Історія Микити Шаульського — це розповідь про війну, полон і втрати, приклад того, як одній людині доводиться пережити немислиме: повернутися з неволі додому, якого вже немає, і до рідних, які більше не зустрінуть. Його шлях — це біль, що не вщухає, і сила, яка не зникає навіть після трьох років страждань.

Джерело: Суспільне Дніпро.

Нацгвардійця з Кривого Рогу Микиту Шаульського звільнили з російського полону 30 грудня 2024 року. У російських катівнях військовослужбовець провів 2 роки і 9 місяців. Розповідає: не сумнівався, що вдома на нього чекає родина. Але після повернення в Україну з новин дізнався, що його молодшого 12-річного брата Максима та бабусю Валентину вбила армія РФ — у будинок, де жила родина Шаульських і куди мав повернутись Микита, влучила ракета.

Микита Шаульський розповідає: батьки чекали його повернення раніше, а саме 18 жовтня, та каже — тоді обміняли іншу людину з таким же прізвищем.

“В усіх списках був я, а приїхав інший. Усі мої рідні чекали мене: мама, тато, бабуся, Максим, Даня, хрещена моя, двоюрідні брати теж — всі чекали”, — каже він.

Після повернення з полону дізнався про загибель бабусі та брата

Чоловік розповідає: коли повернувся, одразу набрав батькові, бо знав лише його номер.

“Він спеціально його залишив, не викидав — хто знає, можливо, тому що я його знаю. Потім я дав свій номер татові, щоб він відправив мамі, хрещеній моїй. Потім мені подзвонила мама, і я попросив у неї номер Максима, бабусі. Мені сказали, що перебої зі світлом у Кривому Розі, і телефони сіли — зв’язку немає з ними”, — згадує Микита.

Після повернення в Україну з новин дізнався, що його молодшого 12-річного брата Максима та бабусю Валентину вбила армія РФ — у будинок, де жила родина і куди мав повернутись Микита, влучила ракета.

“Я різні групи листав і побачив історію — те, що “Шаульський Микита Андрійович повернувся з полону, але найважче його чекає попереду”. Потім я побачив, як Максим стоїть на мітингу з моїм портретом. І далі листаю — і там уже було написано про Максима і про бабусю. Те, що 21 вересня в дім ракета попала. Тобто батьки мені не говорили про них, щоб я не засмучувався, але я все одно, поки їхав у автобусі в лікарню — нас везли на реабілітацію — дізнався про це все”, — розповідає чоловік.

Микита біля зруйнованого внаслідок атак РФ будинку. Суспільне Дніпро

Микита каже: дуже сумує за братом та бабусею, дізнався, що вони щотижня виходили на акції “Повернись живим”. Його обміняли за 3 місяці і 9 днів після їхньої загибелі.

“Важко дуже. Іноді наче усвідомлюєш, що їх немає, тобто добре усвідомлюєш, а іноді буває, моментами згадуєш усе — і плакати хочеться сильно. Коли я був молодший, років 6–8, десь так, якщо поставити Максима фотокартку і мою — то як дві краплі води. Навіть, напевно, ближче, ніж із середнім братом, я з ним був. Я для нього все робив: і водив до садочка, і в школу, зі школи забирав — звідусіль. І гуляли ми з ним постійно”, — каже Микита.

Руїни дому, каже чоловік, стоятимуть як пам’ять про загиблих рідних і щасливе життя разом із ними.

“Сто відсотків, що відновлювати ми нічого не будемо. Навіть просто не хочеться, тому що там загинули люди. Три місяці і дев’ять днів не дочекались”, — зазначає він.

Микита з фотографіями загиблих бабусі та брата. Суспільне Дніпро

Чоловік розповідає: під час повномасштабного вторгнення був у Маріуполі. Напередодні, 8 лютого, його відправили на ротацію.

“Я зі своїм другом 23 лютого заступив у патруль з 10 до 12 ночі, все ми проходили, лягли спати. Зранку, десь о 6 ранку, телефони — що в нього, що в мене — дзвонили, дзвонили. Я відбивався, потім я вже не витримав, взяв слухавку. Мама дзвонила, казала, що війна почалась. Я кажу: “Яка війна?”. Я думаю: якби була війна, то я б першим дізнався. Щойно я відбиваюсь — і метрах у 200 ракета прилітає. І тоді вже зрозумів, що щось почалось”, — згадує він.

“Такий біль, як там приносили, я ще ніде ніколи не відчував”

Микита служив розвідником. Згадує: були і вуличні бої, місто було в оточенні.

“Ми ж здавались офіційно. Коли ми проходили до автобусів, то перший тиждень у полоні ніхто не чіпав нас. Так, вони кричали там, але ніхто не чіпав. А потім уже… Такий біль, як там приносили, я ще ніде й ніколи не відчував, не рахуючи того, що ось загинули рідні — це, правда, душевний. Казали, що ми нацисти. Я не бачу тут такого: якщо вони зайшли на нашу територію, то чому ми винні в цьому?”, — згадує військовий.

Нині реабілітація чоловіка закінчилась. Розповідає: має уламки у тілі, деформацію ребер.

“Сильно вдихнути не можу — боляче. І коли тиснути — теж боляче. Уламок у мене в нозі, в кістці. Боліло, так, іноді. Але в мене й без цього коліна болять, бо весь час і спали в броні, відпочивали в броні, ходили — весь час були в броні”, — розповів Микита.

“Це був єдиний дім, де я мав жити”

Микита каже: інколи приходить до руїн будинку, де колись жив і де загинули рідні. Та частіше, каже, ходить до них самих — на кладовище.

“Дім став пам’ятником, бо тут речі залишились — і Максима, і бабусі, і мої. Не хочеться ніяку річ забирати, щоб як пам’ять лишилась. Це був єдиний дім, де я мав жити, прописаний я був тут”, — розповідає він.

Нині чоловік став у чергу, щоб отримати квартиру від держави. Та, каже, з квітня вона не просунулась.

“Як з квітня місяця був 169-й, так і зараз 169-й. Я воював, я здався по наказу, просидів майже 3 роки, у мене загинули рідні, знищений дім, де я мав жити. Хоч би десь дали, щоб не на зйомній, а щоб своє було. Образливо за це”, — зазначає він.

Микита про дружину Юлію

Цього року Микита Шаульський одружився та звільнився з лав Нацгвардії.

“Із січня, як мені написала Юля, так ми і почали. І так усе закрутилось — у серпні ми одружились, і я цій людині вдячний: вона підтримувала мене, допомагала мені”, — каже він.

Дружина Микити, Юлія, каже, що не хотіла б, аби чоловік повертався на службу.

“Моєю однозначною відповіддю щодо того, чи повернеться він туди, буде — “ні”. Тому що я не хочу, щоб він знову все це переживав, щоб знову всі ці події відбувались. І я вважаю: якщо проаналізувати все те, що він пройшов, то цього, мабуть, більше, ніж достатньо. І він зробив для держави більше, ніж достатньо — для того, щоб наблизити наш мир і перемогу”, — розповіла жінка.

Микита з родиною. Суспільне Дніпро

Микита каже, що надалі планує здобути профільну освіту та піти працювати.

“Думаю, може, піти вивчитись на програміста хочу. Це в планах. Щасливим мене робить моя дружина, батьки. З їхньою допомогою світ набагато яскравішим стає”, — розповідає він.