Окупанти прийшли до неї пізно вночі, звинуватили відразу за трьома статтями, помістили в камеру до вбивць і сепаратистів у СІЗО тимчасово окупованого Луганська.

Уродженка Щастинського району Луганської області Віра Бірюк у російських катівнях провела рік.

У полоні вона загадала собі повернутися додому 24 серпня — на День Незалежності України. І хоча того дня вона не поїхала додому, проте саме тоді дізналася, що «Москва погодила» її обмін.

Про страшні дні в російській неволі та про те, як окупанти шиють справи незаконно затриманим цивільним на ТОТ, пише lb.ua.

Віра Бірюк народилася в Бахмутівці Щастинського району. Росіяни зруйнували спокійне життя жінки 2014 року, коли незаконно захопили частину Луганської області. Тоді їй довелося залишити окупований Луганськ і виїхати до Сумщини.

Згодом Віра повернулася в Новоайдар і перебувала там до початку повномасштабного вторгнення.

«На той момент я не працювала, бо мама хворіла і потребувала догляду. Зі мною проживала донечка, якій на той час було лише три рочки», — згадує вона.

Звуки війни наша героїня почула зранку 24 лютого 2022 року, коли росіяни обстріляли Щастя й зарухалися в сторону Новоайдара.

«А 26 лютого нам уже оголосили, що ми тепер територія так званої луганської народної республіки. Щоправда, їхній триколор довго не піднімав ніхто. Наш прапор опустили, але їхнього не вішали”, — розповідає жінка.

Приходили через брата — військового ЗСУ, який загинув у боях за Рубіжне

З того часу сімʼя Віри Бірюк постійно перебувала під контролем окупаційної влади. Причина — рідний брат Віри служив у Збройних силах України.

«Прийшов наш дільничий з військовими. Питали за брата: де він, коли був удома? Я сказала, що брат тут не проживає багато років. Так вони приходили три рази, але оскільки не знайшли нічого ні в телефонах, ні вдома, фільтрацію ми пройшли», — розповідає жінка.

Брат загинув, захищаючи Рубіжне. У 2022 році Віра побачила трагічну звістку в телеграм-каналах. Вона поділилася відео, де бойовики «Ахмату» відзвітували Кадирову про те, що зачистили українську позицію. Кадирівці хизувалися своїми «перемогами», показуючи тіла українських військових і їхні документи. Серед убитих був брат Віри — Іван Бакулін.

Хотіли бити струмом

Здавалося б, загибель брата мала б змінити становище сімʼї Віри на окупованій території, бо саме через нього до них приходили. Але ні. Після виїзду її матері й доньки з ТОТ у ніч з 3 на 4 вересня 2023 року до неї додому прийшли озброєні військові ЗС РФ.

«Прокинулася від того, що мене хтось піднімає з ліжка. Навколо купа людей у балаклавах. Я ще подумала про себе: як їх скільки помістилося у таку маленьку кімнату? Опускаю очі, а я вся в червону цяточку — від прицілів. Вони не пояснювали, чого прийшли. Єдине, що вони стверджували, що я — укроп, шпигунка і працюю на СБУ», — згадує Віра.

На всі її заперечення не реагували, а натомість почали погрожувати тортурами.

«Після цього один відрізав кабель з вилкою з торшера, намотав його на офісний біндер, начепив мені на вухо і хотів пропустити струм. Мене врятувало, що вилка не діставала до розетки. Далі вони мене вивели на вулицю, одягли мішок на голову. Останнє, що я бачила, це білі мікроавтобуси, які підʼїжджали до будинку», — розповідає жінка.

Змушували визнати всі звинувачення

Віру відвезли до колишньої будівлі СБУ в Луганську. За її словами, тепер там ФСБ. Спустили у підвал, де вона була до 17-ї години.

«Мене посадили на стілець, руки й ноги примотали до стільця, на пальці рук примотали клеми і стали вести допит. Питання були про все і ні про що — як виїхати в Україну, які є шляхи, хто в мене в Україні, з ким спілкуюся, кому передаю інформацію і т.д.», — каже Віра.

Після допиту окупанти взяли зразки ДНК і повели Віру до слідчої. За словами жінки, не підписати звинувачень не можна було.

