Коли про Донеччину говорять, зазвичай згадують фронт, вибухи й зруйновані будинки. Але є інша Донеччина — та, де виростають лідери, а не руїни. Там, серед попелу й тривог, десятиліттями діє спільнота, яка вчить дітей бути відповідальними, ініціативними й сміливими.

Пластунка, громадська діячка й засновниця ГО «Сила ідей» Тетяна Переверзєва — з тих, хто не чекає кращих часів, а просто робить їх. Уже понад двадцять років вона очолює і будує пластовий рух у прифронтовій Авдіївці, виховує нове покоління свідомих молодих людей і перетворює зруйноване місто на символ стійкості та культури.

У цьому інтерв’ю Тетяна розповідає, як зберегти громаду без міста, чому навіть страва може стати елементом національної спадщини — і навіщо Україні потрібні лідери, які не бояться поразок, бо знають, як із них виростає перемога.

Джерело: Еспресо.

Розкажіть про свій шлях до “Пласту” в Авдіївці. Чому вирішили долучитися до цього руху?

Мій шлях у “Пласті” почався у 2002 році, коли я навчалася в Інституті штучного інтелекту в Донецьку. Там познайомилася з пластуном, який розповів мені про “Пласт” як про методику виховання дітей. Мене це зацікавило, бо я тоді вже працювала в школі. У тому ж році нас запросили на табір, який організували пластуни з Чугуєва – спеціально для нас, щоб показати, що таке “Пласт”. Поїхало нас двоє дорослих і 14 дітей. Після повернення діти запитали, чому у нас такого немає – і це стало поштовхом. Я почала навчатися, а вже у 2003 році ми зареєструвалися як осередок у Авдіївці і почали системну діяльність.

Відтоді ми не припиняли працювати – навіть у найважчі часи для міста. Шукали формати, тримали зв’язок з дітьми, підтримували їх на шляху до саморозвитку. Зараз наш осередок став підтримкою для менших пластових спільнот з інших міст Донеччини, які постраждали або розпалися.

Коли почалась повномасштабна війна, ми приєднали до себе пластунів із Селідова. Тепер вони з нами – ходять у мандрівки, беруть участь у таборах, сходинах. Подібна ситуація зараз із Добропіллям: діти приїхали на табір, а додому більшість уже не повернулася через бойові дії. На жаль, така історія повторюється – як це вже було у 2014-му. Але ми маємо досвід, як допомагати дітям у таких обставинах, хоча дуже хочеться, щоб він нікому більше не знадобився.

Чи складно розвивати пластовий рух саме на сході України?

На початку 90-х, коли “Пласт” почали відновлювати в Україні, найактивніша робота велася у Львові й Донецьку. Хоч це звучить несподівано, але саме ці два міста були рушіями. На сході починали практично з нуля, хоча ще в 1907 році в Бахмуті вже існував скаутський рух, який став підґрунтям для розвитку Пласту. На Донеччині активні осередки з’явилися в Донецьку, Маріуполі й Краматорську. Там були підготовлені й вмотивовані виховники. Потім долучилися інші міста, зокрема й Авдіївка. І, як мені здається, саме наша станиця внесла у життя округи драйв, нову енергію.

З 2004 року Авдіївка почала самостійно проводити табори. Ми не пропускали жодного літа. Були роки, коли проводили по три табори: новацький, юнацький і мандрівний. У 2021-му був справжній пік активності: тоді вже наші вихованці організовували заходи. 

Мали чудову співпрацю з обласним управлінням молоді. Завдяки їм у 2021 році провели багато заходів: Свято Весни, вишколи, табори. Особливо пишаємося табором “Земля Велетнів”, який ми проводили на Донеччині. Він був наповнений історичним контекстом, знайомством з рідним краєм та живим спілкуванням із місцевими. “Пласт” в Авдіївці завжди був немасовим, але щільним. Ми створили спільноту, де кожен мав простір для зростання. І наші пластуни не тільки брали участь, а й ініціювали події, заходи. Це був родинний осередок.

Який вплив має “Пласт” на молодь Донеччини?

