Частина І – обов’язково до ознайомлення.
Переконавшись, що ніхто не збирається надавати військову допомогу виснаженій кризами та конфліктами Україні, кремль запустив зворотний відлік повномасштабного континентального вторгнення.
28 лютого 2014 року у збройних силах росії розпочалася “раптова” перевірка боєздатності військ Південного та Західного військових округів, розміщених уздовж північно-східного кордону нашої країни.
Близько 200 тисяч особового складу кількох армій з авіацією, бронетанковою технікою та артилерією почали бойове розгортання ударних підрозділів у Ростовській, Воронезькій, Курській, Бєлгородській та Брянській областях.
Прим. Мyrotvorets.new: Як зазначено було у Частині І
Напередодні агресії чисельність усіх російських збройних формувань становила 3,4 мільйона.
- Із них – близько мільйона налічувала російська армія. Два мільйони чоловіків, які пройшли військову службу, перебували у військовому резерві, готовому до негайного застосування.
- Для реалізації окупаційних завдань кремль активно готував численні парамілітарні козацькі та ветеранські організації.
До 2014 року було завершено реформування та переозброєння збройних сил рф, які путін обкатав в ініційованих ним же локальних військових конфліктах.
1 березня російський парламент надає путіну дозвіл на введення військ в Україну, використовуючи для політичного прикриття та виправдання військового вторгнення письмове звернення президента Януковича.
Тільки 27 лютого в Україні був сформований Уряд, і наступного дня я зібрав перше засідання РНБО.
Відповідно до інформації, наданої військовим керівництвом і розвідкою, незважаючи на трагедію, що розгорталася в Криму, найбільша загроза для України була на півночі і сході, де вздовж нашого кордону розгорталося надпотужне багатотисячне угруповання російських військ, готове до вторгнення на незахищену материкову частину України.
Чисельність Сухопутних військ від загальної чисельності ЗСУ становила менше третини, а тільки за офіційними звітами вісімдесят відсотків сухопутних підрозділів були небоєздатні.
Тому всій російській військовій потузі наш Генштаб міг у ті дні протиставити лише декілька зведених батальйонно-тактичних груп. Близько п’яти тисяч погано озброєних, непідготовлених військовослужбовців з несправною військовою технікою становили умовно боєздатний ресурс, готовий до застосування. Більшість з них – вісімнадцятирічні хлопчаки-строковики.
Кинути цю зведену групу бійців на прорив у Крим через вузьку горловину проти добірних російських військ, що значно перевершували нас за чисельністю та озброєнням, означало б втрату й без того мізерних резервів і залишало б без прикриття й хоч якогось ілюзорного захисту не те що країну, а навіть – столицю.
Наш військовий контингент у Криму значно порідшав через масову зраду та перехід солдатів і офіцерів на бік агресора.
Прим. Мyrotvorets.new: Як зазначено було у Частині І
У перші дні окупації разом з командуванням ВМС на чолі з адміралом Березовським свою країну зрадили понад 70%! військовослужбовців ЗСУ. Не зрадили свою присягу всього 3990 українських воїнів, які були розкидані по всьому півострову – без зв’язку та забезпечення, у повному оточенні переважаючих на порядок сил противника.
Ситуація в інших силових структурах АРК була ще більш трагічною
- Зі співробітників кримської міліції на бік ворога перейшли 99%! особового складу
- З прикордонників Україну зрадили 73%
- Із працівників СБУ – 90%
- Із співробітників Управління держохорони зрадили свою країну 96%!
Але ті, хто залишився вірним присязі, перебуваючи в оточенні, повинні були зв’язати переважаючі сили противника та виграти для нас час. У цих умовах я ухвалив єдине можливе рішення – військовим частинам у Криму зайняти оборону та використовувати зброю в разі штурмових дій і провокацій росіян. Цей наказ зафіксовано протоколом засідання РНБО.
Скільки наші військові зможуть протриматись на півострові, я не знав. Але за цей час нам потрібно було хоч якось відновити бойовий потенціал армії, провести мобілізацію, озброїти та підготувати наших воїнів до виконання елементарних бойових завдань.
Оскільки основні підрозділи ЗСУ перебували в західній і центральній частині України, я наказав їх терміново перекинути на північ та схід, щоб прикрити країну на найімовірніших напрямках удару російської армії.
Своїм Указом від 1 березня 2014 року доручив привести Збройні сили України в бойову готовність”Повна”.
Це стан найвищої готовності всіх військових підрозділів і частин, який передбачає виконання всього комплексу заходів щодо переводу військ з мирного на воєнний стан, включаючи безпосередню підготовку до бойових дій, зокрема – роздачу зброї і боєприпасів, зайняття оборонних рубежів.
“Проголосував лише один я”
Згідно з українським законодавством, саме РНБО своїм рішенням вносить пропозицію президенту про запровадження воєнного стану. За це проголосував лише один я. Рішення про воєнний стан не підтримали й лідери партій нової парламентської більшості, а це означало, що парламент не дасть своєї згоди на його запровадження.
Головна причина, через яку не була підтримана ця пропозиція, – блокування воєнним станом проведення президентських і парламентських виборів. Україна справді конче потребувала легітимної влади, яку визнає весь цивілізований світ. А встановити її було можливо лише шляхом проведення чесних, прозорих всенародних виборів. Поки зберігалася юридична легітимність Януковича – зберігалася й смертельна загроза для країни. Притягнувши “законно обрану” маріонетку-Януковича до Києва в обозі своїх танкових колон, кремль заткнув би й без того не надто активне обурення ключових суб’єктів міжнародної політики.
Розповіді про можливість проведення військових операцій в Криму наявними на півострові силами – позбавлені жодного сенсу.
Більшість оточених та розкиданих по півострову залишків наших військових підрозділів не були в змозі навіть виконати наказ та елементарні вимоги військових статутів, забезпечивши з використанням зброї, оборону власних позицій.
Під час штурмів вони здавалися без бою, пояснюючи це значною перевагою ворожих військ, деморалізацією особового складу, низьким рівнем військової підготовки, безнадійністю протистояння в оточенні та величезним ризиком для життя сімей військовослужбовців, які стали заручниками російських окупантів та агресивно налаштованих місцевих колаборантів.
Наказ на використання зброї був продубльований мною і, відповідно, Главкомом ЗСУ 18 березня 2014 року після загибелі українського військовослужбовця під час штурму в Сімферополі 13-го фотограмметричного центру.
На мою вимогу наказ про використання зброї зробили публічним і тому інформацію про це не змогли “зачистити” разом з багатьма документами того часу.
На жаль, і після повторного наказу, ситуація не змінилася: навіть під час штурму штабу ВМС України ніхто з українських солдатів та офіцерів не спромігся застосувати зброю!
Тому всі розповіді про те, що “ми не отримали наказів і тому не звільнили Крим” – є спотворенням історичної правди, свідченням некомпетентності або політичної заангажованості. У Криму були герої, яким ніщо не завадило вступити в бій з окупантами.
Частина моряків великого десантного корабля “Костянтин Ольшанський” відмовилася виконувати умови ультиматуму окупантів і не склала зброї, хоча більшість екіпажу залишила корабель і перейшла на бік росіян.
Разом з командиром капітаном 1 рангу Дмитром Коваленком на кораблі залишалося всього 20 військових моряків, які зайняли кругову оборону й прийняли бій. Чотири дні вони билися в повному оточенні з переважаючими силами ворога.
Екіпаж невеликого тральщика “Генічеськ” на чолі зі старшим мічманом Олександром Бойчуком не склав зброї і безстрашно пішов на прорив блокади.
Героїчна боротьба екіпажу корабля протимінної оборони “Черкаси”, яку очолив капітан 3-го рангу Юрій Федаш стала сюжетом для художнього фільму.
У ті трагічні дні ми отримали ще один удар в спину.
Наші стратегічні партнери відмовилися не тільки виконати взяті на себе гарантії нашої безпеки, відповідно до Будапештського меморандуму, але – і надавати Україні будь-яку військово-технічну допомогу.
Вони пояснювали це тим, що не хочуть дратувати путіна та провокувати повномасштабну війну в центрі Європи.
Україні не дали жодного набою.
Були заблоковані поставки не тільки озброєння і військової техніки, але й засобів захисту (бронежилетів, кевларових шоломів) та обладнання, яке можна використовувати для виробництва зброї.
Безумне “партнерське ембарго” протрималося аж до кінця 2017 року.
Коли б Україна отримала хоча б десяту частину від обсягів сучасної допомоги – ситуація в 2014 році могла б кардинально змінитися.
Незважаючи на всі ці обставини, 103 курсанти, 2239 солдатів і матросів та 1649 офіцерів ЗСУ, які не зрадили в Криму свою країну, залишившись вірними присязі, виконали надважливе завдання.
Протримавшись практично місяць у повному оточенні, вони дали нам життєво необхідний час, щоб підготуватися до захисту країни, розпочати мобілізацію, хоч якось озброїти нашу армію, відремонтувати техніку, зайняти позиції на напрямках найбільш вірогідного наступу русні, почати придушення сепаратистських заколотів. Тим самим були зірвані плани кремля щодо військового бліцкригу, повної дестабілізації ситуації в країні, розколу та окупації України в 2014 році.
