Такі вони, герої. Інтерв’ю з головним сержантом роти, позивний Ферум – батя для побратимів, безвідносно до віку підлеглих.

Як я казав: у вас, хоча пісюни по коліна, але я для вас батько, а ви для мене — діти…- Ферум.

На інтерв’ю вони прийшли удвох: сам Макс Ткаченко — схожий на Рассела Кроу у ролі генерала Максимуса харизматичний чолов’яга з хитринкою у очах — і його дружина Олена — вчителька початкових класів, його кохана і друг у одній персоні.

Обом по 47; поводять себе так, ніби одружилися ще немовлятами і досі не можуть одне на одного надивитися. А тут ще й Максова коротенька відпустка…

– Я ніколи у своєму житті інтерв’ю не давав, – пояснив Ферум – то дружина вирішила піти зі мною, може щось підкаже…

“Чудово, – зрадів журналіст “Цензора” – тоді частина питань перепаде Олені, це бесіді буде лише на користь”.

Так і вийшло. Макс розповідав про свій яскравий і важкий воєнний шлях, про загиблих, поранених і власні поранення, про новобранців, яких йому доводиться готувати до “нуля”. А Олена додавала тих важливих деталей з їхнього сімейного укладу та листування, без яких життя Ферума на фронті є неповним.

А почали з питання, яке я зазвичай у своїх інтерв’ю з військовими відкладаю на потім. Але тут цікавість виявилась сильнішою.

– Максе, а чому Ферум? Єдине пояснення, що спадало на думку, – у дитинстві ви захоплювалися хімією. А як насправді?

– Насправді цей позивний дали дружина з донькою. Я все життя займався спортом, бойовими єдиноборствами. Багато чого було в житті. І колись донька сказала: тато, як би тебе не били під коліна, ти завжди встаєш, бо ти – як залізо!

І коли треба було брати собі позивний, моя дружина кохана каже: може тобі Айрон? Ти ж залізний, реально – ти залізний. Я кажу: та, Айрон — то якось банально. А потім вона каже: Ферум, залізо. І воно одразу прижилося. Подібного позивного я ніде не чув. Буває, знайомимось із хлопцями з іншого підрозділу, я називаюся позивним, бо до нього вже більше звик, ніж до імені. А вони кажуть: о, чули, чули про тебе.

– Феруме, то ким ви працювали до війни?

– Фарбував машини. Потім перейшов на ремонт лобового скла, вклейку скла – на СТО працював. Був свій бізнес у Дніпрі, а потім уже в Києві працювали.

Вже на війні Феруму не раз довелося згадати про довоєнні вміння

– До початку повномасштабної мали уявлення, що будете робити, якщо почнеться велика війна?

– Зовсім ні. Я до останнього не вірив. Дружина казала: буде війна — а я не міг це зрозуміти – як це так, у двадцять першому столітті, і буде війна у нас? Це не вкладалося у голову. Ми тоді з дружиною ще зустрічалися. І от вона дзвонить і каже: Максиме, війна. А я спав міцно – ні вибухів, нічого не чув. До кінця повірив лише пізніше – коли вже почув ті вибухи.

– Скільки знадобилося часу, щоб сприйняти велику війну як те, що трапилося?

– Я швидко прийняв. Одразу прийшла ненависть до ворога – бо напали на твій дім. Я за природою – власник, ревностно ставлюся до свого. За своє я уб’ю, тому пішов у військкомат. Дружина, якщо чесно, не пускала.

– Тоді питання до дружини. Що казали чоловікові, Олено?

Олена: Як і будь-яка мати, будь-яка дружина – звичайно, страх за близьку людину. Розумієш, що хтось має іти захищати твою країну, твою землю. А з іншого боку, як нам притаманно, крутиться в голові думка, що це має бути хтось – але не твоя рідна людина.

Але поміркували і вирішили, що все ж таки треба йти. Максим дуже хвилювався. Він не міг себе стримати, більше ні про що не думав – тільки був переповнений оцими почуттями: напали на моє, на мою землю, я маю захистити тебе тут, щоб у Києві принаймні, містах центральної України було більш-менш тихо.

– Отже, Максиме, ви пішли до військкомату…

– Дружина з донькою поїхали до Польщі, а я наступного дня – бігом до військкомату. Але по дорозі до військкомату стояв військовий і направляв у садочок, де Дарницька ТРО. Зайшов туди – черга знов-таки, не приймають нікого. Я вперше прийшов – ні, вдруге – ні. Ну, думаю, потім якось піду. Це була п’ятниця. Думаю, піду у понеділок. І лежу у себе (а я допомагав якраз барикади будувати) — і тут голос зсередини: іди зараз. А я – віруюча людина і вважаю, що це святий дух так сказав. Приходжу – знову багато людей. І от виходить людина і називає списки по 10 людей. А останній був Короленко, і людина була відсутня, я одразу кажу: там помилка, не Короленко, а Ткаченко. – Да? – Да, да. А у мене військовий квиток зі мною завжди….

