У боях за Україну загинув росіянин, боєць “РДК” Михайло “Перс”.
Історія його участі у бойових діях на території України досить цікава. Михайло воював у складі російського формування «Шторм Z», а після полону вирішив доєднатися до Російського добровольчого корпусу та воювати на боці України.
У 2023 році, під час інтерв’ю у редакції “Новинарня”, він сказав:
“Я не прошу українців поважати мене за цю історію, але я це зробив і тепер почуваюся на своєму місці.”
Він ледве піднявся сюди по сходах, писала у 2023 році Новинарня, адже наразі шкандибає на милицях: отримав поранення в бойових діях на боці України на Донецькому напрямку. Дівчата в кав’ярні знизу на знак підтримки показували йому руками сердечка, дякуючи за службу як звичайному воїну ЗСУ. Дівчата, певно, сильно здивувалися б, дізнавшись справжню історію цього худорлявого хлопчини. Формально він приїхав до нашої країни воювати проти українців.
Як Михайло потрапив до російської в’язниці
“Сім’я в мене неповною була, не дуже й благополучною, якщо вже об’єктивно дивитися. Росли зі старшим братом без батька”, – розповідає Павлов.
“Я організував невелике шахрайське угруповання: обманював державні страхові компанії на гроші, бив застраховані машини, палив будинки [для отримання страховки]. Десь уже з 16 років цим займався. Сам вигадав схему і втілив її у життя. І вона успішно працювала”, – переповідає Михайло свою історію потрапляння за ґрати.
Жодних докорів сумління з приводу свого “бізнесу” Павлов не відчуває і зараз: мовляв, обдурював державу, а вона того варта.
“Це суворі російські реалії: повна відсутність середнього класу та можливостей застрибнути у так званий соціальний ліфт, навіть якщо в тебе є для цього здібності. Більшість російської молоді нічим серйозним не займається, ніде не вчиться. Багато хто чимось промишляє, як я оце робив”, – пояснює Павлов.
Михайла закрили в буцегарні незадовго до 20-ліття.
“Це (арешт) не було пов’язане з тим, чим я займався. Просто впіймали мене біля будинку і підкинули наркотики в кишеню. Потім дістали їх на камеру, за участю понятих. І я отримав шість років суворого режиму за дев’ять грамів трави. Звичайна історія для Росії”, – розповідає івановець.
Коли в колонію приїхали Пригожин і Уткін обіцяти всілякі блага за участь у війні проти України, Михайло розумів, що це не його варіант:
“Я прекрасно розумів, що будь-яка “самодіяльність” у складі цієї “контори” одразу означатиме смертну кару. Вони про це й самі заявляли відкрито. Обіцяли зекам помилування, грошове забезпечення 200–300 тисяч [рублів] щомісяця. Говорили: будете штурмовиками, із вас повернеться 30%, можливо, 20%. Потрібні саме розбійники, вбивці – найсерйозніші кримінальні “таланти”. Тобто у вас на війні є можливість займатися тим, за що вас посадили, – вони так і казали”.
Купа народу погодилася. У моїй колонії сиділо 1200 людей, 650 із них захотіли, взяли тільки 150. У підсумку, через пів року, як з’ясувалося потім, їх десять залишилося. А 140 “канули в Лету”.
А коли що почув, що міністерство оборони росії запускає схожий “проєкт” із вербуванням “зеків” – до підрозділу “Шторм-Z”, Павлов каже, що відчув: це його шанс вибратися на волю.
“План був такий: я потрапляю у підрозділ міноборони і за першої ж нагоди перебігаю на бік України – саме воювати. Це важливий момент для мене особисто: я не їхав ховатися чи просто тікав із в’язниці. Я їхав воювати за Україну – із міркувань совісті, з особистих переконань”, – розповідав тоді Перс.
“Я все сприймаю так: горе сюди принесли мої сусіди, родичі, однокласники, всі ці люди, з якими я жив усе життя. Я витратив стільки часу на те, щоб спробувати їм пояснити, що так не можна жити. Це нічого не дало! Значить, вони – мої вороги теж”, – пояснював Михайло.
