За спиною відчайдухи Петра Полицяка з позивним «Чорний» — безстрашний вчинок у морозну ніч у Донецькому аеропорту: молодий хлопчисько з Рівненщини разом із побратимом Іваном Кам’янчиним (позивний «Катана») виносили ще одного їхнього друга Ігоря Римара (позивний «Філософ»), якого поранили 9 січня на чи не найгарячішій точці ДАПу пострілом із РПГ.
Терористи пообіцяли не стріляти за умови, якщо двоє хлопців на ношах винесуть Ігоря з території летовища, аби врятувати йому життя.
До цього життя Римара підтримував медик «Псих» — Ігор Зінич. Римару відірвало вибухом руку, розтрощило щелепу та гортань: евакуація була вкрай потрібна. Тому хлопці, довго не роздумуючи, наважилися пройти півтора кілометри по снігу злітною смугою — на долоні в бойовиків.
Зачовгані берці ламали льодяну кірку й провалювалися в глибоченний сніг; докладаючи шалених зусиль, хлопці рухалися далі й знову провалювалися, і так десятки метрів по території, яку прострілювали бойовики.
На місці призначення, коли наші глянули в очі ворогам, один із ДНРівців навіть сказав «Чорному»: не повертайтеся туди, там дорога в один кінець, — і запропонував цигарку. «Чорний» похитав головою — не курив, і нічого не сказав бойовику.
Хлопці таки повернулися до своїх. Ігоря ж доправили до лікарні, та за три тижні він помер у Київському клінічному центрі. «Катана» — єдиний із трьох вижив у ДАПі.
Не залишив «Чорний» у терміналі й пораненого «Італійця», і коли випала нагода рятуватися, то також уже поранений Петро хапнув побратима Сашка й закинув його на «тягача», що приїхав евакуювати поранених.
— А сам-то, Петька? — гукнув йому розгублений Сашко.— «Італієць» як брат мені, — не кину його…
«Чорний» так і не вскочив до МТЛБ, а лишився в терміналі, біля пораненого в ноги Володі Бузенка. Вони обоє так і не повернулися з аеропорту.
Уривок з книги Ірини Вовк “На щиті”.
“МАМА, ДАЖЕ ЕСЛИ МЕНЯ УБЬЮТ НА ВОЙНЕ, Я ВАС НИКОГДА НЕ ОСТАВЛЮ” – ПЕТР ПОЛЫЦЯК