“Пласт” виховав активних, свідомих людей. Наші колишні пластуни – в ЗСУ, у волонтерстві, в громадах, у дорадчих органах. Вони вміють не тільки мріяти, а й діяти. Ми ніколи не були організацією, яка просто просить про підтримку. Ми завжди приходили з ідеєю і говорили: ми це зробимо – з вами або без вас. І, як правило, нас підтримували, бо бачили результат.

Наразі Авдіївка має 40 активних пластунів, частина з них – за кордоном, але беруть участь онлайн. І я горджуся тим, що ми побудували. Це – жива, активна, мисляча спільнота. І вона живе, навіть попри війну.

Які інші форми патріотичного виховання ви розвивали, крім “Пласту”?

Не всіх можна залучити в “Пласт”, адже завжди не вистачає виховників. Тому ми почали створювати інші молодіжні команди: одна брала участь у змаганнях на Волині, інша – у грі “Джура”. Ми фактично стали рушієм цієї гри в місті. Почали з нуля, самі фінансували, організовували зустрічі з адміністрацією, і в результаті – в школах запровадили постійні заняття “Джури”, як в “Пласті”.

Ми три роки організовували табори “Джури”. У 2023-му провели збір у Трускавці з дітьми, які вже стали великою згуртованою спільнотою. Зараз шукаємо нові формати, нових керівників, бо розуміємо, що треба тримати цю хвилю. 

Ви – одна із засновниць ГО “Сила ідей”. Які проєкти стали найбільш значущими особисто для вас?

Для мене найбільш значущим став, звісно, наш фестиваль “Авдіївка ФМ”, який ми вперше провели у 2018 році. Ідею придумала наша молодь. Грошей було зовсім мало, але ми включили всі можливі ресурси: обласна адміністрація дала сцену, друзі – майстер-класи, виступи, знайомі артисти, як-от Сергій Жадан і Анжеліка Рудницька, приїхали без гонорарів. Фестиваль вийшов настільки теплим і щирим, що його почали чекати щороку. Ми додали пленери і театральні покази, де школярі ставили вистави з професійними режисерами. Після цього кілька учасників навіть пішли в професійне мистецтво.У 2021 році в Авдіївці провели вже сім фестивалів. Хоча не всі організовували ми, але нас постійно залучали як експертів. Авдіївка просто зажила культурним рухом.

Після початку повномасштабної війни у 2022 році ми мали вже фінансування на нову сцену, але все перенаправили на гуманітарні потреби міста: пічки, ковдри, ліки. І це теж був важливий період. Проте вже у 2023 році ми реалізували інший важливий проєкт – інтеграційний простір для ВПО у Павлограді. Ми створили простір, провели оцінку безпекових факторів громади, і ця оцінка вже лягла в основу кількох інших проєктів. А сам простір виріс у великий центр активностей для дітей, громади і переселенців – і тепер місцеві називають його “авдіївським центром”.

Ще ми змогли вивезти частину фондів нашої бібліотеки і музею в село Вербуватівка на Дніпропетровщині. І там відкрили бібліотечний хаб “Авдіївський код”, щоб наші книги не стояли в мішках, а служили людям. Там бібліотека досі працює, і це приклад, як громада, громадський сектор і бізнес можуть об’єднатися.

Над чим команда “Сили ідей” зараз працює? Який вектор розвитку в організації? 

Зараз ми активно працюємо над тим, щоб розвинути молодіжну раду в Авдіївці, яку створили цього року. Частина нашої команди увійшла до її складу. Ми хочемо, щоб вона не була просто формальним органом, а справді формувала молодіжний рух і політику в громаді.

З 2022 року ми також багато уваги приділяємо збереженню нематеріальної культурної спадщини. Ми започаткували проєкт “Каша, що мандрує Україною” – готуємо нашу традиційну авдіївську кашу і їздимо в громади, де є переселенці з Авдіївки. Це вже 17 громад. Ми просто приїжджаємо, готуємо, обіймаємось, слухаємо історії, і це щиро об’єднує людей.

У 2024 році ми реалізували ще один важливий проєкт “Жива спадщина – живі громади”. Провели зустріч у Ворохті, зібрали представників 9 громад Донеччини та партнерів з інших регіонів. Говорили про те, як навіть на відстані зберігати свою культуру, як її фіксувати, передавати. І ця група досі активна, люди спілкуються, підтримують одне одного. Зараз ми також готуємо резиденцію для носіїв спадщини, де хочемо говорити про візуалізацію культури: як її зробити видимою, щоб вона не залишалася десь у тіні.

Ще ми приєдналися до міжнародного проєкту “Малі центри світу” від Кшиштофа Чижевського. Ідея дуже відгукнулася – великі смисли часто народжуються в малих містах. На мою думку, Авдіївка ніколи не була банальним містом. Я завжди казала дітям: навіть маленька школа може робити великі справи. І ми бачили це в їхніх вчинках, хоч вони самі того й не усвідомлювали. Після нашого першого фестивалю в Авдіївці сюди буквально паломництво було: приїжджали митці, письменники, художники, і навіть з-за кордону. Їх тягнуло не до “локації”, а до живої спільноти, з якою можна щось створити.

Якщо ми вже заговорили про збереження нематеріальної спадщини, то розкажіть, в чому особливість Авдіївської каші?

Це традиційна страва, яка походить зі старої частини міста. Її готували або на поминальні обіди, або як десерт для дітей, коли ще не було магазинних солодощів. Я пам’ятаю її з дитинства. Мої бабуся й дідусь жили саме в тій частині міста, де ця страва була поширена.

Коли ми вперше проводили фестиваль у 2018 році, хтось із друзів підказав додати місцеву родзинку. І я згадала про цю кашу. Потім звернулася до старших людей у громаді, які теж підтвердили, що була така страва. Ми вперше зварили її на площі – це було не зовсім правильно, бо вона потребує складного процесу, але результат був класний: усі згадували родичів, дитинство, смак.

Ми зрозуміли, що це більше, ніж їжа – це пам’ять і зв’язок із корінням. І так почали її досліджувати, проводити майстер-класи, записувати спогади. Зібрали багато історій, і навіть у книжці “Авдіївка. Історії про важливе” кілька людей згадували саме про кашу як щось цінне для них. У 2019 році ми внесли її в обласний перелік нематеріальної культурної спадщини, а в 2022 – в Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Авдіївська каша – солодка рисова страва, трохи схожа на суфле: жирне молоко, багато жовтків, вершкове масло, круглий рис. І обов’язково подається з кислими вишнями – саме це поєднання створює неповторний смак. Цікаво, що зараз про неї вже знімають відео, пишуть блогери, а цього року, на День Незалежності, її готуватиме київський ресторан “Канапа” у межах проєкту зі стравами з тимчасово окупованих міст. У команді ми жартуємо, що каша вже живе своїм життям. І це нас тільки тішить.

Якщо узагальнити, який підхід ви використовуєте для підтримання єдності авдіївської громади?

Мій підхід до підтримки єдності громади – це бути з людьми, бачити їхню силу і постійно шукати точки дотику, навіть якщо ми всі зараз розкидані по світу. Я завжди цікавилася тими, хто щось робить – незалежно від сфери. І я люблю не тільки, коли люди щось створюють, а коли вони розповідають свою історію. Бо саме історії тримають спільноту. Завдяки моїй роботі в освіті і методичному центрі я знаю багатьох людей з Авдіївки особисто. І коли ми щось організовуємо, я точно знаю, кого запросити, хто зможе поділитися чимось важливим і справжнім.

Коли громада роз’їхалася, я стала для багатьох інформаційним містком. У мене є доступ до корисних ресурсів і можливостей – через участь у спільноті УКУ, навчання, професійні контакти. Я розсилаю запрошення, мотивую, пояснюю, навіщо це потрібно. Мені важливо, щоб люди бачили себе цінними, навіть коли самі не усвідомлюють свою силу. Я запрошую їх на події, де можна себе проявити, поговорити, показати свою справу. І це працює.

Ще один інструмент – живі чати й Google-таблиці, які ми створили ще до повномасштабної війни. В них ми фіксуємо наші ініціативи, міжнародні проєкти, заходи з національної ідентичності. Це відкриті простори, де кожен бачить, що ми не лише говоримо, а реально діємо. Там живі приклади, реальні прізвища, контакти. Люди додають самі професії на події. Це не формальні звіти, це радше історії успіху, і вони надихають інших.

Чому ви вирішили навчатися управлінню неприбутковими організаціями в ІЛУ?

