Одне з деокупованих сіл Херсонщини. До рашистів тут жили півтори тисячі людей, зараз набереться хіба пара сотень. Місцеві потроху починають повертатись, намагаючись бодай якось підготувати розбиті будинки до зими. Ми заїджаємо на центральну вулицю і якийсь час спостерігаємо, як у черзі за гуманітаркою плачуть і обіймаються сусіди, що не бачились по кілька місяців.
Ірина сама підходить до нас і просить розповісти світу історію про її однокласника Валентина. Був, каже, головним заводілою на селі – такі свята всім влаштовував. Сам з дуже бідної родини, та все життя працював і будинок великий побудував, все своїми руками. За життя не пив взагалі, в інших теж цього не вітав, але весь час щось цікаве придумував – то ігри на все село, то маскаради, то ще щось. І жінка в нього була краси неймовірної. То окупанти якось вчергове упились і вдерлись до них в хату, хотіли згвалтувати її. Валентин намагався захистити дружину – застрелили обох. Сусіди поховали їх у саду, який чоловік сам висадив, поруч із могилою, де він за тиждень того ховав свою стареньку маму.
Інший її однокласник, Сергій, їхав у місто за ліками, мав рак, – підірвався на розтяжці, що окупанти лишили по собі.
Кількох сусідів, серед них колишній поавоохоронець, вивозили на десять днів кудись, так били, що кров’ю кашляли ще довго потім як повернули. До сих пір на реабілітації.
Будинок Ірини майже розтрощено, тому вона вдень розбирає завали, а на вечір повертається у Кривий Ріг.
Каже, що через Інгулець в обидва боки переправлялись місцеві. З окупованої території люди на свій страх і ризик човнами вивозили важких лежачих, а по ночах в інший бік таким же чином пробирались наші партизани. Тому, каже, рашисти боялись місцевих, бо на відміну від сусідніх сел тут колабораціонізм був тільки на словах – да і то недовго. Наші хлопці, каже, швидко пояснювали любітєлям руського міра, що до чого – і, посміхаючись, стискає кулак.
До Тані, куми, каже, буряти в будинок зайшли, побачили унітаз і запитали, нащо їй колодязь всередині дома, якщо на дворі є ще один. Вона сказала, що тут вода смачніша, набрала у чашки і змусила випити.
Найгіршими були денери. Так і казали: “ви вісім років не хвилювались, що ми погано живемо, начувайтесь тепер, бо хто дозволив вам добре жити”.
Росіянці дивувались наявності асфальту на дорогах і килимах в будинках. Ірина порадила їм попрацювати замість пиячити, щоб і в них таке з’явилось, то один з окупантів націлив на неї автомат і сказав, що вона забагато балакає.
Біля будинку робзитої школи нам маше Валерій – йдіть, каже, розповім про рашистів смішне. Сам він – колишній військовий, служив на флоті, виїхав з окупації після того, як до нього вдруге прийшли з обшуком і сильно побили. Відібрали авто, повиносили з дома всю техніку. Били, каже, денеерівці, за те, що я “вісім років їх обкрадав”. А я, – каже, – сміявсь і казав, що на флоті був, просив на карті показати, де на Донбасі море. Про бурятів казав, що командир їхній зайняв його будинок і спав там, де Валерій тримав худобу. Ні, каже, в мене вдома, звісно, не палац, але там чисто, тепло, ліжко є – чому він із козлами поперся ночувати? Наші хлопці коли зайшли, нормально облаштувались, все прибрали за собою, навіть посуд помили.
Саму школу, за словами місцевих, підірвали партизани. В ній засідав “штаб” некрасивих, і однієї ночі наші через переправу зайшли у місто – і не стало більш некрасивих.
Вже на виїзді з села перед розбитим будинком ридає бабуся, питає, де їй тепер жити. І її теж спочатку хочеться обійняти, та потім вона питає, нащо були ті обстріли, бо росіянці ж тут нікого не кривдили, нічого не брали, нормально ж було все, ну кому вони заважали – і бажання втішати стару курву якось пропадає: вся емпатія цього дня залишилась в саду біля двох свіжих могил з одним хрестом на трьох.
