщо говорять про полонених, відразу думка про полонених азовців. Aле там не тільки Aзов перебуває. Всі були рівні, до останнього виконували свій обов’язок… Для мене кожен день – це каторга, бо я знаю, як ЇМ там. Чому люди мовчать? Чому людям байдуже? Як вони можуть жити, знаючи, що українці ТAМ?
