Вікторія Кузьміна — мати двох дітей і військовослужбовиця, яка могла залишити ЗСУ після загибелі чоловіка, підполковника Віктора Кузьміна, якого російсько-фашистські загарбники вбили 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення. Віктор тоді став на захист неба Луганщини. Та вона не змогла порушити слова, яке дала йому: залишитися і робити все, що може.

Після вторгнення Вікторія швидко освоїла роботу з комплексом Patriot і сьогодні служить старшою лейтенанткою зенітного ракетного дивізіону Повітряних сил.

“Знаєте, нещодавно я запитала себе: що ти не втратила за ці роки? – каже Вікторія. – І в мене є відповідь: людяність. Попри поховання військових кожного дня, попри все, що відбувається в тилу, на фронті, в мені залишається людяність.

Хтось уже не реагує на ці щоденні втрати. Закриває на горе очі. Комусь вже не болить. А мені болить досі. Мені здавалося, що пройде час, і вже не буде такого гострого болю. А він залишається. Значить, я – людина. Я можу відчувати”.

Далі – пряма мова.

Джерело: УП.

Почався Майдан

Віктор відправив мене з дітьми з Києва на Хмельниччину. Я не відходила від телевізора. Не могла повірити: невинних людей вбивають у центрі Києва.

Ходило багато розмов, що проти мітингувальників можуть використати військових. Я питала Віктора: “Скажи, що ти будеш робити?”. А він: “Просто складу зброю і скажу: до побачення. Проти людей не піду та нікого не поведу. Ми що, пішаки? Ми народу присягали”.

У 2014 році Віктор став командиром підрозділу вже із С-300. Тоді цей комплекс у бойових умовах в Україні ще не застосовували. Чоловік казав: “Перейти із С-200 на С-300 просто. Головне – знати загальні схеми”.

У нього все життя так було так: навчання, система, порядок. Система, порядок, дисципліна.

Із 2014 року почалася підготовка. Віктор розповідав, який це адреналін, коли пускові установки заряджені, готові до старту. Коли поступає команда зняти запобіжник зі спеціальної кнопки пуску, всередині тебе все зжимається. Але тоді бойових пусків не було.

Ще за кілька років до Майдану від росіян, які приїжджали на спільні навчання, можна було почути насмішкуваті розмови, що вони колись прийдуть до нас, тільки в іншій іпостасі. Тоді це сприймалося в основному як жарт. Але хто розумніший, той все правильно намотував на вус.

Чому пішла у військо?

Передусім – і цю історію я мало кому розповідала – для того, щоб більше часу бути поруч із чоловіком, підтримати його, допомогти.

Він кілька разів перепитував: “Точно впевнена, що хочеш? Ти ж бачиш, скільки часу займає робота. А у нас діти, у країні війна. А якщо вона просунеться ближче сюди, під Київ? Ти розумієш, який вибір робиш?”.

Люди думали, що протримаюсь на службі три роки контракту. Але я з тих, хто береться за все з першої хвилини. Мені необхідно все вивчити, знати досконало. Все вміти, щоб не підвести чоловіка. Щоб за спиною не казали: “О, його дружина. Взяв до себе”.

Він був командиром підрозділу, і я намагалася робити все так, щоб йому не було соромно за мене. Багато працювала, реально старалась. Прийшла звичайним солдатом, з цивільного життя, без муштри, без спеціальної освіти. Чотири роки була в домашньому середовищі, виховувала дітей, займалась самоосвітою, і тут – армія. Люди, багато людей, з якими треба знаходити спільну мову.

Служба подобалась із самого початку. Віктор добре навчав: “Так, почни з цієї книги, потім прочитаєш ось це, розкажеш, що зрозуміла”. Я вивчала, запитувала, знов вивчала, аж поки не почали допускати на бойове чергування. Спочатку спостерігала, потім здавала теорію.

Далі вже була практика на чергуваннях. Працюєш пів року через добу. Можна було пів дня просидіти в тій кабіні. Неважливо, жарко чи холодно, мусиш залишатися на місці й дивитися безперервно в монітор.

Мені це подобалось: працювати з технікою, робити розрахунки, захоплювати під час навчань ціль та умовно знищувати її.

…

Що я робила під час війни. Ховалася? Кудись бігла? Тікала?

