Мені показували, як зґавалтують мою дочку, скільки людей це робитиме і від чого вона помре – історії жінок, які пережили насильство і полон бойовиків «Л/ДНР»


За майже шість років війни на Донбасі сотні жінок стали жертвами насильства, в тому числі сексуального. Ймовірно, рахунок нерозкритих фактів подібних злочинів йде на тисячі. Про такий вид насильства жінки неохоче розповідають. Вони не вірять у справедливе покарання злочинців, тому не хочуть ще раз “оголятись” перед суспільством та близькими, переживаючи найстрашніші відчуття. Однак, як показує історія, про такі випадки ми дізнаємось згодом, коли “рана війни почне загоюватись”.

Сексуальне насильство під час війни це не лише схиляння під погрозами до статевих стосунків, в тому числі в неприродний спосіб, це, наприклад, оголення в присутності представника іншої статі, запис відео в цей момент, розміщення бранців різної статі в одній камері, це, коли неможна усамітнитись, щоб сходити у туалет і таке інше.

Колишні бранки так званих «Л/ДНР» і правозахисниками про насильство на війні, на Радіо НВ.

54-річна Валентина Бучок — колишня полонена так званої «ДНР». Вона потрапила до списку людей, яких звільнили наприкінці грудня 2017-го. Тоді відбувся останній великий обмін між Україною та терористичними утвореннями «ЛНР» та «ДНР», після чого 73 заручники повернулися на підконтрольну уряду територію.

— Насильство сексуального характеру я бачити не могла, могла це тільки знати, — що повели жінку, там, на другий поверх. Могли камеру відчинити о другій-третій годині ночі. Коли камеру відчиняють, ти повинен стояти задницею і спиною до того, хто відчинив двері. Були жінки, яких забирали. Наприклад, відчиняються двері о другій годині ночі (ми ж годинників не мали, ми за відчуттями могли судити, котра година), камера відчинялася і починалося: «Таню, Галю, вперед!». Куди їх водили, я не знаю. Була там ще одна, з Луганська, вже потім її привели. Так, я знала, що її схиляють до того, щоб вона вступала у статевий зв’язок з бандюками, які жили на другому поверсі.

До свого ув’язнення Бучок працювала електромонтером у Донецьку. Її затримали на початку лютого 2017 року. Жінка заблукала біля будинку, де за кілька місяців до того, у жовтні, загинув один із ватажків бойовиків так званої «ДНР» Арсеній Павлов, більш відомий як «Моторола». Валентина здалася підозрілою через те, що в неї у руках був телефон та вона вдивлялася у навколишні будинки. Її запідозрили у роботі на Службу безпеки України та «шпигунстві».

У поліцейському відділку жінку допитували, били, роздягали до спідньої білизни та фотографували у такому вигляді. Після допиту, у кайданках на руках та з довгим целофановим пакетом на голові, її відвезли до Ізоляції – таємної в’язниці «Міністерства державної безпеки» так званої «ДНР», що розташована у колишньому приміщенні арт-фонду. Ні правозахисники, ні міжнародні організації доступу туди не мають.

Там Валентина перебувала півтора місяця, поки її не перевели до «Донецького СІЗО». Ізоляцію вона називає справжнім концтабором через нелюдське поводження з затриманими та знущання над ними. Наприклад, колишня полонена пригадує чоловіка на ім’я Денис Павлович, який виконував у в’язниці обов’язки на кшталт завгоспа, який, зокрема, під примусом приводив до бойовиків ув’язнених жінок.

— Крім того, що він відповідав за те, як нас годували, він ще відповідав за тих вояків, які там були. Відчиняв камеру і казав: «Ну що? Чия сьогодні черга йти на другий поверх?». Для мене це було дико, і я в дуже грубій формі відповіла, що я не в тому віці, щоб кудись йти і комусь догоджати. Ось цю, котра з Луганська була, її забирали — я знаю для чого, вона розповідала сама.