– …А вам пальця до рота не клади.

– …Я одразу туди зайшов. Маленьке типу навчання було, це була шоста рота, нас готували, як танки палити, тому що думали, що ворог просунеться далі. Але невдовзі все помінялося. Спочатку поїхали на Дніпропетровщину, там полігон був, типу злагодження. Ну, таке — походили, покопали. Будь-яке злагодження класне, але…

– …не дає жодного уявлення того, що буде в бою.

– Так. Потім – на Донеччину. Перші бойові зіткнення у нас вийшли у Богородичному, це перед Святогорськом, він називався Шервудський ліс. Ворог був у Богородичному, а ми – на краю цього лісу, лісопосадки. Я вже був тоді командиром відділення, і ми з хлопцями стояли на краю цього лісу. Через город у нас був вже ворог, в селі стояв. Але через те, що перед нами дерева, вони нас погано бачили. Сенсу стріляти в нас немає – у нас немає сенсу в них стріляти. Періодично міномети по нас працювали, інколи і дуже часто. А потім якось Господь милував. Коли ми заходили вже на штурм – тоді якраз по всій лінії фронту гнали ворога – вони підпалили хати як прикриття – і вночі ворог відступив. Вони кинули техніку. Потихеньку ми потім просувалися. Найбільш сильні зіткнення були у Білогорівці Луганської області. Завдяки мужності хлопців ця Білогорівка досі тримається, ворог її не може взяти. В новинах мало приділяють уваги самій Білогорівці і тій водокачці, за яку… навіть не знаю, скільки полягло хлопців. Дуже-дуже багато. І тоді ще нам щастило. Не було ще у ворога скидів як таких, дронів було мало.

– Багато в чому війна була інша.

– Так. Оскільки ми ТРО, то завжди придані, і як такої зброї у нас нема. Що там – гранатомети, труби, трохи мінометів. А так – тільки стрілецька зброя.

– Коли на війні у вас з’явилися ці командирські функції?

– З самого початку. За військовим квитком я був командиром відділення ще коли служив в армії. От на війні і кажуть: ти за військовим квитком – командир відділення, а там хлопці – звичайні солдати. Отже, так і буде. Але вийшло так, що на початках терки були дуже сильні. Тому що всі дорослі, всі самі поприходили. Але потім все згуртувалося. Як нам казали, ферумцям краще пальця в рот не класти. Тому що ми були один за одного. Якби хтось, не дай боже, щось ляпнув на одного, то інші б пішли, просто голови попроламували.

– Коли взимку 2023-го ви прийшли у другу роту Дарницької ТРО, з вашого боку, наскільки мені відомо, була вимога, що це відділення з вами і залишається. Тобто – один за всіх і всі за одного.

– Так. Коли ми приїхали з Луганська на ротацію, то шосту роту розформували. Нас розкидали, кого в мінометку, кого в п’яту роту, кого ще кудись. І я почав ходити, писати рапорти, разом з хлопцями, щоб нас перевели всіх до однієї роти. Нас перевели в п’яту роту. Ми там всі разом зійшлись. А потім її теж почали розформовувати. Командир другої роти прийшов і каже: вас все одно будуть розформовувати, хто куди. Повертається до мене: Ферум, я за тебе знаю, що ви ідете тільки комплектом. – Так, ми не ділимося ніяк, тільки разом. І перейшли так само — цілим відділенням в склад роти.

– Важливе питання: що для вас командувач підрозділу має розуміти та робити насамперед?

– Думати про людей. Це передусім. Мої хлопці не дадуть збрехати: куди б нас не посилали, я завжди ішов першим. І навіть коли ми були у Білогорівці на цих горах, я сам бігав між позиціями. Хоча командир відділення не повинен цього робити. Там взагалі жодна людина не ходить одна, тільки з кимось. А я бігав сам, тому що мені так було простіше… я вважав себе вже тоді батьком хлопців, хоча вони і старші. Як я казав: у вас, хоча пісюни по коліна, але я для вас батько, а ви для мене — діти…

– Спитаємо у дружини: Олено, звідки у нього оце ставлення?