«Мене звинувачували в коригуванні, у державній зраді, у спробі вбивства ексголови так званого “таможенного комітета лнр” за допомогою телефона. Начальник “слідчого комітету” сказав, що я маю погодитися з усіма звинуваченнями, бо сидіти буду все одно, але скільки — залежить від мене. Єдине, що дозволили писати “вину не визнаю”», — зазначає жінка.

Того ж дня, 4 вересня 2023 року, близько сьомої вечора Віру Бірюк привезли до ізолятора тимчасового тримання Ленінського району Луганська. Співробітники ІТТ сказали солдатам, які привезли Віру, що вечеря вже була і годувати її нічим.

«Вони сказали, що можна і завтра покормити. Мене не годували з тих пір, як забрали з дому. Будь-які прохання дати води чи відвести в туалет ігнорувалися», — розповідає вона.

Далі Віру відвели на огляд. Для жінки то був дикий жах. Її змусили повністю роздягнутися й присідати у присутності чоловіків-військових. «Мало що з тебе може випасти», — коментували солдати.

Нелюдські умови в камері та «лекції від царя-батюшки»

Цілий місяць жінка провела в одиночній камері ІТТ. Там була страшна вологість: якщо коробку сірників покласти на стіл, то через пів години буде вогкою. При цьому весь час смерділо каналізацією.

«Треба брати пляшку і затикати діру в туалеті, аби стримувати цей сморід. Ну і щоб пацюки не лізли в камеру. Вода інколи була, тому коли її вмикали, треба було набирати. Кухні там не було. Весь час мене годували пюре й супами швидкого приготування, які заливали водою з-під крана», — розповіла Віра.

Кожного дня її водили на лекції до начальника цієї окупаційної установи. Віра каже, що «царь-батюшка» — саме так його називали підлеглі — пояснював їй, чому вона має любити “лнр” і росію.

«Весь час повторював, що Україна нам нічого не дала. Розповідав, що в них ціни вищі, бо рівень життя вищий. Уявляєте? Оце арифметика. Тобто орендувати квартиру зараз у Луганську коштує в середньому 30 тисяч рублів, у той час як зарплата касира в супермаркеті — 10–15 тисяч. Що я йому маю сказати? Що в них досі зруйновані ті будівлі, які ще у 2014 році постраждали? Це вони їх так берегли, щоб було що показувати чи як?» — згадує героїня матеріалу.

Віру змушували прибирати будівлю й територію ІТТ. Їй доводилося мити й підмітати адміністративні кімнати, коридори, камери утримання, двір.

«Я мало з ким контактувала там, бо сиділа сама. В основному тут не утримували за “шпигунство”, “коригування” чи за проукраїнську позицію. Багато було тих, кого хотіли судити на “народною статтею” 228 — торгівля наркотиками. Запамʼятала це назавжди. Охоронці ще казали на мене — “хоч одна без ломки”», — каже Віра.

Перевели в СІЗО

Через місяць Віру Бірюк перевели в Луганське СІЗО. Її привезли з ІТТ і протримали в боксах аж до вечора.

«Мене підняли в камеру, де вже утримували пʼятьох жінок. Серед них була дівчина зі Сватового, якій інкримінували шпигунство. Немолода жінка, якій дали рік за те, що вона після смерті чоловіка витратила його пенсію на його ж похорон, а повернути ці гроші “державі” не змогла. Ще була луганчанка, яка сиділа за наркотики. І ще дві дівчини», — згадує жінка.

Умови в камері нічим не відрізнялися від тих, що були в ІТТ. Тільки нари двоповерхові.

«Туалет — він же був і душем. Купатися нас водили раз на 25 днів. Один раз вода холодна, другий — дуже гаряча. На купання 6 людям давали 15 хвилин. Але я просто вирішила більше не ходити, бо в таких умовах усе одно не скупатися нормально», — каже Віра.

Жінка додає, що фізичної сили до неї не застосовували ані в ІТТ, ані в СІЗО. Проте згадує, що одну дівчину на допиті поливали окропом, бо вважали, що струму недостатньо. Про її подальшу долю Віра не знає.

Згодом, через два-три тижні, перевели в іншу камеру.

«Мені сказали, що я вбивця — “то йди до вбивць”. Шок. У цій камері реально були люди, які вбивали інших людей. Одна — шизофренічка, яка вбила власну дитину. Коли в неї було загострення, вона з кипʼятильниками бігала по камері і кричала щось. Друга тиждень катувала бабусю в підвалі, а потім розчинила тіло кислотою. Дуже пишалася цим, але сказала, що таких “подєльників” більше не візьме», — згадує з жахом.

До того ж ця остання була сепаратисткою.

«Це був експеримент від оперативного працівника. Мовляв, подивимося, чи вживетеся. Вона весь час цілувала портрет Путіна, співала гімн. З усіх сил я трималася, аби не розмовляти на ці теми, не провокувати їх. І мені вдалося це», — каже Віра. 

«Пропозиції, від яких не відмовляються»

Оскільки справу Віри вів цілий кримінальний відділ, їй навіть дали державного адвоката.

Цей ростовський адвокат відмовився повідомляти родичів в Україні, де вона перебуває. Мовляв, їм забороняють. Проте решту своєї роботи виконував.

«Йому вдалося прибрати з обвинувачення дві статті — за шпигунство і державну зраду. Ну от яка державна зрада, якщо я не громадянка “лнр” чи Росії? Але це мені, скажімо так, пощастило. Іншим не так», — говорить жінка.

Віра розповідає, що представники «слідчого комітету» і ФСБ пропонували утримуваним за  «шпигунство» й «коригування» додавати до своїх звинувачень інші статті — за наркотики, наприклад. Натомість менший термін або можливість потрапити на обмін. Так закривали свої справи і підвищували розкриваність. Але на практиці все було не так.

«Одній жінці обіцяли обмін, але тепер вона в Саратові. Їй дали 13 років. Дівчинка зі Щастя. Їй тоді 18 років було. Знайшли картинки в телефоні на підтримку ЗСУ. Засудили за статтею 228. Сказали: якщо не погодишся, то дамо пожиттєво. Вона погодилася — і її повезли у Москву. Мені відомо, що вона там досі й має серйозні проблеми зі здоровʼям: схопив жовчний, камені — просто видалили його. Отака медицина в Москві, 2025 рік», — каже Віра.

Повідомили про обмін на День Незалежності

Таку саму пропозицію 24 серпня 2024 року озвучили і Вірі Бірюк представники ФСБ. Вона зазначає, що весь час загадувала собі дату обміну.

«Спочатку це був Новий рік, потім День української жінки (25 лютого. — Ред.), 8 березня, День Незалежності України. І кожного разу намагалася не засмучуватися. Аж ось 24 серпня мене викликали на допит. Почали з питання “що сьогодні за свято?”. Я сказала, що тут немає ніякого. Але коли вони змусили мене сказати про День Незалежності, то у відповідь я вислухала все: що такого свята немає, що такої країни не існує і так далі. А потім сказали про обмін, ніби мене “погодила Москва”. Але натомість я маю визнати провину», — розповідає жінка.

У той час Віра з призначеним їй адвокатом готувала апеляцію на «рішення суду». Однак феесбешники сказали: якщо подасть апеляцію, то на обмін не поїде. Оскільки термін подання апеляції спливав, але Віра ще мала б день на її подання в разі обману, усе ж вона вирішила ризикнути й «визнати провину».

«9 вересня мені сказали, що їду на обмін. Я почала збиратися. Знаєте, було таке відчуття, ніби час зупинився, бо так тяглися ті останні дні й години перебування там. Одна сепаратистка сказала, “щоб я поцілувала дядю Вову” — фото Путіна. Я сказала, що, звісно, поцілую. І продовжила збиратися. Вона знову до мене: “Вєра, ти же обєщала поцеловать”. І коли я вже йшла, то відповіла їм, що поцілую Володимира Олександровича, бо в нас є свій “Вова”», — згадує з посмішкою Віра.

Вдома

13 вересня 2024 року Віра разом з іншими 22 українськими жінками повернулася додому. Жінка пройшла процес реабілітації, лікування й приєдналася до громадської організації «Нумо, сестри»: збирає та поширює інформацію про інших цивільних полонених жінок, які чекають на обмін.

«Я підтримую звʼязок з дівчатами, які ще в російському полоні. Вони там тримаються, а ми тут боремося за них разом з посестрами», — каже Віра.