Павлов згадував, як на окупованих росією землях України їх зустрічали українці:
“Нас відправили на операцію в Торське – придумали якийсь штурм там. Їхали ми через Сєвєродонецьк і бачили таку картину: на вулицю, назустріч нашій колоні, вибігали місцеві жителі і кричали нам: “Виродки, їдьте звідси, ми більше не можемо, ми не хочемо! Навіщо ви сюди приїхали?” Я в останньому “Уралі” їду, бачу це. А командир взводу, такий самий зек, що зі мною приїхав, починає мені на вуха присідати, мовляв, та вони зрадники!”
“Одне з основних завдань – це розвідка боєм. Типу відправити в зону боїв 40 чоловік, покласти їх і дізнатися, яка там ситуація.”
Перс про службу в російському формуванні «Шторм Z»:
“Людей направляють уперед – 20, 30, 40 осіб, і хіба п’ятеро повертаються. Ну, вони й повідомляють: оце отак там стріляють. Все. Далі передається інформація”.
Про загороджувальні загони, які не дають відступати завербованим зекам із передової, – теж правда, стверджує Михайло:
“Вони стоять насправді не так близько, як усі думають, а трохи подалі – кілометрів за п’ять кілометрів. Це кадрові військові. Тобто ти з фронту, із зони бойових дій, просто так вийти не можеш. Я це чув, і один раз ми їх бачили. Мені так і сказали: оце ось – вони”.
Довгоочікуваний полон у ЗСУ
“Автомат зняв і тягнув за дуло по землі. Думаю, як зустрінемо українців, то, може ж, не застрелять. Сподівався на це.
І ось ми йдемо, а хлопці вистрибують різко із-за кущів. Я думаю: ну, нічого собі, як швидко все відбулося! Автомат кинув. Кажу їм: все, я дійшов! Того, другого, там пакують. До мене підходить боєць, я до нього: прийшов здаватися, приніс купу корисної інформації.
У цей момент, поки нас пакували, російський дрон нас “спалив”, побачив, що нас приймають, і почався артилерійський обстріл із боку росіян. І того, хто прийшов зі мною, на місці вбило уламком. Він і лишився там лежати.
Очі мені не замотували. Називали полоненим. Зустрів мене взводний цієї бригади, якій я здався. Розповів йому все. Ось, кажу, мій телефон. Карту відкриєте, я вам все покажу і розповім. Я прийшов сюди здатися, щоб перейти на ваш бік і воювати. Він усе це слухає, дивиться на мене. Каже: “Я тобі, звісно, не вірю, але розберемося”, – згадує свою втечу із російської армії Павлов.
“Я приїхав сюди не за громадянством України. І не за тим, щоб залізти в душі до справжніх українців і сказати їм: дивіться, який я класний. Моя мета – допомогти людям тут, які вже й так, на мою думку, натерпілися горя. Я не погоджуюся з тим, що мої співвітчизники чинять свавілля в чужій країні. І все, що я можу зробити, – це віддавати своє життя. На це йду усвідомлено, вважаю це правильним”, – розповів Михайло.
Нещодавно в РДК повідомили, що Михайло Павлов загинув
У січні 2024 року Радіо Свобода записувала з ним інтерв’ю.
Його позиція:
“Війна триває уже десятий рік. Росіяни – це варвари.”
“У росіянина немає національності. У нього є червоний паспорт.”
“На мій погляд, найбільша маячня на російському телебаченні, це те, що там українську державність і український націоналізм, тобто любов до своєї землі висвітлюють так, ніби це погано. Ось, кажуть, вони так люблять свою батьківщину, вони нацисти.”
“Бійці РДК борються за свободу української землі, за свободу російської землі, за звільнення її від злочинного кремлівського режиму. Ми боремось з хаосом, який влаштовують росіяни, куди б вони не прийшли.”