Ось цей шеврон “Освячені вогнем” (показує на рукав – УП) – не просто так. Мій підрозділ був першим, хто став на захист повітряного простору Київщини.

Командир сказав: “Ти подумай, що будеш далі роботи. Повертаєшся чи ні? Пізніше передзвоню”.

Я думала 40 днів.

Не можна повернути втрачених близьких, друзів. Не можна повернути час. Не можно повернути слово, яке дала коханій людині, яка є частиною моєї душі. Так, у мене є діти, я відповідальна за них і могла не продовжувати службу. Але вони виростуть і запитають, який я зробила вибір, що робила під час війни. Ховалася? Кудись бігла? Тікала?

Я себе запитала: для чого все це було, всі ці навчання, служба, нові знання? Для того, щоб не скористатися ними? Якщо я можу дати хоча б краплю задля перемоги, загального спокою, то хай буде.

Спершу було важко. Але коли почала працювати, страх відійшов на задній план. Виконання завдань важливіше за страхи.

Я згадувала все, чого навчилася. Треба не просто на автоматі виконувати роботу за вивченими схемами. Треба аналізувати, прораховувати, комунікувати. Треба, щоб руки, очі та мозок синхронно працювали.

Робота в підрозділі колективна. Результативність завжди залежить від всієї команди, яка працює на чергуванні. А також від комплексу заходів, які не припиняються ні вдень, ні вночі, щоб все було готово для пуску, і щоб він був ефективним.

Станом на зараз я у командирській ланці. На бойові не заступаю, виконую інші завдання. Але специфіка нашої роботи така, що ти не можеш не бути в процесі. Треба далі навчатися, вдосконалюватися. Постійно аналізувати: яка востаннє була тактика, що робили ми, що робив ворог?

Коли я приїжджаю на позиції, бачу людей, які готові вирішувати безліч питань. Щось постійно покращувати, змінювати. Вони роблять все, що можливо, а часом те, що здається зовсім неможливим.

“Щоб діти жили в іншому світі”

Коли я зустрічаю в соцмережах якусь критику військових чи поради, то завжди кажу: взуйте мої капці та пройдіться в них. Говорити легко, коли не знаєш, що це за робота. Спробуйте. Прийдіть до нас і спробуйте! Станьте на захист країни, своїх рідних, усіх!

У нас купа вільних місць, але охочих не так щоб багато (посміхається). Бо треба брати на себе відповідальність, погоджуватися на дисципліну, на багаторічну системну роботу.

Професіоналізм дається не просто так. Якщо вам вручити зараз “браунінг” (великокаліберний кулемет – УП), посадити на машину і відправити “шахеди” збивати, нічого не вийде. Треба пройти багато етапів. Щоб бути ефективним, потрібні місяці, рік навчання, натренованості, дисципліни.

У нас тепер просто величезний бойовий досвід. Ми знаємо, що покращити, як налаштувати техніку, щоб комплекси (Patriot та інша західна техніка – УП) більш ефективно працювали. Ми використовуємо всі свої навички в інтенсивному бою, який може тривати годинами. В інших країнах такого досвіду і приблизно немає. Причому і ми, і ворог постійно вдосконалюємося.

На жаль, ми залежні від постачань зброї, ракет. Їх треба більше, набагато більше. Якщо немає ракет, то техніка та навчені люди нічого не можуть зробити. Треба більше ракет, щоб було менше руйнувань підприємств, енергетичної, цивільної інфраструктури.

Хай там як, якщо порівнювати з 2014 роком, у нас просто величезний стрибок у знаннях, професійному й особистому розвитку. Я бачу це по собі, по своїх людях. 2022 рік все змінив. У нас так багато талановитих людей! Всі працюють заради майбутнього.

Мені хочеться, щоб діти жили в іншому світі, в іншій реальності, а не в тій, що насаджують зараз вороги. Треба зробити все, щоб наші діти були вільними, мали можливості вибору. Щоб бачили в небі цивільні літаки.

Знаєте, коли ми вперше були на навчанні за кордоном і побачили пасажирській літак, це була сцена, яку не передати словами (сміється). Хтось дістав телефон і знімав, хтось кричав, махав руками.

Всі ми думали про те, коли ж повернеться це мирне життя з цивільними літаками в небі.