Олена: По-перше, він по життю такий – батько. У всіх сенсах. Лев за гороскопом. І завжди така людина, яка покриває інших, він дуже турботливий. Навіть у побуті зайвий раз не дасть тобі щось зробити, все передбачає, щоб у тебе була безпека на всіх рівнях, розумієте? І коли він пішов, я так і розуміла, що він для своїх хлопців буде батьком. Тобто він краще щось зробить сам. Тому що, на жаль, у нього є таке: мені себе не жалко, якщо зі мною щось трапиться, це не страшно. Головне – щоб не постраждали мої люди.

– Скільки ви з донькою пробули у Польщі?

Олена: Макс, як тільки сказав, що іде на фронт, я вирішила повертатися. За фахом я вчитель початкових класів, тоді вела уроки з Польщі, і якраз так збіглося, що у мене закінчується навчальний рік онлайн, і він мені дзвонить: я, мабуть, буду іти. І я кажу: все, дівчата, ми виїжджаємо. І ми повернулись в Україну. Тому що я розуміло, що не дай бог що – ми можемо більше ніколи не зустрітися. Тому я повернулася з донькою, провели. Звичайно, були постійно… не сказати, що це були тривога. Тому що це нервові зриви, постійний стрес. Як моя мама казала: у тебе одна дорога, у мене сім доріг.

Тобі здається, що там на кожному кроці небезпека. Хоча воно так насправді і є. Коли вони виходили на позиції і ти з новин розумієш, що там постійна небезпека, що у ворога перевага на всіх рівнях, що хлопці майже не захищені – це був такий стрес. Ти постійно на пігулках.

Ферум: “Олена – моя опора і мій тил”

– Максе, на яких напрямках цієї війни вам довелося бути?

– Ми воювали у Білогорівці – раз. Потім – Кремінна. Діброва. І зараз це – Лиманський напрямок. Зараз от кажуть: ротація, ротація. Та ні, ротацій не буває. Зараз уже про це все можна забути.

Найважче було у Діброві. Дуже великі втрати. Я там втратив своїх хлопців. Це два друга, вони разом прийшли – Апач і Чех. І втратили їх у одній спайці: Апач Чеха витаскував разом з іншими хлопцями. Всі інші затрьохсотилися. Там дуже важко було.

Двоє найкращих друзів, які прийшли разом і загинули, рятуючи один одного

– Я правильно розумію, що днями, вже у відпустці, ви їздили до обох на роковини?

– Так, бо вони загинули 23 січня вранці. Оце якраз до обох з’їздив. Плюс ще четверо хлопців з нашої роти.

-Назвемо їх, бо такі тексти залишають пам’ять про людину.

– Я позивні назву, їх всі знають. Це — Чех (він, до речі, був викладачем в університеті у 26 років), Апачі, Динамо і Футбол. Це ті, хто в той день загинув. Футбол – гравець нашої футбольної команди, звідси і такий позивний. Всі хлопці один одного рятували. Ніхто не думав, що ось, треба дочекатися евакуації…Ні, хватали – і тягнули. Але дуже сильний тоді був обстріл. Я не забуду той день, тому що я по рації якраз тільки вийшов, і вони мене замінили. І вийшло так, що я на відпочинку, але чую по рації крики, воплі. Я одразу вже вдягнувся повністю, взяв додатковий БК до підствольного гранатомета. Їжу взагалі не брав. І коли приїхали в Серебрянський ліс, мене привезли, до мене знайомий медик підходить: Ферум, заспокойся, тримай себе в руках. – Хто? – Чех – 200.

– Ох.

– Я на весь ліс просто орав, тому що для мене вони саме як діти були. У мене вже все, кришу зірвало. Кажу: бігом, поїхали туди на позицію, на самий нуль. Під’їхала емка, я застрибнув туди. Водій щось забарився, я пересмикнув затвор, направив на нього автомат і кажу: якщо ти зараз не стрибнеш до машини і не поїдеш, я тебе нах*р застрілю. Ми доїхали до КСП, я зістрибнув, забігаю до КСП, коли командир роти каже: Ферум… – Хто ще? – Апачі.

Все. Я мовчки дивлюся – лежить ще ящик із вогами. Забираю мовчки собі і пацанам, які зі мною, один з нашої роти, а два – придані. Командир роти каже: по тій дорозі зараз неможливо під’їхати, вона обстрілюється. – Я знаю стежку, де можна обійти потихеньку. Пацанам кажу: якщо хтось відстане від мене, я його або пристрілю, або чекати не буду – мені все одно.

Прийшли на позицію. Ворог від нас був у 60 метрах, окопався від позиції. Всю ніч я тягав колоди повзком. Якраз мороз був. Колоди здоровенні, по 3 метри. Це поки хлопець, мій напарник, сидів у еспешці, слідкував за ворогом, перекривав діромаху від міномету. А я зранку обложився набоями – і почав в той бік накидувати. Я не скажу, що герой – скільки їх там завалив, цих уродів, не знаю. Але я нарахував 12 ерпівішок, що проти нас працювало і по нас жахнуло. Напарник каже – більше 15. Під ногами розірвалася одна граната, друга граната. Тоді мене контузило і поранило.

