12 листопада 1803 року у віці 113 років помер Петро Калнишевський – гетьман-легенда. Рубежі трьох століть – XVII, XVIII і XIX – пройшли через його долю.
За неабияку мужність козаків і вірну службу під час російсько-турецької війни Катерина віддячила гетьману довічним ув’язненням.
Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; в нього, як у звіра, виросли великі нігті, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей.
Коли йому йшов 111-й рік, він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. Зважаючи на свій вік і стан здоров’я, Петро Калнишевський залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 року.
Великий вплив Калнишевського, його лідерство, відмінна хоробрість, неабиякі дипломатичні якості і постійна мрія про свою вільну державу лякали російську царицю, вона вбачала загрозу своїй монархії через цю могутню постать останнього кошового отамана відважної Запорозької Січі.
У 1762 р. він уперше обирається кошовим отаманом Запорозького війська. У тому ж році за наполяганням російської імператриці Катерини ІІ Калнишевський був відсторонений від своїх обов’язків. Це сталося після їхньої зустрічі в Москві, і, можливо, отаман знову підняв перед царицею питання про повернення багатьох козацьких вольностей. Раніше, у 1756 році, Калнишевський входив до складу запорізької делегації на чолі з Гладким, яка їздила до Санкт-Петербургу з вимогами до імператриці Єлизавети Петрівни. Проте у січні 1765 р., усупереч царській волі, знову став кошовим отаманом.
Упродовж двох років після обрання Калнишевського отаманом, російські чиновники описували землі козацтва. Щоб потім передати їх російським аристократам, відставним генералам та офіцерам, новоспеченим поміщикам.
Аби якось зарадити справі, Калнишевський удається до геніального плану: розсилає своїх гінців по українських губерніях, запрошуючи безземельне та малоземельне городове козацтво переселятися за пониззя Дніпра, на території січових паланок, і в такий спосіб “залюднювати” правічні січові простори. Погодьмося, що це було справді державне рішення, тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточної російської колонізації, а, отже, зберегти їх для України. Тисячі українських сімей устигли перебратися на Запоріжжя, та під захистом козацьких полків поставити собі хутори, слободи і навіть невеличкі містечка.
Під час війни з Туреччиною українські козаки настільки прославилися своєю мужністю і військовою доблестю, що багато хто з російських офіцерів і сановників вважали за честь записатися в один із 38 козацьких куренів. Першим записалися граф Панін та князь Прозоровський, згодом – астроном Ейлер, у 1772 р. – фаворит імператриці генерал-поручик Потьомкін. За давнім козацьким звичаєм його нарекли новим прізвиськом – Грицьком Нечесою (за велику патлату білу перуку).
Хоча запорожці несли прикордонну службу та приймали участь в війнах проти Османської імперії, російський уряд завжди ставився до них з підозрою.
Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 10 липня 1774 року, що завершила війну, стала черговим поштовхом для царизму в реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Вищі урядові чиновники Росії П.Румянцев, М.Панін, Г.Потьомкін вважали, що Запорізька Січ як бастіон проти турецько-татарської експансії стала непотрібною. А на думку імператриці Катерини ІІ, існування в тилу імперії Запорізької Січі було надто небезпечним для монархії. Не забула імператриця й того, що під час селянської війни під проводом О.Пугачова Запоріжжя підтримувало повсталих і багато хто з її учасників знайшли притулок на Січі.
3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «что нет тепер болем Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». 6 пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та намаганні створити незалежне управління.
4 червня 1775 р. російські війська під керівництвом генерала П. Текелія оточили козацьку фортецю. Калнишевський через значну чисельну перевагу супротивника вирішив не чинити опір і здатися без бою. Запорожці були розгублені подібним віроломством, адже ще вчора вони пліч-о-пліч з російськими солдатами воювали проти турків. Багато хто з козаків ще навіть не встиг повернутися з фронту останньої російсько-турецької війни.
Вища січова старшина була репресована. Найбільше усіх постраждав кошовий отаман Петро Калнишевський, якого разом із двома кошовими старшинами без суду й слідства відправили в довічне заслання і ув’язнення.
Кошового Петра Калнишевського заслали в Соловецький монастир. Петра Калнишевського утримували на Соловках у одному з казематів Головленківської тюрми, у 1792 році його було переведено в одиночну в’язницю біля Поварні.
Після ліквідації Січі її земельні володіння увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній, запорозькі землі потрапили до рук царських правителів і вищих військових чинів. Всупереч усім зусиллям, царизму не вдалося зітерти з лиця землі пам’ять про Запорозьку Січ. Український народ у своїх піснях висловлював сподівання, що історія запорозького козацтва ще не закінчена.