Зґвалтування та примус до сексу є сталою практикою у таємній в’язниці «МДБ ДНР». Валентина Бучок розповідає ще про одну із полонянок — дівчина зізнавалася, що її ґвалтували, до того ж не один раз. Цього року під час кампанії боротьби із насиллям над жінками ООН наголошує на протидії зґвалтуванням, зокрема і під час воєнних конфліктів. Одне із місць, де правозахисники найчастіше документували свідчення про зґвалтування під час війни на Донбасі – це незаконні місця позбавлення волі, де утримують заручників або полонених.

Також злочинні дії відбуваються на блокпостах та місцях перетину лінії розмежування, розповідає урядова уповноважена із гендерної політики Катерина Левченко. Вона каже, що про подібні випадки їй було відомо ще за часів її роботи у міжнародній правозахисній організації Ла Страда. Левченко пригадує й інформацію про відкриття борделів, куди бойовики доставляли жінок та примушували їх займатися проституцією.

— Але сексуальне насильство під час конфлікту включає, наприклад, оголення в присутності представника іншої статі. Такого було чимало із заручниками та полоненими. Це і поміщення людей різних статей в одне приміщення, погрози зґвалтування, які залишали такі самі сильні душевні переживання і психологічні травми, як і реальне сексуальне насильство, — відзначає моя співрозмовниця.

Ірина Довгань перебувала в полоні бойовиків протягом неповних п’яти діб: з 23 до 28 серпня 2014-го. Тоді вона мешкала в Ясинуватій, яку на той час вже окупували. Жінку звинуватили у допомозі українській армії. Ірина стала відомою через світлину іноземних журналістів, на якій вона прив’язана до стовпа в окупованому Донецьку, обгорнута українським прапором із плакатом в руках «агент карателів» та її б’є ногами одна з жінок, яка проходила повз.

Завдяки цій світлині і розголосу Ірину звільнили. П’ять діб жінку утримували найманці-осетини з так званого батальйону Алани Путіна. Сильні побої, постійний психологічний тиск, шок та оціпеніння — основні спогади з часів її полону. Також бойовики постійно погрожували зґвалтуванням:

— Це було головною темою. Буквально через кожну годину тобі обіцяють, описують в різних формах; варіюється, як це буде: скільки осіб, як ти закінчиш, тебе запитують: «Чи бачила ти, як виглядає жінка після того, як, — наприклад, — 100 осіб це зробили?». Можна просто збожеволіти від того, що тобі просто говорять… Вони знали, що у мене 15-річна дочка, вони бачили її фотографії… Мені показували і розповідали, як це буде зроблено, хто це робитиме, скільки людей і від чого вона помре. Це дуже непрості речі, і ти там не усвідомлюєш, наскільки це можливо чи неможливо. Коли ти перебуваєш у шоці, то ці речі здаються реальними, і психіку не кожна людина може зберегти. Після такого полону мало хто виходить здоровим. Я себе до здорових людей також не відношу.

Обличчя Ірини сіпається, її голос тремтить і стихає, вона починає розминати мочку вуха або судорожно розтирає свій тулуб. Тіло жінки та її рухи виказують, що повертатися подумки у серпень 2014-го їй досі важко.

Для об’єднання постраждалих навіть утворили Українську мережу жінок, які пережили насилля під час війни на Сході. Уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко говорить, що найбільше таких випадків траплялося під час активних бойових дій на Донбасі у 2014−2015 роках. Однак це не означає, що у нинішній фазі протистояння сексуальне насилля над жінками зникло. Як показує досвід війн у Кореї, Німеччині, В’єтнамі та колишній Югославії, це явище є прихованим. Постраждалі від насилля жінки розповідатимуть про нього через багато років, каже Левченко:

— Наявність озброєних людей, які знаходяться поряд з тобою, розміщення військових частин біля шкіл, гуртожитків, професійно-технічних училищ — все це складає обставини для сексуального насильства. Відбулося воно чи ні – про це ми дізнаємося набагато пізніше.

