Вона попросила дрібку солі.

Сусіди пообіцяли поділитись своїми запасами, як стихне обстріл.

Морозяний вітер проймав до кісточок, блукав кімнатами через вибиті від вибухів шибки.
В хаті на неї чекала паралізована дочка.

Жінка вийшла в поле, назбирала під снігом сухої трави, щоб якось приготувати їжу.

Сусідка відсипала сіль, кинула оком по кімнаті, чим ще може поділитись.

По дорозі вони з чоловіком прихопили усі дубові дощечки, підготовлені для нового затишного паркану. Чи буде він ще колись?.. Зараз треба виживати.

Пройти вулицею – рулетка виживання. Ходити своїм рідним селом забороняли фашисти. Могли пристрелити, могли все відібрати, могли познущатись. Окупанти “визволяли” на повну силу: відбирали їжу, цінності, раз-по-раз проводили по хатах обшуки, роздягали господарів, перевіряючи татуювання, вдоволено “хмеліли” від своєї влади і страху в очах українців.

Колесо возика зрадницьки цокнуло і здулось. Дрова з гуркотом попадали в холодну багнюку. Похапцем закинули дошки і поспішаючи, щоб не потрапити окупантам на очі, потягнули цінності до сусідки.

– Дякую, вам, добрі люди, – жінка зраділа подарункам і метнулась до підлоги, стала зривати одну з дошок.

Під половицею акуратно загорнуті, тихо-тихо, щоб не дізнався москаль, лежали три лаваші.

Обережно, немов крихкий кришталь, вона протягнула один: – Візьміть, хоч хліба поїсте!

Голодомор 2022, холодний березень, Київщина.
За кілька кілометрів від столиці.

Щороку у четверту суботу листопада ми згадували Голодомор 1932–1933 років і казали: “Не забудемо. Не пробачимо.”

Забули, пробачили. Повірили своїй обраниці, яка запевняла, що цивільних не чіпатимуть. Довірились своєму президенту, за якого голосували, і який заспокоїв: Сіль і гречку купувати не треба, треба маринувати м’ясо.

Думали, що ці історії вже в далекому минулому, що в сучасному цивілізованому світі ніколи не зможуть повторитись.

Прямо в ці хвилини втрачають від голоду свідомість наші співвітчизники у полоні в російських катів.

Українці проходять знову невивчений урок. Чи вивчать на цей раз?..

ЧОТИРИ МІСЯЦІ ПОЛЮВАВ ЗА МИШЕНЯМ

Розповідь Олексія про москвинський полон, від якої холоне кров

Якось спіймав і вдарив його об цвяшок. Убити не встиг, зірвав лише шматок шкіри. Наглядачі бачать, що в мене в карцері є рух, що було заборонено. Ідуть до мене, відчиняють двері. Щоб мишеня не втекло, кидаю до рота. Притискаю зубами, щоб не побігло в стравохід. Він обгризає мені піднебіння, прокушує язик. Хвіст як пропелер у всьому роті. Дряпає кігтями. Мені, коли вони заходять, треба доповідь зробити. А я не можу, бо не хочу відпускати їжу. Кілька днів до того не їв, нічого не давали.

Вивели мене й почали бити по правій нирці. Били сильно. Синьо-зелена гематома довго не сходила на тому місці. Б’ють, а я міцно мишу тримаю в зубах. Із рота кров тече. Вони подумали, що відбили мені нирку: «Вставай, вот так тебе лучше будет». Насправді то було через покусаний мишею рот. Тому тоді катування було недовгим.

Я заповзаю до камери по фекаліях на підлозі, бо протікала труба. Ледь є сили встати, а на душі радісно. Болю не відчував. На рівні підсвідомості розумів, що їм м’ясо. І це мені допоможе дожити до ранку. У роті смак крові й печінки. Ніби свинець облизуєш. Шерсть застрягла між зубами. Виплюнув лише мишачі зуби. Хвіст жував довго, як жуйку.