 Після першого поранення

Розбомбили нашу позицію. Під*ри обійшли нас ззаду, тому що почув крики, виглянув у бійницю – і бачу: ворог буквально у 4 метрах. Направляю на них автомат і у мене клине. Я назад. Мені у віконце ця граната влітає, але добре, що не сильно поранило.

– Куди саме поранило?

– Мені прилетіло у голову, в руку і в ногу. До речі, у мене голова везуча – у мене три поранення у голову. Але Господь Бог врятував. У Боровій я получив останнє дотепер поранення – в голову прилетіло.

– Олено, як вам чоловік повідомив  про поранення?

Олена: Я не скажу, як повідомив. Але коли він був уже у Харкові, майже скрізь, куди він потрапляв з пораненнями, його приходилося утримувати і майже насильно лікувати.

– “Доктор, я здоровий”?

– Так. Останній раз я дзвонила його куму і кажу: зроби щось. Він дзвонить і каже: я тебе у психушку закрию, якщо ти не заспокоїшся.

– Високі стосунки.

Олена: Це кум йому так сказав, бо я попросила. Це було неможливо – людина взагалі не розуміє, що ці поранення треба одразу пролікувати. Він такий в цьому сенсі – неспокійна людина.

Макс: Був ще такий смішний випадок — це коли третій раз в голову прилетіло. Я заходив на позицію і дружину попередив, що днів на 7 десь зайду, плюс-мінус. І як раз ми чотири дні на позиціях були – і на п’ятий зранку мені в щелепу куля прилетіла. Я їй дзвоню: Оленочко, привіт. – А чому ти так рано вийшов? – Трошечки “триста”. Вона каже: куди? – Знову у голову. – Краще б тобі в руку чи в ногу прилетіло, ти і так притрушений, а тут в голову прилетіло! І одразу приїхала до мене (щасливо усміхається. — Є.К.).

Третє поранення у голову

– Сміх сміхом — а ми говоримо про смерть.

– Так всі військові, які певний час були на війні і бачили смерть, у них всіх щось не на місті. І до смерті всі ставляться по-іншому, ніж цивільні люди. Я їй відправляв відео з позицій, там де міномети стріляють, а я каву п’ю, розповідаю, який це чудовий день, як сонечко світить.

Олена: Викладав з гільз сердечка…

– Максе, у 2024 році ви пройшли сержантські курси у Великій Британії…

– Вони ішли 5 тижнів. Чесно, єдине, що я там почерпнув, що потім стало у пригоді, це планування операцій. У них це дається. Але до України воно не дуже підходить. Закінчилось усе тим, що вони на мене показують пальцем і кажуть: псих. Бо я чесно кажу, що якби ворог напав на вашу країну з вашими планами, він би вас захопив за один день. Серйозно. За один день. Там воно не підходить під наші реалії.

– Натівські стандарти під наші реалії цієї війни не підходять?

– Зовсім. Зовсім.

– А лише ви такої думки, чи так вважають і ваші колеги?

– Цієї думки саме бойові сержанти. Нас питали: а хто брав участь у бойових діях, саме як піхота? Нас чоловік 8-10 з 80 підняло руки. Вони, інструктори, кажуть: ми розуміємо, що ми вас сильно не навчимо. Це ми повинні у вас вчитися.

Знаєте, яка найкраща підготовка? Це бойова бригада, бойовий батальйон. Не відправляти людей у Британію, Німеччину, Францію чи ще кудись, а робити на базі батальйону навчальні центри. Припустімо, наш командир батальйону дуже по-умному зробив. Я до і після Британії навчав хлопців, які приходили з учебок. Вони ще тиждень, 7-10 днів, навчалися у нас. Ми ділилися своїм досвідом. І вони також кажуть: мовляв, ми від вас взяли набагато більше, ніж те, що там вчили.

Є у нас також навчальні центри. Але в них насправді (і про це це нехай не розповідають по телебаченню) дуже мало бойових сержантів, офіцерів, які пройшли горнило війни; які були поранені в окопах, з землі підіймали кусочок хліба, ковбаски або сухпайок, який миші пожерли. Коли ти копирсаєшся у цьому гниляку, щоб дістати собі щось поїсти, або водичку ту тягнеш у спеку по мікроглоточках… Оці хлопці бойові навчають нормально. А у навчальних центрах – хлопці типу “я інструктор”. Він задовбує хлопців бігати у бронежилетах, умирати, копати. Чуваче, мені не потрібно, щоб він у тебе спину зламав у бронежилеті, потім прийшов до мене і одразу сказав: мені на ВЛК, мені до лікаря!