Міжнародні організації збирають інформацію про сексуальне насилля під час війн. Наприклад, із 2013 року ООН готує щорічній звіт з такої тематики. Однак у 2019-му в документі взагалі не було інформації про такі випадки на Донбасі.

У Постійному представництві України в ООН Радіо НВ повідомили, що Україна неодноразово звертала увагу організації на випадки сексуального насильства проти жінок на тимчасово окупованих територіях, тому такі злочини на сході країни мають бути належним чином відображені.

Уже навесні 2020-го з’явиться новий щорічний звіт ООН, і тоді можна буде судити, чи дослухалися до звернень України в ООН. Зазначу, що у лютому 2017 року Офіс Верховного комісара ООН з прав людини представив окремий звіт щодо сексуального насильства в Україні на окупованих територіях Донбасу та Криму. В ньому містилася інформація про 31 випадок насилля. Проте експерти вказали, що це не відображає масштабу ситуації. В установі стверджували, що сексуальне насилля не використовувалося в «стратегічних» або «тактичних» цілях. Чи готується новий окремий документ щодо України — поки невідомо.

Втім, українські правозахисні організації також намагаються документувати випадки сексуального насилля під час війни на Донбасі, зокрема і щодо жінок. У 2017-му вийшов спеціальний звіт, підготовлений Східноукраїнським центром громадських ініціатив: із майже 300 інтерв’ю з жінками та чоловіками кожен четвертий заявляв про той чи інший вид сексуального насилля.

У дослідженні сфокусувалися, зокрема, і на жінках, яких переслідували через політичні чи громадські переконання. До них сексуальне насилля використовували як зброю війни — тобто вчиняли, щоб покарати, злякати, принизити, отримати певну інформацію або зізнання, пояснює голова організації Володимир Щербаченко. Також насилля використовували, щоби задовільнити статеву пристрасть — від цього страждали і свідки протиправних дій, каже експерт:

— Людина перебуває в кімнаті і бачить, що людину за таким самим або схожим звинуваченням ґвалтують у сусідній кімнаті, і все це переноситься на себе, і ти думаєш, що ти будеш наступною.

Колишня полонена Ірина Довгань підтверджує, що бути свідком таких дій — чи не найважче. Під час одного з допитів вона перебувала у кімнаті з телефоном, на номер якого телефонували як на «гарячу лінію» «Міністерства державної безпеки ДНР»:

— У той момент зателефонувала жінка і сказала, що вона хоче поскаржитися, що її сусід залазив у трусики її п’ятирічної дочки. Я бачила, як з величезним ентузіазмом один крикнув: «Мені подзвонили, збирайтеся, їдемо брати пі**ра! Він до дитини в трусики лазив». Вони поїхали. Оскільки я не просто там сиділа — мене били, пресували, — то я не пам’ятаю, скільки часу пройшло, мене на якийсь час залишили в спокої. У ту «вартівню» затягли чоловіка. Я не бачила його обличчя, бачила його зі спини — з нього були зняті штани, я бачила його сідниці. Його затягли, і він весь час повторював, що не чіпав цю дівчинку: «Я жив з цією дівчиною, вона мені була як дочка, я її виховував. Але я просто не захотів жити з її матір’ю — вона мені мститься». Він весь час це вигукував уривчастими фразами. Але вони його роздягли, я чула хрипи цього чоловіка, його стогони. Його били. Потім сказали «не тут» і поволокли в інше приміщення. Напевно, за весь мій полон це був найстрашніший момент. Можна теоретично чути, що люди ламаються, коли в їхній присутності катують членів сім’ї або інших людей.

Я пережила те ж саме — правда, легше, коли б’ють тебе, ніж коли ти чуєш удари по тілу, хрипи і стогони іншої людини.