У 2015-му я була в дуже важкому психологічному стані. Після подій 2014 року не було роботи, людей поруч, світла і газу. Відчувала, що скочуюся в депресію й мені треба було спілкування з натхненною спільнотою. Я знала про УКУ ще з 2012 року, коли ми з пластунами проводили там табір. Мені дуже імпонувала ця спільнота. Потім побачила оголошення про стипендії і подалася. Мені подобаються такі процеси – коли треба описати свій досвід, підсумувати, зрозуміти, що ти вже багато зробив. 

Коли таки прийшло запрошення на навчання, чесно, трохи злякалась. Але з першої хвилини в аудиторії зрозуміла, що оце те, чого мені так бракувало. Навіть просто бути в тій атмосфері вже було ресурсом. І я досі вважаю УКУ унікальним простором, який не просто дає знання, а допомагає людям побачити себе і свою силу.

Чи зберігаєте зв’язок із колегами з магістерської програми?

У 2017-му, коли в Авдіївці не було світла, перші, хто написали й запропонували допомогу, були саме мої друзі з УКУ. Завдяки їм я провела свій перший волонтерський проєкт – закупила в Покровську ліки та їжу для людей, яким справді було потрібно. Ця допомога мене дуже зворушила. 

Чи виникли з того часу з кимось з колег з ІЛУ спільні ініціативи, які вдалося реалізувати?

З Оленою Качановою ми зараз реалізуємо спільний проєкт – резиденцію з нематеріальної культурної спадщини. З Наталею Вишневецькою, Анею Федченко завжди тримаємо контакт, підтримуємо одне одного, долучаємось до ініціатив. Коли приїжджаємо до Львова з дітьми, обов’язково заходимо до Трапезної УКУ, у Центр Шептицького. Діти завжди в захваті. 

Усю вашу діяльність охоплює розвиток лідерства. На вашу думку, які лідери зараз потрібні Україні? 

Україні зараз потрібні сміливі лідери. Лідери не лякаються поразок, а перетворюють їх на досвід. Лідери, які не словами, а діями ведуть за собою, як у “Пласті”: “Нехай твої вчинки говорять голосніше, ніж твої слова”.

Бути лідером – це не посада, а стиль життя. Це коли з тобою інші починають відчувати свою силу, беруть на себе відповідальність. Навіть якщо ти не організовуєш проєкти, але поруч із тобою люди зростають – це вже лідерство. Можеш бути просто вчителем у класі, але якщо діти поруч з тобою стають сильнішими – це і є справжнє провідництво. Я вірю, що ми нація переможців. І хочу, щоб наше покоління стало тим, яке остаточно вирветься з цих нескінченних війн і збудує нормальне суспільство.

Чи бачите серед молоді Сходу покоління нових лідерів?

Так, я бачу нове покоління лідерів на Сході. І знаєте, воно нічим не відрізняється від молоді Заходу чи Центру України. Такі ж енергійні, читають ті самі книжки, слухають ту саму музику. Наші пластуни – фанати Сергія Жадана. І, чесно, мені здається, Жадан “рідніший” для Сходу, бо його ритм, його мова дуже близькі ментально до індустріальних міст.

Я вірю, що молодь уже не ділить себе на Захід і Схід. А ми, як виховники, робимо все, щоб так і було. Ми возили дітей у мандрівні табори по всій Україні, і це формувало у них образ цілісної країни. Були завдання знайти, де поїсти, де переночувати, поспілкуватися з місцевими. І от вони вже представляють Донеччину: розповідають, що в нас є, хто ми є, ламають стереотипи. Бо Донеччина – цікава, унікальна, але часто недосліджена. І не лише іншими, а й самими жителями теж. Але така ситуація по всій Україні. Ми приїжджали в міста, де місцеві навіть не знали, який в них є замок. 

Україна – це мозаїка культур, і саме це її сила. Історично ми всі перемішані: одні приїздили на Донеччину працювати, інші повертались на Захід, несучи щось із собою. І от зараз, коли триває нова хвиля міграції, дуже важливо не просто сприймати ВПО як людей “у скруті”, а як носіїв інших культур, традицій, досвідів. Це треба вивчати, обмінюватися, відкривати одне одного. Бо якби ми це робили системно: через освіту, культуру, мандрівки, то, можливо, “сусід на півночі” не мав би шансів розділити нас. Але ніколи не пізно починати.