Уже тисячу років тому Київ розмовляв українською – неспростовні наукові факти


Відкриття та вивчення графіті Софії Київської, залишених на стінах собору у XI—XVIII століттях, стали справжньою науковою сенсацією.

Текстові написи, малюнки і цифрові знаки допомогли не лише точно встановити вік храму, який було закладено у 1011 році, а й беззаперечно засвідчили, що вже тисячу літ Київ, осердя України-Руси, розмовляє саме українською мовою.

Прикладами суто українських граматичних ознак графіті є, зокрема, написання імен: Володимир, а не Владімір; характерне для української мови закінчення «-ові» «-єві» – Лазореві; типово український давальний відмінок – ПавлОВИ; закінчення «о»Петро, Марко, а не Марк; кличний відмінок – Фоко; дієслова минулого часу із закінченням на «в» — ходив, писав, молив, а не “ходил”, “писал”, “молил”.

Софія Київська вже багато пережила та побачила на своєму віку. І нині, на неї зазіхає давній окупант України, який ще й досі намагається переконати світ, що не існувало ні української мови, ні самої України. Адже втрата Софії для Москви – втрата Кремлем усієї украденої в України історичної й духовної спадщини Київської Русі.

Софійський собор – не просто унікальна пам’ятка історії та культури, заслужено включена до переліку світової спадщини ЮНЕСКО. Софія Київська – це кафедральний (головний) собор Київської Русі, символічний центр усієї православної віри Володимирового Хрещення (включно з нинішньою територією Російської Федерації). Подібно до того як міфи “Рускаго міра” розбиваються об той незаперечний факт, що Київ був заснований на пів тисячоліття раніше Москви, так само Російській церкві складно пояснити, чому Руссю-Україною має правити Патріарх Московський, якщо кафедральним собором Русі була і залишається Софія Київська.

Розшифровка софійських графіті розпочалася у 20—30-х роках минулого століття, проте матеріали тих перших досліджень було втрачено в роки Другої світової війни. Новий етап наукових пошуків започаткував у 1944-му відомий російський археолог та історик академік Борис Рибаков, який прибув до Києва у складі комісії, що мала оцінити збитки, завдані окупантами пам’яткам в українській столиці, зокрема і всесвітньо відомому собору. Під час його огляду учений розкрив з-під олійних малювань частину графіті у вівтарній частині, Георгіївському та Михайлівському приділах.

23 роки присвятив прочитанню настінних написів, а це тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу, український історик та археолог, автор понад 150 наукових статей Сергій Висоцький. У 1998 році у своїй останній книжці «Київська писемна школа X—XII ст.», у розділі «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові» він зробив наголос на українськості графіті.

Раніше про староукраїнську мову казали як про таку, що почалася з XIV століття. За радянською концепцією, у триєдиного народу, що розпався після навали монголо-татар на українців, білорусів та росіян, була спільна мова. І тільки під впливом загарбників починають формуватися сучасні українська й білоруська, а російська начебто зберегла риси давньоруської мови.

Насправді давньоруська мова — вигадка.

Філологи якщо й кажуть про спільну старослов’янську мову, то це про ту мову, яка побутувала ще до розселення слов’ян на початку нашої ери, але аж ніяк не в XI—XII століттях.

З 2006 року графіті (вони збереглися фактично в усіх храмах Київської Русі, їх багато в Чернігові, в Галичі) досліджує доктор історичних наук, заступник генерального директора з наукової роботи заповідника «Софія Київська» Вячеслав Корнієнко. 

Спираючись на неспростовні наукові факти, він стверджує: вже в XI столітті кияни розмовляли й писали українською, або, правильніше сказати, староукраїнською».

І хоча вона частково відрізняється від сучасної мови, все-таки містить основні риси, притаманні мові Котляревського і Тараса Шевченка.

«Господи, поможи рабу своєму Павлові, Петрові, Ставрові…»

— У Софії Київській виявлено понад сім тисяч графіті, — каже Вячеслав Корнієнко. — Наші предки розписувалися на стінах храмів і не вважали це якимось злочином, хоча таке видряпування було заборонене церковним статутом Володимира Великого. Стіни собору, фрески вони сприймали як візуальну книгу. Розписи храму — й справді Біблія для неписьменних, на стінах церков люди бачили те, чого не могли прочитати, тож до фону, тла фресок, ставилися як до полів книги, на яких роблять замітки.