Проте існує співзалежність між тим, хто саме та про які форми пережитого сексуального насилля готовий говорити, каже голова організації Центр громадянських свобод Олександра Матвійчук. Наприклад, про катування, тримання жінок разом із чоловіками в одному місці й оголення жертви говорять більш відкрито. Однак про зґвалтування у різний спосіб правозахисники чують не від людей, що пережили насилля, а від свідків цього злочину.

— Складається така парадоксальна ситуація, що в деяких камерах людей утримують разом, і нам людина розказує про іншу, яка стала жертвою зґвалтування, називає її прізвище та як це відбувалося. А коли ми зустрічаємося з цією людиною, вона нам розказує про найстрашніші катування, а про форми насилля у виді зґвалтування мовчить. <…> Ми знаємо про верхівку айсбергу.

До 20 листопада 2019 року Головна військова прокуратура розслідувала систематичні та широкомасштабні порушення гуманітарного права з боку бойовиків так званих «ДНР» та «ЛНР». Слідчі встановили окремі факти сексуального насильства до жінок, але, як стало відомо Радіо НВ, про системний характер таких вчинків інформації у правоохоронних структурах немає.

Наприклад, від колишніх полонених та заручників слідчі отримали інформацію про те, що троє невстановлених бойовиків зґвалтували, зокрема в неприродній спосіб, жінку — вона була дружиною цивільного, якого утримували у підвалі Горлівського УБОЗу. Зґвалтування бойовики знімали на відео. Запис демонстрували чоловіку, аби змусити його перейти на бік «ДНР». Однак заяви від потерпілої Головна військова прокуратура досі не отримала. Задокументувати цей факт поки складно — жінка перебуває на окупованій частині Донеччини.

Раніше утримувані в захопленому приміщенні Управління СБУ в Донецькій області також розповідали про жорстоке періодичне зґвалтування однієї жінки. Згодом її вбили, тіло розчленували та вивезли у невідомому напрямку. Хто саме став жертвою — досі не встановлено.

Колишні полонені жінки поки що не розповідають про факти сексуального насилля — тільки одна з них, яка після звільнення переїхала на підконтрольну уряду територію, повідомила, що її зґвалтували троє бойовиків. Решта допитаних потерпілих розказували лише про нелюдське поводження. До цього часу Головна військова прокуратура нікому не повідомляла про підозру у вчиненні сексуального насилля під час воєнного конфлікту.

Ірина Довгань, що була у полоні бойовиків, каже, що в українському суспільстві тема сексуального насилля над жінками під час війни взагалі не порушується. Наприклад, за часів конфлікту в колишній Югославії чимало жінок спеціально публічно ґвалтували прямо на вулицях або на очах членів їхніх родин — згодом чоловіки навіть розлучалися з ними.

Ті, хто пережив насилля, донині відчувають на собі певне тавро та зверхнє ставлення суспільства. На питання, чи існує в Україні подібне ставлення до жінок, які пережили сексуальне насилля під час війни на Донбасі, Довгань каже: «Немає теми — немає і стигми»:

— Навіть ті жінки, які потрапили на обмін два роки тому, з ними працювала прокуратура, їх опитували, і я можу вам сказати, що фахівці, військові прокурори, СБУ — всі обходять цю тему. Вони навіть не запитують про це. У нас не прийнято, і жінки не говорять.

Досягненням української правової системи Щербаченко називає вирок дванадцятьом колишнім бійцям розформованої спецроти МВС Торнадо. Вони отримали від умовних строків до 11 років ув’язнення. Трьох із них визнали винними у насильницькому задоволенні статевої пристрасті в неприродний спосіб. Донині судові рішення щодо «торнадівців» закриті. За інформацією громадської організації Медійна ініціатива за права людини, крім кількох чоловіків за цією ж статтею визнано потерпілою одну жінку. Вона входила до складу цієї роти.

Donate to Myrotvorets

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *