“Мальчіка нє поцеловала єщьо! Роднєнькіє, моі кацапи ви золотиє!”
Вгодована ждуниха з Покровського напрямку зустрічає російських загарбників.
Вона зізнається чужинцям, що предки її були росіянами, та були заселені на українські землі.
Росіяни селились з одного боку річки, а українці – з іншого, розповідає москвинам зайда.
Колись ждуниха жила в мирному місті, отримувала від України соціальний захист, виплати, користувалась інфраструктурою і правами… і звісно ж правом обирати владу України.
Тепер вона радіє руїнам, смерті, яка ходить поруч невпинно, загиблим синам та дочкам України, і дякує за це російським вбивцям.