Як зазначає дослідник, із тисяч графіті складно виділити найцікавіші, бо кожен запис — голос епохи, історія з життя князів, ченців, простого люду.

— Автори графіті абсолютно різні, — продовжує історик. — Свої автографи на стінах Софії залишили й майстри — низка написів виконана по сирому тиньку ще до того, як храм розписали. Ми точно знаємо імена двох майстрів — Георгія і Кіріяка, які оздоблювали собор. Вони молилися тут і записали свої молитви на стінах. Це була традиційна для грецької епіграфіки формула «Господи поможи рабу своєму» і далі вказувалося ім’я людини, яка потребувала допомоги.

Те, що на стінах писали священики, підтверджують графіті, знайдені у вівтарі.

— Дехто навіть залишав свої імена, наприклад «Георгій монах писав» чи «Яків монах писав», — наголошує Вячеслав Корнієнко. — Певно, вони вважали, що молитва, написана на стінах храму, — вічна, постійно звернена до Господа і буде звучати, на відміну від усної, одномоментної молитви доти, поки стоїть храм.

У книжці Сергія Висоцького «Давноруські написи Софії Київської XI—XIV ст.» відтворено молитовний напис «Господи помози рабу своєму Павлови», де ім’я звучить у типово українському давальному відмінку «ПавлОВИ».

— Багато графіті з характерним для української мови закінченням «-ові» «-єві», — зазначає історик. — Наприклад, «Господи поможи рабу своєму Лазореві». Це третя чверть XII століття. Формула «Господи поможи» канонічна.

Люди бачили її, скажімо, на печатках, вона була не-змінна, а ось ім’я варіювалося, його не завжди писали так, як вимагала церковнослов’янська мова (мова писемності і богослужіння на великій території від Балкан до Новгорода, що сформувалася на основі праць Кирила і Мефодія), а так, як звикли говорити. Тож писали не Даниїлу, а Данилові, не Петру, а Петрові, Дмитрові.

Або ж Луці (тут маємо перехід «к» в «ц» у повній відповідності до сучасного правопису), Ставрові, Нестерові, Федорові, Мареві, Володимирові. Характерно, що на всіх софійських графіті написано саме Володимир, а не Владімір, як у російській мові.

— Так само в XI столітті зустрічаємо імена в називному відмінку із закінченням «о», як у сучасній українській мові — Петро, Марко, а не Марк, Данило, а не Даниїл, — каже Вячеслав Корнієнко.

Завдяки графіті ми знаємо імена й прізвища, які носили наші предки у середньовіччі, — Стефан, Трохим, Жизнобуд, Михайло Домосід, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Олекса Хавзійко, Ігнатій Маєстат, Ілля Копилович, Тудор Туубинов, Іван Янчин, Тудор Борзятич.

Тепер ми знаємо, що прізвища чи прізвиська з’явилися в XI столітті, а не в XIV—XV століттях, як вважалося раніше. Цікаво, що в ті далекі роки люди дотримувалися правил написання. Біля ікони св. Фоки невідомий автор залишив звернення, в якому використав кличний відмінок «Фоко», і просив допомогти «у морі».

Прикладів суто українських граматичних ознак графіті XI—XIII століть чимало. Наприклад, дієслова минулого часу із закінченням на «в» — ходив, писав, молив; дієслова із закінченням на «ти» — писати, долучити; закінчення «у» в родовому відмінку однини слів чоловічого роду — спору; м’яке «ц» наприкінці слів — чернець, Валерця тощо.

Більшість середньовічних графіті написано церковнослов’янською мовою української редакції та грецькою. Якщо говорити про пізніший час — XV—XVII століття, то, крім написів староукраїнською, збереглися ще й графіті вірменською, польською, німецькою, латинською, чеською та англійською.

Джерело

Donate to Myrotvorets

3 коментарі до “Уже тисячу років тому Київ розмовляв українською – неспростовні наукові факти

  1. [email protected]
    Дякую В’ячеславу Корнієнку за дослідження подад семи тисяч графіті та неперевершений науковий доробок! Авторські екскурсії є одними з найкращих! Бажаю нових звершень і відкриттів в українській історії!

  2. Там где вы пишете “Владимир а не Владимир” наверно имеется в виду “Володимир” через “о”,как на киевских монетах? Это наверно опечатка?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *