На Українському ланчі під час Мюнхенська конференція з безпеки 2026 року прозвучав вірш — про тих, хто сьогодні тримає оборону миру в Європі.
Його читала Ярина Чорногуз — поетка й морська піхотинка, солдатка, яка прийшла до європейських політиків не з тезами чи резолюціями, а зі свідченням пережитого на війні.
Вона декламувала англійською власний поетичний твір «Ті, що мають загинути в бою», написаний восени 2022 року — під час українського контрнаступу, коли її підрозділ заходив у Ямпіль та Лиман.
Втім, цей вірш — не лише про той рік. Він — про війну як таку, про боротьбу за мир і усталений світовий порядок і про найвищу ціну, яку в цій боротьбі платить простий солдат.
«…Ланч був у дуже офіційному приміщенні в світлих кольорах, круглих столах та трибуною для панелі, за якою сиділи лідери 5-х держав Європи. І я дуже переймалася, що виглядатиму дивною та недоречною. А втім, я таки наважилася. В кінці свого statement сказала, що я є всього лиш простою солдаткою і поеткою, а тому наважуся прочитати їм насамкінець вірш, написаний восени 2022 року під час успішного українського успішного контрнаступу, в результаті якого наша рота, зокрема, зайшла в тоді вільний Ямпіль та Лиман. І прочитала їм англійською “Ті що мають загинути в бою», — написала Чорногуз.
За її словами, реакція була несподівано щирою: без показового співчуття, без дипломатичного шуму.
«Я побачила величезне розуміння і співчуття. І авжеж — повагу. Мій виступ з місця був останнім, тож до мене багато хто підійшов з подякою за службу і цей вірш».
Серед тих, хто підійшов, був премʼєр-міністр Нідерландів та високий представник Франції. Один із них зізнався, що поезія-свідчення іноді доносить сенси краще, ніж формальні промови.
Але за кулісами цієї «успішної історії» — інша ціна.
«Мені ж читання цього вірша у товаристві такого рівня коштувало неймовірного психічного напруження та занурення у спогади 2022-го, коли загинули мої побратими… що я якнайшвидше втекла в готель у поганому стані».
І все ж вона сказала головне:
«Я хочу вірити, вони його згадають, коли прийматимуть чергове рішення про мирну угоду і її справедливість».
Війна, яка почалась задовго до 2022-го
Ярина Чорногуз виборює Україну не з 2022 року, а від самого початку війни.
Нагадаємо її сумну історію від січня 2020 року, коли населення, вколихане популізмом, почало відкат від мови, від захисту держави…
Ім’я Ярини Чорногуз — ще у січні 2020 року стало символом іншого фронту — внутрішнього. Повертаючись із похорону свого коханого, військового Миколи Сорочука, який загинув на Донбасі, Ярина разом із подругою потрапила у конфлікт під час поїздки рейсом «Львів—Запоріжжя», коли водії увімкнули російський серіал. Пасажири мовчали, підтримки не було, дівчат висадили.
“Я зрозуміла, що більше я просто не витримаю”, – розповіла Ярина Чорногуз про поїздку з похорону свого хлопця, що закінчилася конфліктом з водіями автобуса через російський серіал.
Ця історія стала ілюстрацією того самого моменту, коли суспільство, втомлене війною, почало відкочуватися — від мови, від чутливості, від захисту держави. Коли популізм знеболював реальність, а «какая разніца» знову заходила в побут.
Одна лінія спротиву
Від автобуса з російським серіалом — до зали, де сидять лідери європейських держав.
Від парамедикині та волонтерки — до морської піхотинки, яка читає вірш на Мюнхенській конференції.
Це не різні історії. Це одна лінія спротиву.
Україну виборюють не з 2022 року. Її виборюють роками — у дрібних конфліктах, у мовчазних салонах, у відмові приймати «нормальність» чужої мови й чужої війни. І в окопах також.
Поезія Ярини Чорногуз у Мюнхені нагадала тим, хто визначає долю світу та України, що їхні рішення впливають на життя тих, хто йде у бій з агресором заради відновлення миру. Якщо західні політики справді згадають цей вірш під час ухвалення рішень, він не був прочитаний дарма.
Ярина Чорногуз. Ті, що мають загинути в бою
ті, що мають загинути в бою
мають занадто ясні очі
на війні ніхто ніколи не вирішує загинути в бою
(це нікчемна книжна романтика), однак…
якщо вже говорити про таких, то
—
я аж занадто добре відчуваю їх
їхня поява в твоєму житті схожа
на осяяння, таке ніби “ага, ось і ти”
щойно вони по твоєму погляду
бачать, що ти знаєш, хто вони
і як підуть вони
починають з тобою розмову на рівні серця
а розмови на рівні серця — вони завжди ні про що
і часто промовляються, як мовчання,
—
ви подаєте знаки, обертаючись
ідучи за спиною один в одного, щоб ворог не почув
розмови мовою серця схожі на дубове листя
—
навряд є щось тривкіше й вічніше, аніж воно
аніж його мовчазна присутність
серед літа, що так само піде в землю
аж до наступного забуття
так мовчать, з тобою розмовляючи
ті, що вирішили загинути у бою
так розмовляють, мовчачи, з тобою ті
що вирішили загинути у бою
ти оприявнюєшся їм, як істина
вони оприявнюються, як істина, тобі
і в бажанні сказати, що нема на цілій землі нічого
важливішого, ніж він
—
ти не маєш влади зупинити хоча б на мить час
ти безсила, ти не можеш нічого дати йому
крім мотузки від свого серця
все одно
вони відчувають твоє знаття, хто вони
краще, ніж власне тіло
і в несвідомому бажанні загинути першими вони
проявляють свій єдиний страх
—
краще осліпнути, краще не бути
краще будь-що
—
тільки б не пережити смерть того
чиє серце тримає їх за світ, ніби
невидима срібна шпилька
тільки би бути першими…
і на конвеєрі смерті, в який загрузила нас уже мертва
росія
ми не відпускаємо один одного навіть у небутті
“і хай небуття не розлучить вас”, так…
кожен раз ти хочеш помилитися
у ясноті цих очей
очі тих, що вирішили одного дня
загинути у бою
завжди ясніші, ніж в інших