Багато такого пацанів вчать, що на голову не налазить. Я кажу: пацани, забувайте. Треба робити отак. Ще на початку війни мені один з колишніх бойових офіцерів сказав: якщо хочеш вижити, вмій бігати, копати і не бухай. Оце ти будеш живий. Всі кажуть, що найперша зброя – це лопата. Як ти закопаєшся, так воно і буде. Моє відділення, поки були всі цілі, ми копали всюди повністю. Неважливо, це біля Білогорівки, де гори з крейди. Ми в них тунелі змогли зробити. Це те саме, що той граніт довбаєш. Або як в Кремінній були, в Серебрянському лісі, де, як тільки обстріл пройшов, ці всі окопи засипались. Якщо трошки є часу, що нічого не літає, одразу починаємо копати, копати і копати, не жаліючи себе. Якщо ти ідеш на одні позиції, там по коліно всього окопчики ледь-ледь, то у нас – з головою. І постійно маскувати. Дуже мало хто приділяв уваги маскуванню. А зверху одразу нас видно ворогу. Тому ми на своїх позиціях закопувались, і я просив наших дронщиків: найдіть нас. Кажуть: ми вас не бачимо. Якщо ви нас не бачите, знаючи, де ми знаходимось, то ворог нас теж не бачить!

Робили хибні позиції. Звідти з міномету постріляли – і одразу тікаємо. Це рух, завжди швидкість.

Тому досвіду дуже багато. Якщо робити навчальні центри, то треба робити їх з інструкторів, які займалися штурмовими, диверсійними діями. І так само – з сержантів, офіцерів-окопників, які тримали позиції. Одна справа, ти штурманув позицію і пішов, а інша – туди зайшли хлопці, які тримають оборону.

– Слухаю і думаю: як виходить, що з людей, які фарбували машини, виходять такі мислячі командири?

– Навіть не знаю. Я себе не вважаю гарним командиром. Звичайна людина. Я теж творчий, завдяки дружині почав малювати. Хоча 30 років не тримав пензля.

Олена: Він у дитинстві малював і я малюю. Кажу: сідай малюй, ти можеш. Тому що це розвантажує психіку.

– Вона у мене командир. Каже: сиди там командир, а тут –я у тебе командир. Я не проти.

– Питання від усередненого тилового читача: чим займається головний сержант роти ЗСУ в реаліях війни? Ваш погляд на вашу посаду.

– Я скажу так: командир роти – це командир роти, це ясно, командир. А головний сержант роти – це татко. Який ж*пу занесе і піклується. Головний сержант роти має завжди думати про всіх: як вони виходять, як вони заходять. Навіть коли хтось з хлопців виходить, то я їх проводжаю, навіть якщо четверта ранку, друга ранку. Так само — зустрічаю. Маю налагоджувати побут і привчати хлопців, щоб всі були одною родиною.

– Ви зараз головний сержант якої роти?

– 112 бригада, 126 батальйон, Друга стрілецька рота.

– Готуєте новоприбулих?

– Зараз їх нема. А коли приходять…Всі люди різні. Головне – їх налаштувати; тому зараз, прибувши сюди і зайшовши до військкомату — повідомити про прибуття у відпустку – я подивився на цих людей. Майже у всіх – згаслі очі. У цих людей в думках: нас пригнали сюди і нас вб’ють обов’язково. Треба пояснювати, розповідати їм, що ворог гине так само. Не треба боятися. Коли мої хлопці – останній призов, що тренував – прийшли з бойових, вони такі: вони лізли, ми завалили. Всі такі на драйві. Кажу: ну що, страшно? – Спочатку страшно, а потім, коли пішла движуха, то все нормально. – Хочеться ще їх нищити? – Так!

– Круто.

– Постійно треба з ними розмовляти. Постійно. Я можу і вночі заїхати до них, поспілкуватися, можу вдень заїхати. Якщо щось по-волонтерському приходить, я одразу: хлопці, ось це є. Намагаюся, щоб це була саме родина. Якщо одні ідуть на позиції, то інші займаються облаштуванням в будинках, в побуті, готують їсти. Щоб коли хлопці повертаються, була гаряча їжа, нагріта вода, що попрати, помитися – це дуже зближує хлопців, що все разом. Нема такого, що це тільки моє, не чіпайте нічого. Ні. Так само – постійні навчання. Поїхати постріляти. От останнє мені і хлопцям сподобалося. Ми поїхали не вдень, а під вечір. День перетікав у ніч. Оцей проміжок часу – це коли ворог найбільше насувається по сіряку. Вони постріляли з різних ракурсів, я їх там поганяв.

– Якими були ракурси?

– Вони просто запалювали свічку, ставили десь подалі, за якимось листом заліза, начебто це ворог стріляє – точечка. І вони намагалися в неї влучити. Хлопці розуміють, що це їм потрібно. Це їхнє життя.

– Окрім стрільби, що ще входить до вашої підготовки?

– Да все. Стрільба, кидати гранати. Вони всі в броні, в касках пішли кидати гранати. Я у звичайній одежі — хоч так і не зовсім можна робити. Вони це бачать, і руки у них трясуться. Кажу: хлопці, нічого страшного, якщо ви зараз погане кинете гранату, то вас лише посіче, нічого страшного. А от я задвохсотюсь. У них руки ще більше трясуться. Я ж їм показую, біля них гранату знімаю чеку, кидаю і кажу: нічого страшного. Потім вони вже: дійсно, класно.

Або кажу: тримайте міцно зброю, тому що якщо її поведе у бік, ви вб’єте мене. І вони теж мандражують – але ти показуєш, що нічого страшного немає. Якщо ти дотримуєшся певних правил, нічого з тобою не станеться.

– Які це правила?

– Ніколи не направляти зброю на побратима. Направляєш тільки туди, куди збираєшся стріляти. Ти маєш знати постійно, чи є у тебе патрон у патроннику чи немає. Слідкувати за зброєю своїх побратимів. Тому що часто буває, що побратим іде, і запобіжник у нього зачепився, і він не бачить. Але мало чи що – палка раз на рік теж стріляє. Ти маєш передбачати на 10 кроків вперед, все контролювати. Недарма кажуть, що ті, хто брав участь в боях, повертаючись сюди, не можуть розслабитись.

Постійно контролюєш себе. Всі військові постійно контролюють небо, землю, кущі. Велике скупчення людей – і ти вже відчуваєш напруження, відчуваєш загрози усіх сторін. Буває, що може зірватися. У мене теж були зриви. Але я перед людьми вибачаюсь, що це ненавмисно. Треба себе стримувати. Це дуже важко. Треба менше дивитися новини.

– Чому?

– Бо у тебе просто зриває дах. Коли ти тут, тобі хочеться повернутися туди. Коли там – хочеться повернутися додому. Треба знайти якийсь баланс. Дуже важко потім приходити до тями. Але цивільним не треба нас боятися. Бо завдяки ТЦК люди бояться військових. Я пам’ятаю, коли нас обіймали, дякували. Зараз такого немає. І ви ж бачите, я сиджу не у військовій формі. Це не через те, що я когось боюсь. Я нікого не боюсь. Я це для того, що не хочу лякати цивільних собою. Бо вони напружуються.

– Мене такі люди щиро дивують. Це ж як два плюс два: ти тут можеш сидіти у кафе, бо там людина у формі тебе захищає. І якщо людина з фронту приїхала до рідного міста, значить вона або у відпустці, або по пораненню, або треба щось відвезти, привезти – відпустив командир. Як таке можна лякати? – У мене навпаки – теплішає на серці, коли я бачу військового. Неначе дві різні нації…

– Так воно і є. Хоча багато чого військові не можуть розуміти. От ми дивимося, як поліцейські їздять на пікапах, які їм тут взагалі не потрібні. То що, для поліції у нас найкращі машини, а ми збираємо на автівки по копійці зі своїх зарплат? Всі думають: о, військові, получають 100 тис. А скільки з них уходять на машини? Шалені гроші. Пальне на наші машини ми з хлопцями купуємо на АЗС. Не в батальйоні. Тому що ця солярка – неможливо, одразу уся паливна летить. Всі запчастини купуємо. Бо інколи не дивишся, ямка не ямка, ти летиш, бо зараз по тобі прилетить.

Треба РЕБи. Їх немає, бо вони шалені гроші коштують. На кожну ЩО САМЕ? потрібен РЕБ. А буває, що по 3-4. Тому що РЕБ ламається об гілки, або осколки. Це все – розхідні матеріали.

– Наприкінці цього інтерв’ю ми попросимо читачів задонатити вашому підрозділу на запчастини для машин — хто скільки може. А поки рухаємося далі. Максе, от ви виводите новачків на нуль. Звичайно, після підготовки, по-іншому така людина, як ви, не може. Менше з тим, як часто в своїй практиці ви мали випадки, коли новачок казав: сержанте, я “на нуль” не піду, мені страшно?

– У мене таких випадків не було. Як правило, у таких випадках, людина починає всіляко: у мене там болить, у мене тут болячка… Намагаються по медицині йти просто-напросто. Тому що перед підготовкою я постійно кажу: хлопці, всі бояться. Я теж кожен раз, ідучи туди, боюсь. Навіть більше за вас, тому що у мене вже стільки поранень було. Я бачив, як хлопців розриває на шматки! Коли, грубо кажучи, хребти висять на деревах, ноги відірвані, кишки. Я все бачив, мені страшніше за вас. Але я розумію, що якщо ми не вийдемо туди, не поміняємо наших хлопців, вони так само потім не поміняють нас. Ми – одна родина. Вірте. Ніколи себе не налаштовуйте так, що от виходите – і помрете там. Ви як виходите туди, завжди залишаєте вдома якісь плани – я повернусь; треба, може, одежу підшити, або щось купити, або дружині вірш написати, класний смайлик відправити. Ви повинні з таким іти. Ви виходите на важку працю. Відпрацювали, повернулися. Ви маєте бути впевнені, що повернетесь. Якщо ви виходите з думкою, що вас уб’ють – вас уб’ють. Не притягуйте це. Ви маєте розуміти, що за вас моляться ваші рідні. Довіряйте їм. Мене Господь і молитва дружини і друзів стільки разів рятували, що навіть атеїсти кажуть, що стають віруючими. Дуже багато випадків є, що ти не мав вижити – а вижив.

– До речі, питання до вас як віруючого. Що робити із заповіддю не вбий? Як ви це трактуєте для себе?

– Знаєте, у мене діти питали: тато, ти вбивав? Кажу: ні, не вбивав, я захищав. Отак. Це дуже велика різниця – вбити чи захищати. Вбиваєш одного – а захищаєш усіх.

– Максе, скажіть, що б ви змінили у підході діючої влади до процесу мобілізації? Так, ви не президент і не міністр оборони. Але ваша думка для мене важливіша, ніж більшості так званих експертів, бо ви знаєте ситуацію знизу.

– Всі ж розуміють, що на війну не пішли, в першу чергу, всі правоохоронні органи. Це дійсно так. Здоровенні лби – а виходить так, що вони тільки проти цивільного населення. У мене в роті є люди по 50, 58 років, у яких купа хвороб. Метр шістдесят на зріст. Але вони воюють. А тут здоровенні лби, які розсікають на класних машинах, і у них все гаразд, розповідають, що вони не готові…Знову-таки: немає системи покарання, все іде кумовство. Ніхто ж не бачить, скільки грошей крадують ті самі військкоми,. Оця вся ланка. Не буду за них казати. Їх засудили, випустили під заставу. І у них – ще більша частина грошей залишається! У цього воєнкома знайшли мільйон доларів в кабінеті. Питання: скільки дронів можна одразу купити на мільйон доларів? Ми б по-любому Донецький фронт могли б закидати!

А поки Феруму і його підрозділу допомагають друзі Ферума

– Це перший пункт. Далі.

– Другий пункт – ставити на керівні посади саме бойових сержантів, офіцерів, а не лизоблюдів якихось, які підлизали як слід керівництву. На всіх керівних посадах мають бути бойові люди, які пройшли горнило.

– Третій пункт, що б ви змінили б у мобілізації для покращення ситуації?

– Навіть не знаю. Вже, мабуть, нічого не зміниш. Я серйозно говорю.

– Про що думаєте, коли читаєте в новинах, що люди з адміністрації президента Байдена під кінець його терміну казали, що українській владі треба дозволити призов з 18 до 25 років?

– Ні-ні, я проти цього. По-перше, це означає знищити цвіт нації. Але цей проміжок треба ретельно виховувати, щоб вони розуміли, завдяки кому ще залишаються тут, живуть в мирі, ходять по кафе. Я не проти. Хай ходять. Але мають допомагати. А то нам кажуть: зробили 5% військовий збір. А куди ці гроші ідуть? На військових? Да не повірю. Я знаю, куди вони ідуть. На те, що певні люди їздять на гарних машинах, і не тільки. У них там мільйони в банках!

Олена: Ще таке питання: чому військові мають відпочивати свої нещасні 10 днів за свій рахунок? Чому поліцейські отримують відпустку за рахунок держави, а військовий, який захищає вас же, щоб ви мали змогу тут знаходитися у безпечних місцях, а має приїхати і побути 10 днів з родиною, трошки розвантажитися психоемоційно – за свій рахунок? Чому?

– Так, ті самі відпускні. Да ви маєте їх давати разів у 5 більше за бойові навіть! Щоб людина прийшла, ні про що не думала. Просто перевантажитися. Цього немає!

Олена: І ще таке болюче питання. Чому ми від початку формування нашої держави платили податки військовим на рахунок війни? Щоб зараз військові посилали на війну цивільних?!!

Макс: Це, мабуть, у всіх так само. Чому у них пенсія 45 років іде, а у нас, військових, тих, що там, – 60? І спробуй потім ще документи зібрати, щоб списатися. Насправді, ті, хто з перших днів воює, скільки нас залишилося у відсотковому відношенні? 5%?

– Думаю, ніхто не рахував.

– А воно так і є. Відсотків 5. Інші або загинули, або інваліди. Все. По-іншому ніяк. Я тільки бачу, що нашій державі невигідно, щоб ми перемогли. Дійсно так. Хай що розповідають, мені – по боку. Але війна – це дуже безмежні гроші. Але не для нас. Це гроші ідуть командуванню, керівництву держави. Давайте запитаємо напряму у того самого Зеленського: якого х*ра, поліція ж тобі підпорядкована, ти ж голова держави? Нахріна їм пікапи? Що вони в них роблять? Жопи свої жирні возити? Чи як? Давайте чесно. У всіх військових, що з перших днів, дуже велике відчуття справедливості. У скількох з того невеликого відсотка, що повернеться, зірве дах (і це будуть криваві зривання дахів)? Кого вони будуть убивати? А вони будуть. Це будуть конфлікти. Тому що, дивлячись на оцих жирдяєв, які ходять, що нам хочеться зробити? Так. Мені хочеться, щоб у нас була смертна кара, оцю всю бидлоту зібрати… Я дружині кажу: якщо мені дадуть пістолет і скажуть: ось тобі тисячу людей, типу людей, і тобі треба усі за день попрострілювати голови, я це зроблю. Навіть оком не моргну. Тому що оці всі це і є вороги нашої держави. Вони не патріоти. Вони – кліщі, які харчуються кров’ю звичайних людей. З вас же теж знімається 5% збору. Тільки вони не ідуть на військових.

Бачите, я заводжусь одразу. Мене тільки дружина може заспокоїти.

– Велика частина українського тилу, я б сказав, вагітні мирними обіцянками президента Трампа. Зараз цей термін продовжується. Чи вірять на фронті у цей мир?

– Ні, не вірять.

– Він зараз давить публічно (чи імітує, що давить) на Путіна я каже: Україна вже готова до перемовин. Так от, уявіть собі такі перемовини. Це ж така річ, що на поступки матимуть іти і вони, і ми. Навіть якщо це несправедливі поступки. Звідси питання до вас: які б поступки ви вважали прийнятними, на що можна піти? І на що піти принципово не можна? Важке питання насправді…

– Важке питання ще в тому сенсі, що знаючи, скільки друзів, скільки синів і батьків загинуло, вони кажуть, “мирний план”. При цьому треба розуміти, що відновити ті території – просто нереально. Там стільки зброї. Війну хочеться закінчити. Хочеться. Тому що ті, хто без ротації… реально нема сил уже це тягнути… Військові між двох вогнів. З одного боку – ворожа держава Кацапія. З іншого боку – наша держава, наша влада, яка не хоче закінчення цієї війни.

І ще: якщо зараз станеться перемир’я, воно буде на папері. Все одно будуть зіткнення, як на початку АТО, бойові зіткнення. Але це все буде замазуватися. І, я вам скажу, це перемир’я буквально роки буде тривати. Потім ворог знову нападе.

– Перегрупувавшись.

– Так. Він забере і Дніпропетровську область, і Запорізьку, і Одесу. Це 100%. Тут не треба навіть буде якимось аналітиком. В історії це багато разів було.

Всі розуміють, що кацапам вірити не можна. Так само не треба вірити Заходу. Він красиво розказує, посміхається, але вони сц*куни. Я серйозно кажу. Якщо рашка нападе далі…

Війна вигідна всім. І Рашці і нашій владі. Тому що це ідуть величезні кошти. Всі кажуть: ось, Росія, економіка впаде. Да не впаде, вони ж своїм людям платять. Їх вбивають – і ці кошти залишаються всередині. Вони нікуди не діваються. З чого це взяли, що їхня економіка впаде?

– Останнє питання. Уявімо, влітку сторони досягають цього хиткого перемир’я і більшість тих, хто воює, мають можливість повернутися додому і відбудовувати своє приватне життя. Чим будете займатися?

– Подалі від війни, від військових віддалятися хочу…

Увага! Охочі допомогти з ремонтом автівок підрозділу Макса “Ферума” можуть донатити сюди:

4441111046407759 МОНОБАНКА